– Та в нас і так уже ноги гудуть! – почали молити жінки. – Одпустіть нас, будьте ласкаві, в нас же діти ще негодовані.

– Но, но! – сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір’ї нового поміщика. І до поліцаїв: – Ведіть!

– Яволь! – крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.

– Одведете – й одразу ж назад! – гукнув услід їм Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: – Вилазь!

– Я ще покопаю! – почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити. – Ще ж немає двох метрів.

– Ну, покопай, покопай, – усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.

Орднунг. Порядок.

– Вилазь! – скомандував строго.

І коли той виліз – вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти… Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.

– А тепер закопуй, – сказав спокійно Гайдук. Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.

Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.

– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого – стрельне й не зблимне.

Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п’ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!

– Так стріляти! – сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.

– Яволь! – вигукнули поліцаї.

Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.

– Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі… Дотримується комендантська година?

– Дотримується, пане начальнику!

– Погано дотримується. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції – це не комендантська година, а суцільний бордель!

– А як вони не слухаються, – поскаржився поліцай, що копав яму.

– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб’єте, решта слухатиметься, аж присідатиме… І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!

Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.

«Вояки! – дивився їм у спини Гайдук. – 3 такими хіба наведеш порядок у селі!» Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в’язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.

Ну, це він зуміє.

І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни – хай сам наживає.

Аж усміхнувся, задоволений.

А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пірнув, мов провалився крізь землю. Знайшли тільки коня, зловили за десяток кілометрів у полі, та наткнулися на місце, де одлежувався Івасюта: прим’ята трава, запечена кров, кілька набоїв загублених, а Івасюти так і не знайшли, хоч обнишпорили всі ярки й переярки, перевернули всі довколишні села. Привезли навіть собаку, але було пізно: пройшла злива і позмивала всі сліди.

А він же десь є, Івасюта. Десь одлежується, зализує рану: не міг зайти далеко, не міг. Все оддав би Гайдук, аби упіймати свого ворога! Що вже не по батькові – по ньому ударив…

«Начальник сільської поліції, – аж скрипить він зубами. – Дорфполіцай!» – Найнижчий щабель у німецькій драбині.

Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бігти, і аж кров ударила в голову…

Звівся, закурив, щоб заспокоїтись. Нерви, друзяко, нерви. Старіємо, чи що?.. Рано… Рано списувати ще Гайдука, Гайдук іще себе покаже, Гайдук іще вибереться з оцієї смердючої ями! Не для того він скінчив школу розвідників і заслужив дві медалі, щоб кінчати кар’єру дорфполіцаєм…

«Кістьми ляжу, а збудую палац! Півсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосілля! А попадеться Івасюта – живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб і після смерті катувався».

Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час облави останньої – він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись – догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків…

Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.

Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися – напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку й бритву – на підборідді вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з’їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне».

Але того дня так і не поїхав.

Вийшов надвір, став зачиняти двері й ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.

«Ти, посіпако німецький…»

В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.

Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає – стежить, що він робитиме далі. Закам’янів лицем, одірвав од дверей приклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:

«Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!..»

«Лайно» чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:

«Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди…»

«Політграмота!» – посміхнувся криво Гайдук. Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.

«Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!..»

І ще було кілька фраз – всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.

Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшли, наче жива – цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:

«А оце-о нюхай щовечора». Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало й додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): «Коли спати лягатимеш».

Гайдукові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.

Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків…

«Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду…» – стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.

Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:

«Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу».

Той же почерк, ті ж косі лінійки.

Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв’язувати мотуз.

Той, хто в’язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв’язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.

Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав – у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. «Свинота проклята!.. Азія!..» Однак – що мав робити? – вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.

Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах – жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в’язало, а трете стояло на чатах.

«Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться… Потягнеться!» Мимоволі придивлявся до кожного двору, кожної хати, мимо яких проходив: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими… Чи за цими…

Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші – корови. Коні стояли покірно й звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.

У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше – жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:

– З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?

Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам’яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.

В постерунку були вже всі три поліцаї – чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.

– Чого поніміли? – запитав строго Гайдук. – Не знаєте, як треба вітатись?

Поліцаї не знали.

– Хайль Гітлер! І праву руку вперед…

Поліцаї ґелґекнули: «Хайль!», Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:

– Нікого вночі не затримали?

– Так що нікого, пане начальнику!

– Всю ніч чергували?

– Всю, пане начальнику!

Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши «хайль» поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:

– Усіх зібрали?

– Та начебто всіх…

– Повинні бути сто три душі, – заглянув до блокнота Гайдук. – А в дворі наче менше…

– Хто хворий, а кого в селі зараз немає, – пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.

– Перевіримо, – сказав він якомога строгіше. – Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.

В очах Приходькових щось наче зблимнуло.

– А ви й медицину вивчали?

– Я й без медицини їх полікую, – холодно всміхнувся Гайдук. І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: – А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?

– Чому ж не обходить? – заперечив Васильович. – Ми всі накази виконуємо… А людей думаю зібрати цеї неділі – не одривати ж їх од роботи у будень.

– Ну, про це потім, – насупився Гайдук: відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька. – Пішли до людей.

