Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.

Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.

– Та де ж мало! – заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям. – Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!

– Прізвище? – дістав блокнота Гайдук.

– Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

– Прізвище! – гаркнув Гайдук.

– Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! – Голос її теж зірвався на крик. – Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть… Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..

– Рушайте! – махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.

«Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! – хоч тарасівські жінки уміли «мітингувати» споконвіків. – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»

Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно й тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.

Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.

Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. «Поглухли, чи що?»

Уже щосили загамселив у двері.

Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:

– Хто там?

– Я, одчини! – сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.

Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була п’яна.

– Ти що?

Олька чи то схлипнула, чи то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю.

І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі… Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика… Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила… Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай… Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:

– Курт Апітц!

Ні сум’яття, ні страху не вловив Гайдук у його світлих очицях, обрамлених білими віями… Чистокровний арієць, аякже! Чого має боятися представника нижчої раси! В Гайдука аж вилиці заболіли, мов його хто вдарив щосили, але він нічим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.

Німець одразу ж став збиратися, бо він таки засидівся, проте Гайдук і не подумав його відпускати. Ні, ні! Гер офіцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з німецьким офіцером! Ось він лише трохи умиється – змиє дорожню пилюку – і до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досі горіло, й шкварчало, і смажилося, і сиділа сонна прислуга, оте дівча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалісливо Васильович. Побачивши хазяїна, вона підхопилася, очі її стали круглі й налякані.

– Води! – скомандував різко Гайдук. Тут уже ні перед ким було прикидатися, привітний вираз одразу зійшов з обличчя. Прислуга, кваплячись, ухопила цеберку, стала наливати в умивальник. Перелила через вінця, вода хлюпнула на підлогу. – Витри! – Гайдук почекав, поки вона, хапаючись, витерла, став умиватись.

Довго пирхав, охолоджуючи розпашіле обличчя, а дівча вже стояло завмерши, з утиральником поруч: гіривчилося-таки до порядку, хоч не раз доводилося скубти за вухо. Орднунг, порядок, так їх і вчити, так із них і робити людей! Гайдук, втершись, знову пішов до вітальні і знову нап’яв, паче маску, приємну усмішку на своє щойно суворе обличчя.

Так що ми будемо пити?.. Коньяк, шнапс, горілку?.. З гера офіцера вже досить?.. Гер офіцер не хоче?.. За віщо така образа господареві? Він, Гайдук, спати не буде, якщо не вип’є із гером офіцером по келихові! У нього є пляшка такого напою, що гер офіцер, ручуся, не куштував зроду-віку. Приберіг на іменини, але заради такого випадку…

Звівся, пішов до буфета. Серед батареї пляшок вибрав потрібну: настояний на тютюнові первак, яким можна й слона з ніг звалити, поніс урочисто на стіл.

Гер офіцер скуштує ось цього напою, а він, Гайдук, наллє собі шнапсу. В знак любові й поваги до фатерлянду гера офіцера…

Налив повен келих жовтої рідини, підсунув до гостя.

Фрау Ольга? Гайдук думає, що з фрау Ольги досить. Жінка, як-не-як…

– А я хочу випити! – вередливо сказала Олька, і на обличчі її виник вираз отієї відчайдушності, яка аж кричить: мені тепер все одно.

Гайдук пильно глянув на Ольку, але не став заперечувати. Що ж, коли фрау хоче… Ми, як справжні лицарі, повинні скорятися дамам. Чи не так, гер офіцер? Налив і їй – уже не самогонки чи шнапсу – вина. П’яна Олька була йому непотрібна: мав іще розмову до неї. Пізніше.

Так за що ж вони вип’ють? Вони вип’ють за великий німецький народ і обожнюваного ним фюрера.

– Хайль Гітлер!

Офіцерик підхопився, мов на пружині, півником вигукнув: «Хайль!» І вихилив весь келих до дна.

Його одразу ж і зварило. Очі взялися каламуттю, старанно прилизана чуприна обвисла на лобі. Хотів поставити келих на стіл і промахнувся: брязнуло скло, келих розлетівся на друзки.

– Де п’ють, там і б’ють! – зовсім уже розвеселився Гайдук. – Гер офіцер не може втриматися на стільці?.. Гер офіцер хоче на свіже повітря, додому!.. Ну що ж, не будемо затримувати високого гостя…

– Кашкета геру офіцерові!

Нап’яв на нього кашкета, вивів попідруки з будинку. П’яний у дим офіцерик навалювався важко на нього, чіплявся ногами за землю.

