Тут було не так темно, як усередині. Хоч місяць ховався за хмарами, розсіяного світла все ж вистачало, щоб побачити увесь двір: і корівник, де давно уже не стояла корова (батьки продали її перед війною, щоб купити удойнішу, кращу, та так і не встигли купити), і невеликий, теж порожній, хлівець, і курник, де зараз дрімало на сідалі півдесятка курей, і порожня будка, в якій ще недавно доживав свого віку Полкан, геть сивий од старості, і якого не так давно пристрелили бавлячись поліцаї – всі ці нехитрі селянські споруди бовваніли застигло, вони наче дрімали, як дрімали дві високі при воротях тополі, як дрімало село, звично й натомлено.

Німа застигла на порозі, пильно вдивляючись у бік вулиці. Вулиця була така ж порожня, як і двір, однак німа ще довго вдивлялася з отією терплячою настороженістю звіра, що може закам’яніти при найменшій підозрі й на годину, й на дві. Переконавшись нарешті, що на вулиці нікого немає, німа одірвалась од хати.

Босі ноги її одразу ж узялися росою, лише зараз відчула вона, що надворі набагато холодніше, аніж у хаті, вона аж здригнулася зігрітим у постелі тілом, але й не подумала вернутися – накинути щось тепліше на плечі: отак у тоненькій кофтині й пішла, не в бік вулиці, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупації потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зіткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож і німа, дотримуючись цієї нової традиції, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою річечкою, тонким пояском обперізувала всеньке село.

Тут, під старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсім темно. Німа зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо їй все здавалося, що попереду щось мовби рухається… оно, за тією вербою, щось наче біліє. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зір, а тут було дуже темно. Іще їй здавалося, що хтось за нею скрадається, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж іти, бо ніч же коротка. Вона минула добрий десяток дворів, позаду лишилися й управа, і школа, до якої німа так і не ходила, хоч дуже хотіла, відколи себе пам’ятає – хотіла, їй здавалося, що з бажанням отим – ходити до школи – вона й народилася. Дивилася з гострою заздрістю на інших дітей, які щоранку бігли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: він сідав до столу, сідала й вона, підстерігши хвилину, коли батьків не було вдома. Він виводив перші літери, виводила й вона, і цвіла, і мугикала радісно, й штовхала брата в плече, коли в неї виходило. А потім, коли Федько кінчав із уроками, вона ховала свого зошита під піч, і ніхто в Тарасівці не догадувався навіть, що німа вміє писати і почерк у неї такий, як у брата. Окрім однієї людини, Грицька, шістнадцятилітнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пішов приймаком до Шульженків. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потім за усталеною ієрархією піднялися до свинопасів, а згодом стали довіряти їм і корів – од Грицька у неї не було таємниць, тим більше що він, один з небагатьох, розумів її німу мову і вмів розмовляти із нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз і йшла, до хати Приходьків, вірніш, не до хати, а до клуні, куди Грицько щовесни, як тільки теплішало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом – було їх у Приходьків стільки, що навіть батьки з ліку збивалися.

Німа завернула на садибу Приходьків: тут уже не було стежки, та дівчині вона, власне, й не була потрібна. Рушила навпростець, підминаючи голими п’ятами молоденьку картоплю – Приходьки, скільки жили, одну картоплю й садовили – ні помідори, ні огірки, ні кріп чи петрушку – тільки картоплю. Все інше вважалося забаганками панськими, дарма тільки землю переводити, от картопля – це діло: як кущ, так і піввідра, картопля – це харч: їж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладається жодним податком… Тож Приходьки збирали щоосені цілу гору картоплі, і вистачало її аж до нового врожаю: і вареної, і жареної, і товченої. І млинці з картоплею, й вареники, і супи з картоплею, й борщі таки з нею ж, із чистою, з жодним м’ясом не змішаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо її м’ясом-салом псувати, м’ясо-сало тільки картопляний дух забиває… Отож німа й підминала картопляне бадилля, аж поки дісталася до хати, а вже звідти, попід стінами, прокралася в двір та подалася до клуні.

