3

Степан Сосновський не зрозумів, як він опинився перед дверима своєї квартири. Не знав він і котра година. Втім, це не було зараз головним. Важливо, що він живий і що хочеться малювати. Ось поспить декілька годин і сотворить щось воістину геніальне.

Пив з друзями всеньку неділю, десь вешталися містом, про щось говорили у якихось квартирах. Він навіть не пам’ятав, чи ходив голосувати. Здається, ходив, але все було в тумані. Компанія була звичною: він, поет і одночасно музикант Йосип Старосольський, бутафор з театру та колишній художник Костя Пліш. Де вони зараз? Як добралися додому?

Пам’ять поверталася до нього і знову зникала. Сосновський згадав, що лежав на лавці біля пам’ятника філософу в центрі Дрогослава, замерз і кудись пішов, потім знову нічого не пам’ятав, аж ось стоїть перед дверима своєї квартири.

Звісно, двері були замкнені, а ключа він не мав. Довелося дзвонити, хоча він цього не хотів, і чекати, доки дружина відчинить.

Цей процес тривав довго. Степан ніби й тиснув на ґудзик дзвінка, але робив це нерішуче, відтягуючи неодмінну зустріч з дружиною, під час якої та скаже йому все, що про нього думає, і навіть більше, а це негативно вплине на подальший розвиток його творчої самобутності. Сосновський це усвідомлював – як і те, яку високопарну думку щойно закрутив. Вихід із цієї ситуації був простий: не пити. Тоді би дружина не лаяла, а він би писав свої геніальні картини. Але він не міг обходитися без друзів, а зустріч з ними неодмінно закінчувалася пиятикою. Після цього в нього відбувався активний творчий процес. Щоправда, дружина своїми несправедливими словами притлумлювала його геніальний шал, але загалом це не заважало Степанові потім творити декілька днів на самоті у своїй майстерні, не допускаючи до себе нікого, – до наступної зустрічі з друзями, а, значить, і до наступної пиятики. Це було замкнене коло його життя, він ходив по ньому, як сліпий кінь, що помпує воду, усвідомлював це, але нічого не міг вдіяти, а з роками уже й не хотів нічого змінювати.

Сосновський став рішучіше натискати на ґудзик дзвінка, бо захотів у туалет, і це бажання переважило необхідність неодмінної зустрічі з дружиною і невідворотність вислуховування її разючих і несправедливих, на його думку, слів.

На диво, Зоя була не такою, як завжди. Вона відчинила двері, глянула на чоловіка, як на важкохворого і, одночасно, як на малу дитину, котра не відає, що творить, і з болем у серці сказала:

– Доп’єшся ти, Степане. Помий морду, бо вся борода у вині.

Ошелешений, Сосновський добіг до туалету, вилив з себе, здається, все до останньої краплі, бо вже не міг стерпіти, відтак заскочив до ванни і сам жахнувся свого вигляду. Все обличчя й борода були залиті червоним вином, яке нагадувало кров, куртка й сорочка під нею були брудні. Степан довго вдивлявся у власне обличчя, яке щораз то більше ставало йому ненависним. Але треба жити навіть із цим. Він поскидав з себе увесь мотлох, довго вмивався холодною водою (добре, що вона була цієї ночі!), намагаючись вигнати навіть натяк на хміль, і постановив негайно працювати. Треба надолужувати те, що втратив минулого дня і ночі.

Він пішов у спальню, де лежали його недописані картини, і став думати, з якої би продовжити роботу. Степан так робив упродовж багатьох років, одночасно працюючи над багатьма роботами. Такий стиль виробився випадково. Декілька років тому йому запропонували відкрити персональну виставку в місцевому краєзнавчому музеї «Дрогославщина». Він кинувся до своїх картин, яких не встиг роздарувати, і зрозумів, що практично нема що виставляти. Ні, малюнків, пейзажів, портретів було багато, вистачило би не на одну персональну виставку не те що в якомусь задрипаному Дрогославі, а навіть в обласному центрі чи Києві. Але то були твори, які він сам розумів. Пересічний же дрогославець прийшов би на виставку, походив би залами і сказав, що Степан маляр, а не художник.

Сосновський добре знав смаки та вподобання пересічного дрогославця. Це не була пихатість, погорда ним, зовсім ні. Але все він писав для себе, геніального, а тут від несподіваної пропозиції виставитися вперше у рідному місті пішла голова обертом. Мабуть, він ховав це від себе дуже довго і дуже глибоко, але йому хоч на старості років захотілося сподобатися дрогославцям, не лише тим пиякам і бомжам, якими він не гребував, бо розумів, що сам належить до тієї вишуканої когорти людей, а й тим, хто з погордою ставився до нього, хто не давав йому декілька копійок, коли душа просила самогону, хто відвертав свою морду від смердючої його одежі, неохайної бороди. Йому захотілося сподобатися, втрафити смакам і вподобанням цих людей, а для цього треба було зробити все можливе й неможливе.

