Це своєрідне військове суспільство безнастанно поповнювалося за рахунок українського населення та вихідців інших націй, бо ж південно-східна Європа така велика, а Січ була відкритою для всіх, здатних носити зброю у руках, національна приналежність до уваги не бралася. Більшість прибульців була, звичайно, з України, але траплялося заблукати сюди й німцям, італійцям, французам, часом навіть англійцям. Першою умовою для вступу у цей військовий монаший орден було те, що новобранець мав бути «вільним», тобто не кріпаком, а також неодруженим^[11], бо приводити на Січ жінку, матір чи сестру заборонялося під загрозою смерті. Усім належалося сповідувати православну віру, і якщо на Січі з’являвся католик, мусульманин, лютеранин чи жид, він повинен був вихреститися, прийняти православну віру. 1632 року було вирішено спровадити з Січі усіх католиків. Але ж ніхто у нікого й ніколи не питав про пашпорт, походження чи минуле, і дуже часто новоспечений запорожець прибирав собі якесь прізвисько, щоб надійно приховати своє справжнє ім’я. Та досить було комусь утомитися від цього дикого привілля, як він міг одразу ж без перешкод покинути Січ і податися світ за очі. Бо ж не усі, звичайно, могли постійно брати участь у битвах та вправлятися у володінні зброєю. Запорожці ділилися на два класи: «січовики», що були своєрідною вищою військовою кастою й вели безперервне казарменне життя на Січі, та «зимівники», котрі жили на прилеглих до Січі землях і в періоди мирних перепочинків займалися рибальством, тваринництвом та землеробством, всіляким ремеслом, проте у скрутний час ставали до зброї.

Замок-фортеця на острові Мала Хортиця, реконструкція

Карта Запорозьких Січей у 1552—1775 роках

Запорізьки казаки. Літографія з видання «Літописець про Малу Росію». 1847 рік

Місцева назва козацького похідного табору – кіш (слово татарського походження). Кіш складався з 38 куренів, хатин, сплетених з лози та щільно вкритих кінськими шкурами. Кожен такий курінь з ватрищем посередині (слово «курінь» походить від «куріти, диміти») вміщав 150 чоловік, тобто табір такого типу, як правило, становив 6 000 чоловік, готових будь-якої миті стати до бою. Та якщо готувався великий похід, запорізьке військо разом із зимівниками налічувало близько 50 000 вершників. Окрім того, були ще так звані «паланки» – укріплення, сторожові пости по обидва боки Дніпра.

Козацька рада на Січі. Гравюра з видання Олександра Рігельмана «Літописна сповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі». 1786 рік

В основу Запорозької республіки було покладено демократично-комуністичне самоврядування. Кожного першого дня нового року все, добуте на землі й у воді, полюванням чи рибальством, розподілялося з допомогою жеребкування (жеребки лежали у шапці, й звідти їх тягнули по черзі), а у воєнний час здобич намагалися поділити порівну. Наради відбувалися під відкритим небом, на майдані посеред табору, усі мали стояти з непокритими головами. Вибори проводилися загальним відкритим голосуванням, і рідко обходилося без сварки чи бійки. Перемогу часто здобували найміцніші горлянки та найсильніші кулаки. Президент цієї республіки називався «кошовим отаманом». При виборах кошовому за звичаєм належало церемонитися й двічі відмовлятися, перш ніж погодитися на високий пост. Потім він кланявся на всі чотири сторони світу, а запорожці бажали йому «лебединого віку та журавлиного крику». А ще звичаєм було посипати піском його тім’я, щоб не зазнавався через своє вивищення й усвідомлював свою мізерність супроти незалежного вияву волі народу. Запорожці повністю голили голови, тільки на потилиці залишали довгий пасмо-чуб – хохол^[12]. Це слово московити використали як насмішливе прізвисько для усього українського народу.

Булава гетьмана Богдана Хмельницького, XVII століття

У воєнний час кошовий мав необмежені повноваження, зате в мирну пору вся влада належала народним зборам або ж обраній усіма раді. Наприкінці кожного року кошовий звітував про свою діяльність, і якщо його визнавали винним у якомусь зловживанні, то негайно позбавляли булави, нерідко караючи й на смерть. Цим пояснюється часта зміна кошових отаманів. Ознакою рангу кошового була булава – схожий на скіпетр жезл, прикрашений кулею. Бозна-якої освіти, окрім володіння практичною військовою професією, від кошового не вимагалося, тому нерідко траплялось, що деякі колишні семінаристи з Києва, обрані кошовими, не признавалися до свого вміння читати й писати тільки через те, щоб не будити до себе недовіри. І ось ця неосвіченість, справжня чи удавана, мала свою перевагу – кошовий ніколи не скріпляв особисто жодних контрактів чи документів.

