– Та їх у нас, як сміття! Одбою немає. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!

– То й добре… Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали.

Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд – залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.

– Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали.

Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.

Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома – не вистачає десятої клепки.

Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків… З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб’ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!

Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: «А дай устрелю на обід хоч одну звірину!»

З того часу й прокинувся в ньому мисливець.

Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.

Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.

Той постріл пам’ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок – як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали потому.

Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:

– Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!

Вичухався Корній – прийшов у контору:

– Як же я теперечки без ружжа?

Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!

Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.

Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.

Гусятниця – рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру – дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.

Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься – і звірина в торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тільки голову-лапи й знайшов.

Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив – на плечі – гусятниця, а в правиці – рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.

Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником – пальці оближеш!

Отож Корній і стеріг оте поле – гостей непрошених турив подалі.

Якось увірвався в контору задиханий:

– Голова!.. Тамечки люди!

– Які іще люди?

– Нетутешні… Зайців молотять!..

Твердохліб про зайців як почув – пробкою з-за столу вилетів.

– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнія. – Чом не прогнав?

– Дак вони усі з ружжами… Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають… О, чуєте, знов стріляють!

За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! – як у дошку.

Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову – та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.

– Якиме, запрягай!

Помагав навіть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:

– Сідай!

Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.

Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні – сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув – аж затіпався:

– Документи!

Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:

– А може, привітатися спершу потрібно?

– Документи, кажу! – аж почервонів Твердохліб.

– А ви хто такий, щоб документи питати?

Це – наймолодший. І не подумав устати, коли Твсрдохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.

– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:

– Котись ти знаєш куди?!

– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: – Ви, товаришу, хто такий будете?

– Не ваше діло!.. Документи давайте!..

І рукою до кобури – за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.

– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!

Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!

Далі – більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..

– Якиме! – закричав зблідлий од люті Твердохліб. – Гони по міліцію!

Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо’, й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.

– Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..

– Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваємо!

І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть – обперся на гусятницю!

– Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!

– Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать.

Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село. Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:

– Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився!

Твердохліб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру. Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько відповів, щоб чекав у суботу.

Прикотив, як і обіцяв, персональною машиною: райвиконкомівською чорною «емкою». Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то ґвалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п’яти мелькали.

До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.

– Ану показуй, синашо, як господарюєш!

Вилазив із «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.

Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному й тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли – один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.

І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому – завжди виходив сухим із води.

Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті «Запаморочення од успіхів», коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: «Дайош сто відсотків колективізації!» – в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.

Народу набилося – стіни тріщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку – блідий Володька, а з другого – зовсім уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:

– Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! – вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: «А давай їх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс на плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упіймають – утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бігли мовчки.

Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село – у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.

Путька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.

– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.

– Вернешся – де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо…

З того часу Путько назива Твердохліба тільки «синашою». І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:

– Цей у нас орел! Сам воспитав!

Татусь, туди йому в печінку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Королівського райвиконкому.

Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу – Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:

– А оце вам і редактор!

Віталися і з редактором районної газети – молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.

– Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлібове крісло – аж затріщало:

– Aнy показуй, що тут у тебе!

Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночі розбуди та запитай – скаже одразу й не зіб’ється – і Путько обертався щоразу до редактора:

– Запиши!

Не забув і про ланкову, про Наталку:

– Як там вона?

– Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…

– Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?

– За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.

– Дадуть! Можеш не сумніватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

– Є, у машині.

– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.

– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

– Ось тут покінчимо – заїдем до неї…

Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб – морг одному з бригадирів. Той бічком-бічком та непомітно за двері.

– Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?

– Нормально, Митрофане Онисимовичу!

– Молодця, молодця!.. Запиши!

– Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?

Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п’ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.

– Молодця, молодця… Запиши!

Редакторові й нагадувати не треба – записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.