Він відібрав декілька картин, які йому не конче подобались і які він мав намір дарувати друзям і знайомим, сподіваючись заробити на самогонку чи просто так від доброти своєї душевної віддаючи народжене в муках. На його думку, саме ця базгранина могла сподобатися пересічному дрогославцеві. Але цього було мало. Решту треба малювати. У нього в голові зароїлися óбрази. Закриваючи очі, він бачив цілісну картину, композиції видавалися йому якщо не геніальними, то талановитими. Поки малював одну картину, народжувалася в голові інша. Він кидав першу і приступав до другої, не закінчував і її, переходив до наступних, а потім повертався назад, до тих картин, з яких починав.

А потім прийшов Йосип Старосольський, поет і музикант. Він давно не бачив Сосновського і скучив за ним. У нього була чвертка самогонки. Сказав, що на вулиці чекає бутафор і колишній художник Костя Пліш. Степан довго не пручався. Пішов за покликом друзів. Випили, потім пішли ще за самогонкою – а картини чекали кращих часів.

Персональна виставка Сосновського не відкрилася – і не тому, що Степан не дописав картин. Наступного дня після зустрічі зі Старосольським і Плішем Сосновський, увесь п’яний, від п’ят до лисини на голові, зустрів біля ратуші директора краєзнавчого музею «Дрогославщина», який і запропонував йому свого часу влаштувати персональну виставку. Щось мимрячи і відводячи погляд, Віталій Загірський говорив, що не зможе викроїти для Степана хоча би декілька днів для персональної виставки, бо дуже щільний графік, ось незабаром привезуть якісь картини з Києва, потім американський художник Марк Карп, уродженець Дрогослава, буде виставлятися. Одним словом, мовляв, вибачай, Степане, але зробимо цю справу дещо пізніше.

Сосновському було байдуже. Він попросив у директора краєзнавчого музею «Дрогославщина» декілька гривень. Той з радістю віддав йому п’ятку, щасливий з того, що так легко вдалося відв’язатися від п’яного художника. Степан обіцяв віддати гроші завтра, від сили – післязавтра, але Загірський вдав, що не почув цього, і, вибачаючись за інерцією, а не через повагу до Сосновського, сказав, що поспішає на ділову зустріч – і справді майже побіг геть від художника, хоча в найближчі години і навіть дні таких зустрічей у нього не було.

Роздивляючись недомальовані картини й вирішуючи, з якої мав би почати, Степан раптом відчув як втома несподівано навалилася на нього, очі самі злипалися, хотілося спати, а думка про незавершені геніальні картини видавалася йому дріб’язковою порівняно з можливістю лягти в ліжко.

… Степан, здається, не проспав й п’яти хвилин і не встиг зрозуміти, чи сниться йому щось, чи ні, як у двері гучно задзвонили, а потім стали гупати кулаками. Він, нічого не тямлячи, прокинувся.

Дружина, лаючись і маючи намір нарешті сказати все його колегам-пиякам, що вона про них думає, рішуче посунула відчиняти двері.

4

Юля Василів навіть зовнішньо, не кажучи вже про її внутрішній революційний стан, була схожа на Юлію Тимошенко. Таке ж миле на вигляд, тендітне дитятко, що ледве перевищувало півтора метра зросту, такі ж ображено-наївні оченята, в яких глибоко зачаївся страх. Ось тільки коси, справжньої коси леді Ю, їй бракувало. І була ж коса у Юльки ще рік тому, коли зустрічалася з тим Сашком з паралельної групи й по вуха закохалася в нього. Юльчина коса йому не сподобалася, й заради того, аби зберегти кохання, дівчина одного вечора перед дзеркалом рішуче позбулася її. Сльози лилися, мов із відра, але робила це для того клятого Сашка, аби не втратити його, а ще більше – щоб не осоромитися перед подругою, яка так і стелилася перед її хлопцем, та й він, здавалося, відповідав їй взаємністю. Але і кохання розбилося вщент, і коси не стало. А так би пасувало зараз перед тими прихильниками Януковича та й перед своїми похизуватися в косі від Тимошенко!