Величезні, щільно причинені двері одчинялися з великим трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлі та й забував, а синам було і подавно байдуже: Приходьки на безсоння ніколи не скаржилися, хай вищать, як скажені – жоден із них і не поворухнеться, тож німа, поборовшись із дверима, трохи їх одхилила та й ступила до клуні.

Тут пахло половою, сіном і мишами – невигубним духом, що ним завжди пахнуть клуні. Було дуже темно, але німа уже знала, де спали хлопці, і пішла прямо в той куток.

Намацала Грицькову ногу (нога була більша од Івасевої на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала відбрикуватися, її власник, очевидно, ще не проснувся, він щосили чіплявся за сон, але німа цупила й цупила, аж поки стягнула його геть із сіна. Аж тоді, як проїхався пузом по твердій, наче камінь, долівці, Грицько врешті прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи її вивільнити, спитав невдоволено:

– Хто це?

Німа замугикала, що то вона.

Грицько ні здивувався, ані обурився на такі пізні відвідини. Він просто сів і став люто чухмаритися. Німа уже знала оцю звичку Приходьченків: чухмаритися люто зі сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки він одведе душу. Грицько ж, покінчивши воювати з чуприною, звівся й пішов з клуні, бо там, у абсолютній майже темряві, годі було порозумітися з німою. А надворі таки видніше.

«Чого прийшла?» – запитав він на мигах.

Дівчина розіграла цілу пантоміму. Показала, як вони з матір’ю спали, як постукали до них у вікно, як зайшов отой німець страшний, із пістолетом при боці («у… у…» – показувала німа, де саме висів той пістолет), як потім допитував матір, хто написав оті дві листівки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отій пантомімі. Грицько пильно вдивлявся в її миготливі пальці, в рухливе, все в гримасах, обличчя і перепитував часто, вдаючись до жестів, зрозумілим тільки їм двом.

Німа ота розповідь тривала досить довго. Потім Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далі робити?»

Грицько поліз п’ятірнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.

Дівчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.

«Зачекай! – одмахнувся од неї Грицько. – Дай подумати!»

«Треба сходити до Женьки», – сказав згодом на мигах.

В німої, яка напружено вдивлялася в хлопця, радісно спалахнули очі. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клуні. «Зачекай! – вивільнився сердито Грицько. – Дай хоч сорочку одіну!» – був у самій лише майці.

Рушили, знову спершу городом, а тоді вже й стежиною, і дівчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком і тому нічого не боялася.

До Шульженків, що жили аж на тому куткові, добиралися добрі півгодини. Велика, крита соломою хата і вночі світила білими стінами, бо ніхто у селі так часто не чепурив, не білив свою хату, як жінота шульженківська. І як не прали дощі, які вітри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.

Хата була поділена на дві великі, через сіни, кімнати: в більшій, із піччю, жили батьки з дідом Оврамом, а в трохи меншій, з грубкою – Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько із німою.

Відчинила їм Катря: вона завжди одчиняла, оберігаючи од лихих людей чоловіка. Упізнала німу й Грицька, не спитала нічого, мовчки впустила до хати.

– Хто там? – спитав із ліжка Євген: голос його був теплий і заспаний.

– Наречена, хто ж іще приб’ється опівночі! – сказала з досадою Катря: вона ревнувала німу до Євгена, хоч і розуміла, що це смішно, а от нічого не могла із собою вдіяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-іншому дивилася на її чоловіка! А то так очима і їсть. – Заждіть, зараз позавішую вікна та дістану вогонь! – уже зовсім сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на ліжку, збираючись встати.

Поки Катря завішувала вікна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидів на ліжку, звісивши цілу ногу додолу, а друга холоша підібрана, дивився на брата й німу: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.

– Бач, аж світиться! – не витримала Катря, бо як тільки розгорілася лампа, німа так і потягнулася до Євгена: вона вже, здається, нікого, окрім Євгена, й не бачила.

– Катю! – з м’яким докором застеріг дружину Євген і повернувся одразу ж до брата: він не хотів затівати суперечку з дружиною. – Що сталося?