Вийшли на ганок. Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офіцерських чоботях, у мундирі німецькому, з важким парабелумом, у кашкеті з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки – німець, та й годі! І отак мовчки стояв, поки в дворі залягла така тиша, що аж у вухах задзвеніло, – навіть корови, і ті, здається, завмерли… А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу, тільки тоді став говорити.

Говорив, наче лаявся. Як ото німці говорять. Мов і не кричить чоловік, і не погрожує особливо, а кожне слово його хльоскає, наче батіг. Прості українські слова, досі близькі й зрозумілі кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужі: це була наша й не наша вже мова, і зрозуміла неначе, а разом до кінця й не зрозуміла. І люди мимохіть одне в одного перепитували пошепки: «Що він сказав? Що сказав?» – хоч чули всі до останнього.

Гайдук же почав із того, що за більшовиків вони розучилися працювати. Розучилися, розледачіли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вміли, бо тих, що уміли, розкуркулили. Лишилися ледарі й злидарі, яким байдужісінько, що росте на землі і чим її засівати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кінець. Німці не тільки визволили вас од більшовицького ярма, в якому ви день і ніч гнули спини («Та ти ж щойно казав, що при більшовиках ми розледачіли!» – подумала більшість. Подумала, але промовчала, бо пам’ятала спину Бородая, списану вздовж і упоперек)…Тож німці не тільки принесли вам волю, але й научать вас, як слід працювати. Для цього й організовують взірцевий маєток, де ви, всі до одного, пройдете добру науку, щоб посісти потім гідне місце в новому суспільстві. («Уже посіли: не сміємо й яйце з-під власної курки взяти!»)

Іще Гайдук закликав усіх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробує ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами воєнного часу чекатиме каторга або й смертна кара.

Згадавши про дві листівки, що лежали в кишені, додав:

– І не здумайте прислухатися до різних баламутів, збільшовичених підривних елементів! Усі вони будуть найближчим часом виявлені й нещадно покарані! Все!

Обвів натовп строгим поглядом, спитав:

– Кому що не ясно?

Ясно було всім. Ясніше ясного.

– То послухайте старосту.

«Послухаєм. Що ж іще лишилося нам робити, як не слухати».

Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:

– Значиться, так… Котрі з підводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево… Та не дуже грузіться, щоб не підірвалась худоба, бо тоді на спинах носитимете… Німці, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з підводами мов усе ясно…

– А молоко хто за мене здаватиме? – жіночий голос із натовпу. Гайдук аж навшпиньки зіп’явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жіночка й не думала ховатися: аж руку догори підняла.

– Ви ж, Марфо, й здаватимете, – відповів Приходько.

– Так де ж я візьму того молока, коли в мене вже не корова, а кінь із рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!

В натовпі засміялися, стримано й схвально. Та одразу ж і вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що відповісти Марфі, бо повернувся до Гайдука, розвів безпорадно руками: може, ви що нам, темним, підкажете?

«Що він блазня із себе корчить?» – блимнув на Приходька Гайдук: йому вже здавалося, що й староста у змові з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:

– Молоко здаватимуть усі! До останнього літра! А хто буде займатися більшовицькою пропагандою, – тут Гайдук так і вп’явся поглядом у Марфу, – попереджаю: хай потім не скаржиться!.. Ясно?

Ясно… Ясно і це…

– Тож із корівками все вияснено, – продовжував Васильович. – Не будете накладати на вози, щоб аж осі вгиналися, то якось воно обійдеться. – Знайшов поглядом Данилівну, яка стояла на вулиці, припавши до Лиски скорботно, відкашлявся знов. «Щось у нашого старости голос сьогодні сів, – подумали люди. – Та й вид – мов дві ночі не спав». – Тепер далі: всі ми зараз підемо на колишній хутір Івасют будувати для нового пана палац. Чоловіки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дівчата й молодиці складатимуть цеглу, розчищатимуть подвір’я. Поки в полі не наспіла робота, ходитимемо щоденно, окрім неділі. Аж поки все побудуємо. – І скрушно зітхнув: – Так що ця робота од нас, люди, нікуди не дінеться.

Ясно і це. Діждалися панщини!..

– А з своїм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?

Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадійно, мов уже на краю могили стояв.

– І чого ви, Дмитре, переживаєте? – Іван Приходько не витримав і тут: жодні збори без нього не обходилися, то щоб ці обійшлися! – Вам що, мало німецької пайки? Пан начальник пояснив же, які ми ледачі й невдатні. Пролежали сто літ на одному боці, та ще й хочемо, щоб нас хтось підгодовував…

– Ти, може, й пролежав… – огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далі й слова мовити:

– І за городом тобі нічого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав і про це. Шість днів одробиш на пана, а сьомий – на себе. А не впораєшся, то й ніч якусь можна не доспати. Сто літ же проспав, на сто років наперед виспався. Чи скіки пак буде німецька імперія? – запитав Гайдука. І такі були в нього очі наївні й невинні, що Гайдук знову не знав: прикидається дурнем чи й справді без клепки десятої. – А скажіть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якій кобилі уїхав? Бо у нас тут замалим не до бійки доходить: одні кажуть – на білій, а другі – на вороній…

Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:

– З запитаннями різними можна й пізніше… От зберемося у неділю…

– Чому ж! – перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів. – Можна й відповісти. І про Москву, і про коня… Москву німецькі війська поки що не схотіли брати – Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва – гнилим яблучком… І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва така мила, – різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.