– От сюди… сюди… Так… Так…

Одвів подалі од свого двору, притулив до паркану. Кашкет одразу ж звалився, але Гайдук і не подумав його підбирати!

– Ауфвідерзеєн, гер офіцер! Приходьте іще, будемо раді!

Але той уже, мабуть, нічого не чув: ганчіркою висів на парканові.

«Отак, женишок! – вишкірив зуби Гайдук. – Довго ж ти пам’ятатимеш ці відвідини!»

Веселий повергався до хати. Голова була ясною і свіжою, хоч і випив щойно повен келих шнапсу: в далекій тій школі навчився Гайдук пити і не п’яніти.

«Тепер з фрау Ольгою… Фрау!..»

Олька все ще сиділа за столом. Відкинулася на спинку стільця, не зводила очей з келиха, що тримала у правій руці. Хилила його то вправо, то вліво, й недопите вино рубіновим язичком лизало кришталеву стінку посудини. Вона вся була поглинута тим спогляданням – навіть не оглянулася, коли Гайдук важко зайшов до кімнати.

Він же сів прямо до столу, став жадібно їсти: з сніданку крихти в роті не мав. Рвав шматки м’яса, спльовував на тарілку дрібні кісточки.

– Я нікуди звідси не поїду! – раптом сказала Олька: обличчя її стало вперте і зле.

Гайдук одклав обгризену кістку, пошукав очима, що б з’їсти іще. Побачив холодець, потягнув до себе тарілку.

– Принеси хрін!

Олька неохоче звелася, хитаючи налитими стегнами, вийшла на кухню.

– Я нікуди не поїду! – повторила згодом вона. – Їдь сам, а мене не чіпай!

Гайдук мовчки доїв холодець. Нічого, окрім їжі, його, здається, зараз не цікавило.

Потім запалив сигарету. Похитуючись на стільці, вперше глянув на Ольку.

– Ти чуєш, я не поїду! – вже з ненавистю закричала вона.

– Не поїдеш, – озвався благодушно Гайдук. Дістав складаний ножик, висипав на стіл сірники. Вибрав один, став ножиком зрізати головку.

– Я краще заміж вийду!.. За першого німця!.. – З Олькою вже починалася істерика.

– І заміж вийдеш… За німця…

Гайдук продовжував стругати сірник. Загострив старанно кінчик, розглядав навпроти світла.

– Я до коменданта піду! – вереснула Олька.

– І до коменданта підеш… – Ще раз підніс до світла сірник. Видно, лишивсь задоволений: склав ножик, непоспіхом сховав до кишені. І враз досі благодушне обличчя його стало крижане і нещадне. – Руки!.. Руки на стіл!..

Олька шарпнулася, спробувала зірватися з стільця, але її права рука з ідеальними, старанно наманікюреними нігтями вже була припечатана важкою Гайдуковою долонею. Ухопив, притиснув щосили і блискавичним натренованим рухом загнав сірник під наманікюрений ніготь.

Й одразу ж одпустив.

– Отак буду щовечора заганяти по сірникові. Як вечір, так і сірник. Поки не поїдеш зі мною…

Звівся, оддуваючись сито, пішов у спальню. Слухав дикий Ольчин вереск, посміхався: повищи, повищи! А ти ж що, голубонько, думала? Жартувати з Гайдуком? Гайдук сам жартувати вміє!

Роздягнувся, повісив акуратно мундир, ліг у свіжо постелене ліжко. «Для німця старалася… Що ж, ми не горді, – поспимо й на постелі, для іншого засланій… А ти повищи…»

З насолодою випростався, натягнув подушку на голову. І одразу ж заснув…

Олька в спальню так і не прийшла: лягла у вітальні на канапі. Гайдук застав її ще сонною: обличчя опухло від сліз, права рука лежить на подушці, біліє оббинтованим пальцем. Намотала бинта – на сто пальців вистачило б.

Будити Ольку не став – вийшов тихенько на кухню.

Снідаючи, згадав офіцерика, як той висів учора на паркані. Після такого напою повиснеш: тиждень власні кишки підбиратимеш! Вдруге не потягне до чужих молодичок у гості.

Посміхнувся вдоволено, допив каву, звівся. Одягаючи кашкет, строго сказав до прислуги:

– Хазяйці, як проснеться, передай: хай збирається. Будемо переїжджати в село. – Хотів додати, щоб збиралася й вона, прислуга, та враз передумав: обійдеться! І без прислуги буде хороша. Менше про офіцериків думатиме. Отак, фрау Ольго!..