– Он, – кивнув Грицько в бік дівчини. – До них он приходили.

– Хто? – аж нахилився Євген.

– Та отой же, Гайдук… З Сашком-поліцаєм… Допитувалися, хто написав листівки… Федькин зошит показували…

– А ще що питали? – зовсім уже стривожився Євген.

– Чи не вміє писати й Валька.

– А вона?

– Що не вміє.

– Повірили?

– Та, мабуть, що повірили, – стенув плечима Грицько. – Не взяли ж…

– От, казала ж я вам! – раптом схлипнула Катря: вона досі прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зціпивши, про що говорять брати. – Казала ж не гратися з вогнем!..

– Катю!

– Що – «Катю»?.. Постріляють, та й буде вам «Катю»!

– Так уже й постріляють… – буркнув Грицько, а дівчина швидко перевела погляд із обох братів на Катерину. Грицькова репліка, а особливо погляд німої мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповніле обличчя її, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:

– А ти що, дня діждатися не міг?! – напустилася на Грицька. – Привів серед ночі! – Вона уже з ненавистю глянула на німу. – Совість би мали!

– Катю! – в голосі Євгена забринів метал.

Але вона вже, мабуть, окрім себе, нікого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.

– Доходитесь, поки прийдуть і всіх повбивають!

– Та ми зараз підемо… – Зніяковілий, знічений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку німу. – Ми йдемо…

– Зачекай, і я з вами! – Зблідлий Євген тремтячими руками намацував милиці, а босою ногою човгав по підлозі, шукаючи черевика.

– Ідіть, ідіть – пошукайте ще смерті надворі! – вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стіл. Душила в собі крик, що так і рвався назовні…

– Сказилася дівка!

Євген поліз до кишені по тютюн, та й схаменувся одразу: надворі ж, не в хаті, не вистачало ще, щоб їх помітили з вулиці! І від того, що не можна було закурити, його взяла ще більша досада.

– Кричить… А чого?

– Боїться, мабуть, – озвався Грицько. – А ми більше до тебе не прийдемо. – В голосі його аж затремтіла образа.

– Ну й дурень! – спалахнув Євген. – Ти до кого ходиш: до мене чи до неї?… А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?

– То ж мати.

– А це жінка… От женишся – узнаєш, почім ківш лиха! – Євген порипів милицями, мовив примирливо: – Ну, гаразд… Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправді отут серед ночі… А її проведи, – кивнув у бік німої. – Та скажи, щоб ночами не бігала: ще на кулю нарветься.

– Скажу, – буркнув Грицько: він був невдоволений братом. Здавалося, що і Євген уже боїться, страхується. Так навіщо ж було тоді затівати?

– Та приглядайтесь пильніше, щоб на яку біду не наскочили, – сказав їм уже в спини Євген. Він довго стояв на порозі: до хати вертатися не хотілося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпіти не міг, нелюбов оця була у нього в крові, од тата, який, як тільки мати розсердиться, так і намагався швидше щезнути з її очей. «Будуть тепер сльози до ранку», – подумав похмуро, бо Катерина, понісши, ставала все дратівливішою – вибухнути безпричинним плачем для неї нічого не варто. А тут іще оці північні відвідини. Його й самого огортала тривога, хоч він себе й переконував, що нічого не буде… що все обійдеться… що Гайдук, обпікшись на Гусаках, плюне на всі оті зошити… А десь у підсвідомості ворушилася думка: «Ба ні, не плюне!» І як Євген її не проганяв, вона не щезала.

Все більше хотілося курити. Євген полапав себе по кишені, мнучи кисет з тютюном, та врешті й не витримав: повернувся до хати. «Разок затягнуся і знову – надвір, – думав похмуро. – До ранку стоятиму!»

Катерина все ще була при столі, хоч уже й не плакала: сиділа, ввіткнувшись обличчям у лікоть. Довга коса розпустилася, звисала їй набік, і від усієї застиглої постаті віяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защеміло на серці. А водночас він ще продовжував злитись на неї за оті сльози й крик, тому й не озвався і словом: порипуючи милицями, підійшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на підлогу, бо тремтіли і кільці, до того ж Євген, розбалуваний в училищі, а потім і в армії фабричними цигарками, ніяк не міг звикнути до дядьківських самокруток.

Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив ґніт: сірників було обмаль, їх економили люто, як і весь крам, що колись надходив із міста: сіль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамниці забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптіти скло, вкрутив знову гніт.

Затягнувся, жадібно ковтаючи дим.

– Ти б хоч у сіни вийшов, – не одриваючи од ліктя обличчя, озвалася Катря. Голос її пролунав так рівно й спокійно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злістю ламаючи рота. «Пронесло», – зітхнув полегшено Євген, але не озвався і словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.

Порипів мовчки у сіни.

Курив, обпершись об холодний одвірок, курив і питав сам у себе похмуро, нащо він женився удруге. Найшов час зв’язать собі руки: люди воюють, люди життям накладають, а він, бач, женився… А тепер ще дитина…

Думка, що він невдовзі стане батьком, не приносила радості – було таке відчуття, наче він учинив щось недобре, осуду гідне, і люди весь вік коситимуться на нього. І гірко, тривожно було на душі – не легшало навіть од курива.

Кинув бичок, погойдав назад до кімнати: не стояти ж і справді до ранку!

Катерина вже лежала у ліжку. Випросталася на спині, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тіла, оголені руки, міцно заплющила очі. Але Євген бачив: не спить, чекає на нього.

Погасив лампу, зашкутильгав до ліжка. Роздягнувся, ліг скраєчку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримає, почне розмову. Він і чекав, і не хотів тої розмови: все ще не міг простити дружині, як вона кричала на брата й німу, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.

І, може, вперше відтоді, як оселився у Катрі, згадав про Зосю. Подумав, що Зося ніколи б не дозволила собі отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Ніколи.

– Пішли? – спитала Катерина. Так спокійно, буденно спитала, мов і не було недавньої сцени.

– Пішли! – буркнув він. – Ще б не піти!

– Хоч би ж хто не перестрів та не встрелив! – У голосі Катерини стільки непідробної тривоги, що Євген аж зривається на лікоть.

– Вигнала з хати, а тепер за ними і скімлиш!

– Я, Женю, нічого… – Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтіла всім тілом, і Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навіть не схлипуючи, навіть не пробуючи витерти сльози, Євген провів по її обличчі рукою, і долоня його одразу ж змокріла.

– Ну, от, – сказав він з досадою, – накричала, а я ще і винен!

– Ти, Женю, ні в чому не винен, – схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щільніше, все з більшою силою, наче хотіла всю себе втиснути в нього – втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною. – Ти, Женю, не винен…

– Так чого ж тоді плакати? – спитав здивовано він.

– Бо вони тебе вб’ють…

– Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! – Євгенові аж моторошно стало від оцих слів. – Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! – Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці:

– Зараз води принесу.

Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:

– Пий! Одразу полегшає.

Покірно пила – цокотіла об вінчик зубами.

– Годі, – прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» – подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув – який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! – Євген тихенько знайшов сірники й кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.

«Життя!» – усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить… Бач, що надумалася: вб’ють! А що… Можуть і вбити… Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються… Уявив себе раптом у петлі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген, – і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дріб’язковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його аж сором обпік… «Граємося у підпільників», – всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здавався як ніколи гірким та пекучим. «Живемо – тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!» – подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони – вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би і дня – покінчив би з собою… І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти, – не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.

– Прибери!.. Щоб я більше оцієї гидоти не бачив!

Хоч Євген і чув про новий літній наступ німців, і допускав навіть думку, що всі тривожні чутки мають якісь підстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ і вийшли до Волги, вважав їхньою черговою брехнею.

– Та ви самі гляньте! – гарячкував він над картою, видертою з підручника. – Німці минулого року ось скільки пройшли… І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! – жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.

– Радіо б нам! – зітхав котрийсь із хлопців.

Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю.

Радіо…

Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе, – після того, як поговорив із жінкою з Харкова.