Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворі, мусила проїхати довгим та незручним шляхом із Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко від міста її брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав їй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. Ізабеллі ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вірність. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрів її перед замком, розповів, чого від неї очікують.

У парадній залі замку було повно дрібних провінційних дворян, омаж належало віддавати в присутності свідків. Ізабелла випросталась, задерла носа та своєю дивною ходою, наче ковзала по льоду, підійшла до крісла сеньйора. На ній досі було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й біле укривало, що робило її надзвичайно тендітною та підкреслювало витонченість та білість рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострій, вона досі виглядала тонкою юною дівчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кілька кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.

– Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.

Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобов’язувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності – у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:

– Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:

– Я не смію, монсеньйоре, – королева чекає на мене в Шиноні.

Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.

Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх дев’ятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні очі одна одній повидряпувати за його прихильність. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зі свити дофіна: ще тонким, худорлявим, із темним хвилястим волоссям до пліч та замріяним поглядом світло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що від своєї посвяти в лицарі після битви при Боже рік провів у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Він і виглядав зараз приголомшливо інакше: темне волосся дуже коротко підстрижене, як у солдата, від чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, від природи світла шкіра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став різким, упевненим, якому жінки нездатні чинити опір узагалі. От і вона не може…

Королева Йоланда навіть не озирнулася до Ізабелли, котра після трьох обов’язкових реверансів завмерла, схиливши коліно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.

– Розважте дофіна, моя люба, – нарешті озвалась її величність, рукою даючи дозвіл підвестись і навіть не удостоївши гостю поглядом.

Розважити? В якому сенсі? Досі усміхнене обличчя Ізабелли зробилося сіро-білим, як крила нічного метелика. Від самої згадки про ковзкі холодні руки принца її почало нудити.

– Мій син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жінку, яка зробить із нього справжнього короля. Щоб витягла із нього усі страхи та сумніви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у ліжко дофіна якомога швидше.

Неймовірно! Королева без жодних церемоній наказує їй стати коханкою чоловіка своєї доньки?

– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мій батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого гріху ви мене прирікаєте? – прошепотіла Ізабелла побілілими вустами.

Йоланда нарешті відвела погляд від столу із паперами та подивилась на Ізабеллу. Її дуже бліді, голубі, гострі очі раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрібка розуму, окрім латини, в її голівці є.

– А ви розумієте, моя люба, чому найвродливіші дами Франції перебувають при дворі дофіна, а найчеснотніші – у Буржі в колі моєї доньки? Ті дами, які хочуть бути при молодому веселому дворі, мають щось зробити для блага королівства. А найперше мені потрібно тримати тих усіх молодих гарячих йолопів, батьки яких загинули при Азенкурі, тут, біля дофіна. Нехай тримати хоч спідницями дам. Коли так боїтеся гріха із дофіном, тоді доручаю вам П’єра де Брезе.

– Ваша величносте!

– Що знову? – королева роздратовано звела дуже світлі тонкі брови, вона геть не звикла до заперечень.

– Я… я геть не тямлю у… – зашарівшись, дуже тихо сказала Ізабелла.

– То навчіться якомога швидше, моя мила. При цьому дворі подібна нетямущість буде лише заважати. Якщо хочете до двору моєї доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокійно й лагідно, як у монастирі. Чоловіки, молодші за п’ятдесят років, там разів три на рік бувають, і то на великі свята.

– Ваша величносте! – зойкнула бідолашна Ізабелла, вона ніколи в житті не чула нічого більш зухвалого.

Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала ціну її повернення: лягти в те ліжко, в яке накажуть. Із посмішкою. Спершу це викликало природну відразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моєму братові Жану… Чи моєму сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на її очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорі. Покійний граф де Вертю їй наказав ніколи не чинити проти честі та родинних інтересів. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась біля вікна: внизу в саду, в зеленому лабіринті, вона побачила, як цілуються закохані. Здалеку вона не впізнала ані даму, ані шевалье, вони марно намагалися розійтись, проте знову повертались до поцілунків, тримаючи одне одного за руки. На дамі була яскрава атласна зелена сукня із рожевим підкладом, які зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неї із заздрістю: на даму, колір її сукні, вже неможливий і недоступний для неї як удовиці, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цілував їй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що він стоїть на колінах у світло-голубих шозах на молодій весняній траві… «Мені п’ятнадцять років, мій чоловік помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нікому не потрібна… Невже я мушу решту життя провести в монастирі, не знаючи ані кохання, ані упадання, ані тих поцілунків на руках? У чорній сукні? А коли мені суджено прожити ще п’ятдесят років? Отак?» – подумала Ізабелла, відчуваючи в тілі напружений спротив кожній своїй думці. Вона різко, впевнено розвернулася й пішла назад до покоїв придворних дам королеви.