У комендатурі вже на нього чекали: як тільки Гайдук появився в приймальні, черговий одразу ж показав йому на двері кабінету: заходь. У кабінеті вже були комендант, бургомістр, начальник районної поліції і якийсь низенький опасистий німець у цивільному: світлий, спортивного крою піджак, картаті штани галіфе, високі краги з жовтої шкіри. Побачивши Гайдука, комендант невдоволено глянув на годинника, але нічого не зауважив. Натомість сказав, звертаючись до німця в цивільному:

– Перед вами начальник поліції дорф Тарасівка. Він буде вашим помічником і охоронцем.

– Дуже приємно! Дуже приємно! – Німець простягнув Гайдукові пухку холодну долоню: – Генріх Мольтке. Архітектор.

– Гер Мольтке здійснюватиме особистий нагляд за побудовою палацу, – пояснив комендант.

– Маєтку, пане комендант, маєтку!

– Пробачте, маєтку… А зараз, панове, гер Мольтке познайомить нас із проектом. Бітте, гер Мольтке.

Мольтке взяв указку, що лежала на столі, підійшов до стіни, увішаної величезними аркушами ватману:

– Прошу, панове, сюди! – Панове, на чолі з комендантом, посунули слідом за Мольтке. А той підняв указку, ткнув нею в найбільший аркуш ватману: – Перед вами загальний вигляд майбутнього маєтку оберста Крюгера. Як ви уже знаєте, шановні панове, маєток цей має бути взірцевим. Він стане взірцевим для громадян Великонімеччини, які в недалекому часі зголосяться господарювати на відвойованих у більшовиків східних землях. Це будуть у першу чергу воїни нашої звитяжної армії, офіцери й солдати, і ми повинні насамперед подбати про те, щоб вони почувалися тут, як в рідному фатерлянді. Це, панове, не тільки мої думки – я переповідаю насамперед слова гауляйтера Коха, який особисто дав мені завдання розробити проект показового німецького маєтку… Отже, що ми тут бачимо?.. Ми бачимо насамперед великий двір, обнесений цегляним високим парканом, втиканий гострими металевими списами. Суцільним муром охопить він подвір’я, надійно охоронятиме господу від можливих злочинців, які насмілилися б забратися досередини, списи, як бачите, розташовані так, щоб між ними не змогла прослизнути навіть дитина… Окрім того, ми передбачаємо пустити по зовнішньому ободові паркану колючий дріт, а також дріт під напругою. Всі ви розумієте, що це захід тимчасовий, але необхідний. Згодом, коли вдасться привчити до порядку й покори місцеве населення, дріт буде знято… Отже, ви входите чи в’їжджаєте крізь високі ворота до широкого двору, вимощеного світлішими плитами з обтесаного граніту. Що ви насамперед бачите, панове?… Двоповерховий будинок у готичному стилі, де мешкатиме гер оберст з сім’єю: на першому поверсі – парадні кімнати для прийому гостей та бенкетів, а вже на другому – власне житло. Передбачено всі вигоди, аж до окремих ванн і туалетів для членів родини й гостей. Ви це, панове, побачите, коли ознайомитесь з проектом самого будинку, а зараз підемо далі… Всі господарські будівлі сплановано так, щоб гер оберст, вийшовши на балкон, одразу ж міг охопити їх зором. Це має велике значення, адже обслуга набиратиметься з місцевого населення, ледачого й розбещеного, і постійний нагляд господаря просто-таки необхідний… Отже, праворуч: стайня, корівник, свинарня, пташарня. Ліворуч: приміщення для сільськогосподарського знаряддя, для зберігання зерна й інших продуктів, погріб-льодник і, нарешті, житло для прислуги. Гер оберст назвав приблизну цифру: двадцять п’ять душ, але я розробив проект з таким розрахунком, щоб там змогли поселитися всі п’ятдесят: цьому сприятимуть двоярусні нари… За всіма цими будовами буде розбито сад… Зверніть увагу, панове, на ось ці дві квадратні споруди, – указка Мольтке поповзла донизу, майже до річки, – Оце – генераторна, що даватиме струм, а це – карцер на п’ять осіб… Трохи нижче, по річці, буде насипана гребля. Утвориться досить глибокий ставок, де гер оберст з родиною зможе відпочивати й купатися. Тому мною передбачена й купальня: ось вона, перед вами, панове. Це буде напівзакрите приміщення, де можна роздягатися як панам, так і дамам, дерев’яний поміст, що вестиме у воду, пляж із насипного піску… Гер оберст особливо наполягав на тому, щоб пісок завезли чистий, річковий… Оце, здається, панове, і все, – Мольтке одступився, щоб присутні мали можливість помилуватись ескізом.