Юлька була слабкою на передок і нічого не могла з тим вдіяти. Як у п’ятнадцять років її звабив хлопець, який щойно прийшов з армії, так і пішло, і поїхало. Дівчисько вже саме не чекало, поки на неї кинуть оком, а ладне було переспати з будь-ким і будь-де. Ні, звичайно, це було перебільшенням, бо чіплялися до неї п’яниці і бомжі, з якими б вона не займалася коханням за ніякі гроші, і солідні вуйки з великими пивними животами, з якими б потрахалась, якби заплатили. Здавалося, після Сашка, який таки пішов до її подруги, щоб через якийсь місяць кинути і її, зв’язавшись з рудою фіфочкою з історичного факультету, – здавалося, що після цього Юльці остогиднуть чоловіки як фізичні особи. Але, підлазячи під чергову жертву своєї чарівної привабливості, вона вкотре мстила Сашкові, одночасно (чого гріха таїти!) отримуючи шалене задоволення від статевого акту, як прісно сказав би вчений муж, що пише наукові трактати на цю тему. Вона б розповіла йому мовою тіла, що таке статевий акт, він би або з науки пішов настоятелем у жіночий монастир (цю фразу любив повторювати падлюка-Сашко), або повісився би на жіночому ліфчику (теж Сашкові слова). Любовні пригоди вливали Юльці адреналіну до крові, і життя видавалося суцільною святковою прогулянкою.

Мала Василівка не одразу второпала, що з нею коїться. Ніби вона літає по своїй кімнаті в студентському профілакторії. Коли ж отямилась і розплющила очі, зрозуміла, що її, мов мішок, перекинув якийсь дужий хлопчисько, і несе вниз по сходах. Вона надумала було звиватись і вичавити з себе голосний крик, але одразу ж дістала міцний удар по дупці ще від одного, якого не бачила, і почула його слова: «Будеш вимахуватися – рота солдат тебе згвалтує». Це її якось мало засмутило, хоча було би цікаво поспілкуватися з ротою, а ось усвідомлення того, що на сідниці з’явиться чималенький синяк, розлютило Юльку. Вона вкусила у плече того, хто ніс її. Той від несподіванки і гострого болю зойкнув і впустив полонянку на землю. Поки Юлька падала, вона побачила того, хто йшов ззаду, впізнала в ньому одного з охоронців зі штабу Януковича і десь на підсвідомому рівні пожалкувала, що затіяла цю колотнечу. Не тому, що боялася стусанів юнака, а тому, що ще вчора хвильку помріяла про те, як би добре було з ним зайнятися коханням. Справді коханням, а не черговим траханням заради спортивного інтересу. Але це була мить і роздумувала Юлька не словами, мозок із блискавичною швидкістю оформив її слова в сексуально-страхітливий розряд і вибив з неї здатність до будь-якого спротиву, коли вона боляче вдарилась об підлогу.

Охоронці без зайвих роздумів підхопили її під руки і поволокли коридором. Дівчина ще пручалась, але це не була рішучість приреченої на страту, а лише намагання остаточно не втратити власну людську гідність, коли з тобою поводяться, як із бидлом.

Її тягли до штабу Януковича, і вона це швидко усвідомила, намагаючись розтлумачити хлопцям, що все прекрасно розуміє і піде сама. Проте вони неправильно зрозуміли її поведінку й ще міцніше вхопилися за неї, так що до вечора її руки були в суцільних синцях.

5

Дрогослав був звичайнісіньким західноукраїнським містечком, у якому галицький провінціалізм, помножений на наполеонівську п’ємонтоманію, давав гримучу суміш. З одного боку, дрогославці доходили мало не до божественного екстазу, возносячи до небес різноманітних кумирів і кумирчиків. З іншого, пієтет до них минав аж занадто швидко, щоб людина зі здоровим глуздом могла оговтатися, що ж трапилося. Кумири і кумирчики з небес гепалися на землю, аби їхнє місце на п’єдесталі пошани зайняли інші пройдисвіти.

Усе відбувалося з дивною періодичністю, так що вчені давно могли би вирахувати траєкторії та формули людської любові й ненависті, але, очевидно, мало кому на тому розходилося. Процес тривав, і в ньому були зацікавлені обидві сторони: і ті, хто рвалися бути пошанованими людьми, зневажені злою долею, і ті, хто без пошанування інших уже не мислили свого існування. Ні пошановані, ні ті, хто пошановував, не усвідомлювали своєї взаємної залежності одне від одного.

Це було якесь дике рабство у його первісному варіанті, коли раб хоче бути рабом і свобода для нього смерті подібна. Правда, все вдягалося у шати демократії, навіть вільнолюбства, але сутність цього мерзенного явища від цього не змінювалася. Першими із порочного кола рабства мали би вирватися мудріші – ті, кого пошановували. Але свій розум вони втрачали відразу після того, як на їхню адресу лунали, можливо, й заслужені похвали, але здебільшого авансовані на майбутнє, коли люди хотіли щось бачити у своєму черговому кумирі, але того не було, і вони йому приписували такі чесноти, що й сам улюбленець долі починав вірити в те, яка він велика цяця. Мови про те, щоб з порочного кола рабства вирвалися зневажені люди, й бути не могло, бо це, принаймні раз на чотири роки, ставало сутністю їхнього життя, і вони, власне, готові були віддати здоров’я і чимало років свого земного існування, аби лише у них не забирали цієї цяцянки поклонятися кумиру, брати участь у виборах, усвідомлювати, ніби від тебе залежить майбутнє України.