Ізабелла не чула ані музики, ані співу, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевільна пташка у маленькій клітці. Того вечора був маскарад, усім дамам королеви пошили однакові сукні з темно-рожевого оксамиту та маски з білим пір’ям. Якщо не вдивлятись, то важко було відрізнити фрейлін одну від одної. Проте Рауль, наче мисливський сокіл, вгадав безпомилково. Він ніколи не міг би пояснити, як – він просто знав… Ледь заграли музики, він підійшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упізнала б його за самим доторком руки – теплої, трохи обвітреної та впевненої. І, звісно, не помилилася, побачивши його круглі світло-блакитні очі в розрізах маски з синього оксамиту.

– Тепер ви не зможете мені відмовити, мадам, – із посмішкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масці і я у масці – ми просто чоловік та жінка. Жодних умовностей…

– Монсеньйоре… – майже щасливо посміхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансі.

Вона не помічала ані поглядів зацікавлених придворних, ані подиву уважної королеви Йоланди, що прекрасно розуміла, хто саме з її дам під тою маскою з білим пір’ям, ані спантеличеного виразу обличчя недалекої дофіни Марі, що недбало хрумала смажені горішки в солодкій помадці.

Рауль вів Ізабеллу у танку першою парою. Здається, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася підвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чує музики. Вона взагалі нічого не чує. Ті придворні, що не танцювали, а стояли під стінами бенкетної зали, лише шепотіли щось своїми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до її величності. Мадам Ізабелла! Побожна вдовиця Анрі де Вандома… Ледве рік минув після смерті її чоловіка, що славетно загинув від поранень, отриманих при Боже… На третій день при дворі, змінивши вдовине вбрання на маскарадний костюм, танцює басданцу? Із власним діверем? Ще й одруженим? Недаремно церква весь час прагне заборонити танці. Хіба ж не гріх торкатися одне одного так? Спочатку самими кінчиками пальців, потім долонями, потім ледь стиснувши руку. Хто ж танцює зі своєю дружиною та чоловіком? Королева Йоланда раптом злегка посміхнулась: то й нехай собі спить із молодим Вандомом. Допоки…

Уклін, поворот, руки знову торкнулися одна одної, очі на мить зустрілися, обпекли одне одного, та не в змозі витримати поглядів, ковзнули убік. Ізабелла мовчить, їй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що їм говорити? Вони на прицілі усіх придворних дотепників, усіх пліткарів, усіх шпигунів королеви Йоланди…

Ізабелла навіть не зауважила, що музика стихла, танок закінчився, кров досі стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклінно запропонував їй:

– Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите відвести вас до саду?

Вона лише кивнула, згідливо, досі не опанувавши ані подиху, ані серцебиття, та покірно дозволила себе взяти під лікоть і вивести із зали. На щастя, у цей час увійшли жонглери із запаленими смолоскипами, і вся цікавість двору дісталася їм. Проте уважна, як дика кішка, мадам де Гокур помітила, з ким фрейліна королеви Йоланди залишила залу. Звісно, без дозволу і не за наказом.

Травневий вечір був так само задушливо-млосним і надворі. Повний місяць залив подвір’я замку та сад золотавим світлом. Трава всипана білим цвітом, а від кожного пориву вітру їх рясно замітає ніжними пелюстками, наче снігом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садівник косив перед заходом сонця, і здається, що немає війни, полонених, страт гарнізонів, двох королів, що претендують на одне королівство, зради бургундця. Здається, що цієї весни все можливе, навіть щастя. І для неї…

Шинон – великий замок, його будували та добудовували більше двохсот років: добре оздоблені башти, де живе та розважається двір, чередуються із покинутими напівпорожніми, де навіть вартові з’являються не щодня.

Вандом уже не має бажання чекати, він пригорнув Ізабеллу до себе:

– Мадам, я так стужився за вами…

Та вона не встигає ані висловити свій подив чи гнів, ані хоч півслова сказати, бо Рауль владно обіймає тонке обличчя Ізабелли обома руками, зриває маску та припадає до її вуст. Між ними миттю оживає все те божевілля, та чуттєвість, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досі паморочиться у голові від поранення в Шуазі? Вандом намацує за собою кам’яну стіну й спирається на неї. Та коли він лише на коротесеньку мить відривається від її вуст, щоб поцілувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:

– Монсеньйоре, будь ласка…

Він знову спрагло ковтає її слова у поцілунку, так і не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Її руки обвивають його шию, пальці чимдуж сміливіше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибині душі Рауль розуміє, що назад вороття немає, у нього не стане волі зупинитися, навіть якщо вона благатиме про це. Забагато смерті він бачив і тепер хоче лише відчути себе живим до нестями із жінкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моєю, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Які ж дурниці оті присяги, адже він тут із нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Він скинув серпанок, що утримує енен^[10] під підборіддям, розсипалися шпильки, що зчіплювали усі ті складки білуватого газу. Дві коси закручені, як ручки амфори, золотаве волосся пройняте жасминовою есенцією, на розгаряченій танком шкірі цей запах позбавляє його тями. Він рвучко витягнув шиту сріблом стрічку, що утримує спереду розріз сукні, раптом вільне плаття злітає з плечей, сорочка падає, оголюючи груди – молоді, дуже білі та круглі, як два яблука. Вже несила терпіти, Рауль притискає Ізабеллу до стіни й підхоплює вгору спідниці… І перш ніж вона встигає злякатись чи бодай заперечити, розсуває її ноги одним владним порухом. Ізабелла прикушує губу, приглушений стогін зривається з вуст, Рауль підхоплює її вгору, її ноги у голубуватих панхочах обхоплюють його голі сідниці. Ані страху, ані спротиву… Гарячі вуста на її шиї, грудях, кінчиках пальців, мочках вух, знову на вустах. Він щось хрипло шепоче, Ізабелла геть не розрізняє слів, не розуміє змісту. Геть сп’яніла від його близькості, жадібної впевненості губ, міці та жару тіла, запаху волосся, шкіри та поту. Хіба це схоже на ті жахи, що їй обіцяла стара мадам де Гокур?

– Мадам, як я хотів цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…

Рухи його стають сильнішими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бігла, Ізабеллі майже боляче від його поштовхів.

– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи її сідниці.

Очі його аж потемніли, вуста біля її вуха, так наче хочуть вкусити.

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотіла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцілувала у спітнілу скроню, тамуючи стогін.

Задоволений її відповідю, він напружено посміхнувся, примружив очі, проте розчервоніле обличчя не втратило своєї важкості. Вуста та підборіддя ледь помітно тремтіли, як від лихоманки. Він дужче стис її сідниці, міцніше припинаючи до стіни. Та коли Ізабеллі здалося, що зараз їй вже несила терпіти, бо їй і боляче, і солодко водночас, Рауль кілька разів здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на її плечі. І вона зрозуміла, що все скінчилось.

Ще деякий час вони сідили під стіною, Рауль – просто на землі, Ізабелла у нього на колінах, щільно притулившись та сховавши обличчя між його шиєю та плечем. Вітер засипав їх яблуневим цвітом, Ізабеллі хотілося, аби та мить завмерла між ними назажди. Рауль поступово відновив подих, його руки міцно обійняли Ізабеллу.

– Яке дивне відчуття… – прошепотів Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь світ належить тобі… Бо жінка, яку кохаєш, стала твоєю…

Ізабелла досі тремтіла. Рауль дужче її обійняв, подарувавши відчуття затишку, щастя та байдужості до того, що їх можуть щомиті викрити.

Очі його приголомшені, наче блискавка щойно вдарила за крок від нього. Аж раптом він помітив сліди крові на собі, на її білих, як сніг, стегнах.

– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

– Нам не було наказано спільне ложе із месіром Анрі, – відповіла Ізабелла, очі злипалися, вона б із радістю заснула просто тут, у його обіймах.

– Я… я мав би бути обережнішим із вами… Пробачте… Я так хотів вас… Мав би подумати… От бовдур…

Він обхопив її обличчя руками, змушуючи подивитись у вічі:

– Сильно болить?

Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмішку, так наче зрештою отримала те, що хотіла. Він кинувся квапливо цілувати її обличчя. Ізабелла на мить зустрілась із його світло-блакитними очима, намагаючись упоратись із дивним зніяковінням. Невже це їй не сниться? Чоловік, яким вона марила… Невже це справді він? Невже це справді між ними сталося?

Ізабелла підвелася та почала приводити до ладу вбрання, потім навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комір та стрічку, що стягувала сукню спереду, Рауль відчув нестримне бажання зупинити її, не дозволити повернутися до зали прийомів. Та перш ніж він хоч півслова промовив, Ізабелла, підхопивши спідниці, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

За деякий час вони віднайшли в тому занятті стільки задоволення, що на ранковій месі ледь не засинали, стоячи на колінах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханців: лови, прогулянки, маскаради, танці, турніри. Як тут не втратити обачність? Коли весь молодий закоханий двір ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворній дамі королеви приймати чоловіків у своїх покоях, та ніхто їй не заборонить увечері, коли вона вільна від чергувань у її величності, мати побачення в замку або в саду чи навіть у місті.