Милуватися й справді було чим: ескіз виконано таки майстерно, не упущено жодної деталі, ще і в кольорах. Викладений з червоної цегли палац з високими готичними вікнами, високий гостроверхий дах з червоної черепиці, добротні господарські споруди довкола широкого двору, вимощеного гранітними плитами, гострими списами ошкірився високий та масивний паркан, більше схожий на фортечний мур, – так надійно й міцно, мабуть, будували свої фортеці хрестоносці німецькі на колись завойованих землях. На віки, на тисячоліття.

Навіть людей, майбутніх мешканців цієї оселі, зобразив архітектор. На балконі, що підносився над парадним входом, стояв сам оберст Крюгер, не в мундирі, щоправда, а в халаті, у в’язаній шапочці з китицею, з люлькою в зубах. Ляльковий той оберст, мабуть, щойно поснідав і вийшов на балкон, щоб кинути господарським оком на ляльковий свій двір, де вже метушилися слуги-ляльки: один, у шкіряному фартухові, запопадливо вимахував мітлою, підмітаючи двір, двоє інших перли величезну баддю, мабуть, з пійлом для худоби, ще один накидав гній на акуратний німецький візок, що в нього був упряжений німецький вислозадий битюг із товстими, як колони, ногами, а ще один біг кудись із сокирою. Не забув архітектор і слуг жіночої статі: ці поспішали од пташника з кошиками, повними яєць, поверталися од корівника, несучи дійниці з молоком, бігли в погріб по морожене, солене, квашене, уже, мабуть, на обід, бо сім’я ж гера Крюгера щойно поснідала, чого не можна було сказати про слуг… І навіть карцер не був забутий архітектором: якийсь німець, певно, управитель, волік за комір покірно схилену постать. Мабуть, п’ятого, для повного рахунку…

Німці: комендант і начальник гестапо аж прицмокували, роздивляючись той ескіз, очі їхні так і сяяли, а обличчя розчервонілися. «Колоссаль! Колоссаль!» – захоплено бубоніли вони, кожен із них, мабуть, уже бачив себе на місці оберста Крюгера, на отакому ж балконі, в халаті і в’язаній шапочці, – одвічній мрії всіх добропорядних бюргерів, палких сучасних прихильників нового порядку. Решта теж прицмокувала, хоча не так захоплено й голосно, прицмокувала мовби із примусу бо не могла, та й не насмілювалась, уявити себе на балконі, на місці оберста Крюгера, як не старалася, хіба що, у кращому випадку, на місці отого німця, що цупив якогось бідолаху до карцера, – вони радше б, може, мовчали, але мусили тягнутись за німцями, бо на їхньому, на німецькому возові їхали, а на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. І тиснули слідом за комендантом та начальником гестапо холодну й пухку архітекторову руку, й примовляли: «Зер гут!.. Колоссаль!» – удавали, що вони не знати як захоплені, хоч кожного по серцю, – кого дужче, кого легше – вдряпнула чорним кігтиком кішечка: «А де ж мені буде місце в отому ескізові?» І, прощаючись, вже не дивилися один одному в очі й намагалися швидше одійти один від одного, як ото розходяться добродії, які збиралися нагріти руки на чомусь і раптом побачили, що вони пошилися в дурні.

Гайдук полишив комендатуру останнім: мав домовитись із архітектором, коли виїжджати в Тарасівку. Добре обізнаний з планами Гітлера щодо східних територій та слов’ян, які їх заселяють, він не тішив себе ілюзіями, а всього націлив на те, щоб вислужитись, стати необхідним для німців, посісти надійне місце на службовій драбинці, був упевнений, що роботи йому вистачить на весь вік, бо не так просто упокороти, зігнути, перетворити на безсловесних рабів усіх його земляків, тож німці без нього ніяк не обійдуться, а раз так, то й змушені будуть поступатися місцем за столом переможців.

І хоч він нещодавно зірвався з драбини службової й замалим не шаснув донизу – вчепився за останню щабельку, однак не збирався просидіти на ній все своє житгя, а мав намір уперто видиратися вгору. Допомогти йому в цьому має оцей взірцевий маєток, за спорудження якого Гайдук має відповідати головою. І він його зведе, що б там не сталося, наперекір усьому зведе, кістьми покладе половину тарасівців, а зведе – в цьому Гайдук не сумнівався ні на мить.