Російський художник Рєпін намалював широковідому картину – вона демонструвалася й у Стокгольмі, – на якій зображено запорожців, котрі диктують зневажливого листа турецькому султанові. Цей мистецький твір викликає не тільки історичний інтерес, а й майстерно передає міміку облич – нестримний регіт чи зневажливу посмішку. Ми маємо історичний доказ того, що комічно-бурлескна картина професора Рєпіна не є перебільшенням. Коли султан Мухамед VI своїм зверхнім листом до запорожців, де він іменує себе «братом Сонця й Місяця, нащадком бога та його намісником на землі, володарем Македонії, Вавілона, Єрусалима та Єгипту», сподівався змусити козаків покоритися, вони відповіли йому листом, копія якого дійшла до нас із XVI століття. Ось цей вишуканий документ, у достовірності якого знавці не сумніваються:

Ілля Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану

«Ти – шайтан турецький, клятого чорта брат і товариш і самого люцифера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голою с… ю їжака не вб’єш?.. Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, великого й малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с… а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси мати вірних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким».

При кошовому було кілька високих довірених осіб, наділених виконавчою та дорадчою владою: генеральний осавул, котрий брав на себе командування військом за відсутності кошового та в обов’язки котрого входив нагляд за військом у мирний час; суддя, в якого зберігалася срібна печать, та секретар, або ж писар. Крім того, кожен курінь мав свого отамана, ознакою влади якого була булава, менша за розмірами, ніж булава кошового.

Дмитро Яворницький

Найвизначніший дослідник історії Запорозької Січі, директор етнографічного музею у Катеринославі Д. І. Яворницький залишив у своїх численних працях цікаві відомості про звичаї та традиції козаків. У мирні часи запорожці жили одноманітно й невибагливо: уставали разом із сонцем, вмивалися річковою водою, а після ранкової молитви сідали до гарячого сніданку. До обіду вони оглядали коней, чистили зброю, лагодили одяг та… смалили люльки. Ополудні курінний кухар бив у металевий казан, скликаючи козаків свого куреня на обід. Обід звичайно складався з рибної та мучної страви, яку запивали водою або квасом. За м’ясо кухареві треба було платити окремо. На свята готувалася ячмінна або кукурудзяна мамалига з соленим овечим сиром, пастремою (висушеною на сонці бараниною) чи з тетерею. Рідку страву козаки їли ложками, а густу брали руками. Перед трапезою і після неї читалася молитва. Вечори проводилися з музикою, співами й танцями. Найпоширенішими інструментами були кобза (бандура, восьмиструнна гітара або лютня), скрипка, сопілка та цимбали.

Сповідуючи православну віру, запорожці суворо дотримувалися постів та релігійних свят за грецьким церковним календарем. Під час свят надолужували втрачене за час посту: відвідували один одного, палили з рушниць, смалили люльки і цілими днями не припиняли пиятики. Про люльку співається у давній українській народній пісні:

 
        …З жінками нам не водиться,
        А тютюн та люлька
        Козакові у дорозі знадобиться.
 

Перебуваючи в стані війни, козаки горілки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Січі, повністю віддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, які вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитої» просто не могли.

Невідомий художник. Козак Мамай. Олія. Одеський художній музей 1728 рік

Судочинство у козаків було дуже простим і одночасно – надто суворим. За образу військових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодія шмагали нагаями під шибеницею. Найпоширенішим покаранням було побиття киями біля ганебного стовпа на площі, де завжди наготові лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кінцях. Екзекуція могла продовжуватися кілька днів і нерідко закінчувалася смертю караного. За вбивство чи за інший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вішали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потім відганяли коня з-під шибениці. Кара смертю на палі належала до найжорстокіших у той час тортур, козаки могли запозичити її у московитів або у поляків.

Так минало життя запорожців: часом – одноманітно, а часом – у звитяжних військових походах. На старість деякі козаки йшли в монастирі, щоб замолювати свої гріхи, та більшість з них гинули у походах, пропадали безслідно або ж знаходили свій вічний спочинок на січових цвинтарях у повному озброєнні. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його поході на Україну, описав таке поховання. На могилі часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки він потрапить до царства небесного.

Характерні риси українського народу сконцентровані у придніпровських козаків. Це строката мішанина вад і доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавільними, віроломними, хитрими, але водночас відзначалися щиросердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством – усі ці якості більшою чи меншою мірою властиві і їхнім гетьманам та отаманам. Але передусім їм властива нестримна жадоба волі, що у поєднанні з холоднокровною мужністю та зневажливим ставленням до смерті торувала їм переможний шлях в усіх військових виправах. Уже в 70-х роках XVI століття козаки здійснювали військові походи у Молдавію (Валахію) та Крим. На своїх легких «чайках» (човнах, у яких можуть розміститися 60 чоловік) вони бурунили води Чорного моря, палили Синоп та погрожували самому султанові під мурами Константинополя.

Україна та запорізькі козаки були відомі у шведській літературі ще задовго до горезвісного знайомства з ними Карла ХІІ^[13]. Петрус Петреюс, наш перший дослідник російської культури, видав на початку епохи правління короля Густава II Адольфа^[14]працю, у якій де правдиво, а де ні, розповів про татар, але ні словом не згадав про українців, про козаків же знав тільки те, що це «волелюбний, войовничий народ, усі при конях, озброєні луками та стрілами, шаблями, а ще довгими мечами й списами. На тих землях, що межують з Московитією, дотримуються російської релігії».

Запорожці на чайках нападають на турецьку галеру

Така характеристика гідна подивування, бо похідний священик Карла ХІІ Нордберг особисто досліджував реальний стан справ і зумів належним чином оцінити цей чужий і неприйнятний для шведського священика світ. Його зображення запорожців у «Історії Карла ХІІ» варте уваги й здебільшого відповідає правді. Ось що пише Нордберг:

«Запорожці – народ, що живе на Дніпровських островах, нижче Києва на 50 миль. Назва їхня походить від «порогів», водоспадів чи перекатів, що зустрічаються у тринадцяти або й більше різних місцях вниз по течії ріки. Першими запорожцями стали утікачіселяни з Волині, Поділля, Росії та інших країв. Чисельність їхня зросла до 1000 чоловік. Харч вони собі добувають полюванням та рибальством, проте частіше живуть із трофеїв, привезених з військових виправ до кордонів зі своїми сусідами. Спочатку вони не давали спокою туркам та татарам, завдаючи їм багато шкоди як на суші, так і на морі».

Карл XII

«Чисельність їхня не завжди однакова. Улітку часто сягає 30 000 чоловік, які збираються з усієї України та прилеглих країв. Їх вважають за найвідчайдушніших з усіх козаків, і тому, коли вони лаштуються до походу, усе населення співчуває і допомагає їм. Вони не тримають коло себе жінок. Якщо з походу на Польщу чи інші країни вони приводили полонянок, то тут же продавали їх туркам чи татарам. Коли ж хтось з козаків робив полонянку чи рабиню своєю наложницею, його без жалю топили. Новоприбулий козак добуває собі харч полюючи або рибалячи, доки триває сприятлива пора року. Взимку він може повернутися додому й одружитися, якщо має таке бажання. З першими весняними днями козаки повертаються на Запорожжя. До речі, ставлення до жіноцтва на Україні дуже суворе».

Далі наш скрупульозний літописець повідомляє, що на Січі постійно перебувала залога у 4000 чоловік. На найвищому пагорбі стояло 30 хатин – таких великих і просторих, що у них могли розміститися на нічліг 400—500 чоловік. У Полтаві козаки продавали рибу, хутра та сіль, а взамін брали харчі, тютюн, горілку, кулі, порох та залізний інструмент. Годували вони своїх коней узимку в містах, бо на Січі не вистачало сіна.

Адлерфельт, похідний камергер Карла ХІІ, котрий загинув під Полтавою, залишив після себе цінний щоденник, виданий у 1740 році його сином. У ньому він, подібно до інших іноземців, негативно зобразив запорожців. Так, в одній з приміток зазначено: «Вони ще досі живуть у землянках або в наметах, зроблених з повсті, що дає можливість їм легко переходити з місця на місце, тримають худобу, полюють або рибалять. Тому можна зрозуміти, чому ця благодатна країна й досі на півночі не заселена, а триб їх життя, як бачимо, запозичено у народів-сусідів, особливо у татар».

Проте, коли Карла ХІІ напередодні Полтавської битви було поранено в ногу, Адлерфельт таки не втримався від оцінки козацької влучності при стрільбі: «Ці бідолахи мають довгі рушниці, які вони називають «турками» і далекобійність яких становить 500 футів. Ними вони заподіяли нам немало прикрощів, а надто у тій місцевості, де переповнилася чаша наших нещасть».

Щоденникові записи, які з 1901 року почав видавати професор Август Квеннерштедт, додавши до них своє переднє слово про українську природу та народ, містять різноманітні замітки та враження шведських войовників від цієї родючої землі та її дивовижного народу. Так, наприклад, лейтенант Лют писав 12 листопада 1708 року: «Ми прибули до країни, що зветься Україною і якою править полководець Мазепа. Це розкішна, родюча земля, багата збіжжям, фруктами, тютюном, тут багато худоби, а лісів тут дуже мало або й зовсім немає, усюди простягаються велетенські рівнини; люди тут злі і непривітні. Меду, льону та коноплі удосталь, і продають їх за безцінь. Живуть ці українці по берегах невеликих рік, щоб завжди бути близько до води, якої тут пребагато. За паливо використовують здебільшого солому й торф, на ньому також варять їжу й печуть».

За півстоліття до походу Карла ХІІ по Україні подорожував французький інженер Боплан^[15], який провів сімнадцять років у Польщі і неодноразово мав нагоду знайомитися з Україною. Після цієї подорожі у 1646 році у нього залишилося надзвичайно гнітюче враження від соціального укладу й умов життя на Україні. Ось для прикладу одна цитата з його «Опису України», що виходив друком у 1663 і 1673 роках: «Селяни у цій країні живуть бідно, їх змушують відпрацьовувати три дні на тиждень своїми руками й своїми кіньми на пана та сплачувати залежно від розмірів власного земельного наділу певну кількість збіжжя та птиці на Великдень, Зелені свята й Різдво. До того ж вони повинні привезти для свого пана дрова та виконати немало інших щоденних повинностей. Окрім того, вони платять панові податок грошима та десятину бараниною, свининою, медом, фруктами й віддають кожного третього вола щотретій рік. Коротко кажучи, селяни були змушені віддавати панам усе, що тим тільки забагнеться, тож не дивно, що цим бідолахам за умов такого жахливого безчинства ніколи не вдавалося настарати собі якогось статку. Та це ще не все – пани мали необмежену владу не лише над їхнім майном, а й над життям. І якщо припустити, що польська шляхта живе наче в раю, то селяни перебувають у чистилищі. Потрапивши до рук нещадних панів, вони стають гідними жалю, бо життя їхнє тепер гірше, ніж рабів на галерах. Багато хто не витримував такого нестерпного становища й утікав, найвідважніші подавалися до Запорожжя – притулку придніпровських козаків. Провівши якийсь час серед запорожців, вони теж ставали справжніми козаками».

Титульна сторінка 2-го видання «Опису України» Боплана, 1660 рік

Фрагмент Спеціальної карти України Гійома Левассера Боплана. 1650 рік

Коли втікачі-українці у 90-х роках XVІІ століття поверталися із Січі на рідні північні терени України, вони так описували запорозьких козаків: «Це такі люди, які, роз’їхавшись по Україні, ніколи не плещуть багато язиками, зате, зібравшись знову на Січі, переповідають про безчинства та вигадують різні історії, під’юджуючи один одного до бунту. Один розбазікується, добре напившись, інший аж пашить ненавистю, хоч і не пив нічого, і лає не тільки панів та гетьманів, але не минає й монархів».

* * *

Це незвичайне суспільство, яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали такі ж невиразні, як невиразні обриси безмежного степу, і такі ж вередливі, як повів вітру чи політ птаха, а частково з опальних чужинців чи втеклих селян, для яких свобода означала те ж саме, що й необмежена сваволя, – це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, у яких в XVІІ столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш очікуваного боку – з боку Московського царства, яке продовжувало об’єднувати Росію в одне політичне ціле і в скорому часі могло взяти на себе провідну роль у східній Європі за рахунок упадку Польщі і всупереч великодержавним інтересам Швеції. Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорозької республіки.

Перші зв’язки Швеції з Україною мали місце ще у «дні великих безпорядків» у Росії, коли Карл X^[16]брав активну участь в усуненні непорозумінь між спадкоємцями московського трону. Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді з дипломатичою місією у Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверталися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з південною Росією. Та лише Густав II Адольф, готуючись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції необхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром.

Уже в році 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?)^[17] Георг Бернгард та російський полонений Олександр Любим Рубцов (звільнений з Марієнбурзької фортеці), щоб від імені шведського короля просити дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні.