Розмовна терапія

Повернувшись до Відня, Фройд одразу вирішив застосувати свої знання до лікування неврастенії. У нього був старший друг доктор Броєр^XVI, видатний учений, який, завдяки своїм досягненням у науці та медицині, викликав виправданий інтерес і був визнаний у Європі. Звичайно, він дуже хотів дізнатися все про роботу Шарко й після того, як Фройд роз’яснив усе, що він зауважив під час роботи невролога з істерією, Броєр почав описувати надзвичайно цікавий випадок. Він розповів своєму молодшому другові про розумну та витончену жінку, що страждала на тяжку істерію. Вона лікувалася в найвідоміших європейських неврологів, але зрештою повернулася до Броєра – свого сімейного лікаря. Одного дня пацієнтка сказала йому: «Док. Броєре, якби ж Ви лише дозволили мені поговорити з вами і я змогла б розповісти, як виникли мої проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броєр був дуже співчутливим і сказав їй не зволікати. Спершу вона розповідала про свій параліч, але дуже швидко наблизилася до найінтимнішого змісту історії свого життя. Пацієнтка говорила й говорила з усе більшим почуттям, тому, коли він дуже делікатно й по-дружньому нагадав їй, що її час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, їй ставало значно краще. Пацієнтка назвала це «розмовною терапією». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповідала лікарю про виникнення кожного симптому, про свої страждання й найінтимніші переживання, а також про деякі сни. Вона говорила речі, про які лікарі зазвичай не думають і не бажають слухати. Це забирало багато часу, але він прагнув їй допомогти. Пацієнтка викликала симпатію в Броєра, він почав співчувати її емоційним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броєру це видавалося дивним, адже він призначав цій жінці всі види ліків, а інші лікарі – холодні та гарячі ванни, а також електрику. Утім, тепер їй ліпшало лише від того, що вона приходила й щось розповідала.

У житті Фройда цей випадок відіграв надважливу роль, бо відкрив йому очі на проблеми, що турбували його роками. Він запитував себе, чому цій жінці ставало ліпше від звичайних розмов. Що глибше він занурювався в цю проблему, то сильніше переконувався в наявності одного фундаментального принципу. Він почав ясно бачити, що коли пацієнтка діставалася джерела симптому, симптом зникав. І усе-таки, великою проблемою було те, що це забирало багато часу. Адже, коли особа приходить до вас і починає розповідати про своє життя, а ви повинні бути співчутливим слухачем і, так би мовити, ужитися в це життя, ви не можете зробити це одним духом. Життя довге, аби дослідити всі його підводні течії, потрібен час, та й думки людини не пробігають за одну секунду. Це вам не пульс поміряти. Саме тоді Фройд припускав, що гіпноз можна використовувати разом із «розмовною терапією», бо вважалося, що він розширює свідомість – розкриває всю душу. Усуває спротиви та гальмування (inhibitions). Думки, укорінюючись у душі, усвідомлюються. Притомна пацієнтка нездатна відповісти на запитання, поки ви не дасте їй достатньо часу, аби подумати й пригадати. Тож Фройду видавалося гарною ідея загіпнозувати її та запитати, як і де вона отримала симптом. Це мало б заощадити чимало часу. Тому вони з Броєром вирішили спочатку разом вислухати історію пацієнтки, потім ввести її в гіпноз і розпитали про причини її патології. Коли пацієнтці вдалося все пригадати та розповісти, симптом поступово зник.

Працюючи якийсь час разом, Фройд і Броєр досягли дивовижних результатів. Вони так були вражені цією новою процедурою, що назвали її «Катарсичним методом», тобто очищенням, або розвантаженням психіки. У звичайному житті нам усім відомі терапевтичні властивості виговорювання. Людині ліпшає, коли вона розповідає вам про свої проблеми. У народі про це говорять – «упав камінь з серця». Вони бралися за випадки, які роками вважалися невиліковними, і, описавши деякі з них, нарешті сформулювали попередню теорію. Передовсім з’ясувалося, що всі істеричні особи страждають від минулого. Кожен істеричний симптом репрезентує певне ментальне чи емоційне порушення, що сталося в житті особи в її минулому. Ідеться про появу неприємних, болісних речей, про які кожен із радістю забув би. Річ у тім, що коли пацієнту вдається пригадати неприємну ситуацію та знову її пережити, він, так би мовити, втрачає симптом. Адже слова часто майже еквівалентні діям, тож, по суті, подолання цього болісного досвіду є тим, що ми називаємо відреагуванням – нім. Abreagierung, завдяки якому болісні, асоційовані з досвідом емоції, що спричиняють фізичне порушення, усуваються. Якщо в пацієнта болить обличчя, то зазвичай це лікують як невралгію. Ясно, що це може бути й не вона, бо якщо це невралгія, то, звичайно, лікування допомагає, якщо ж ні – тоді цей біль психічний або функційний. Його чудово ілюструє такий вираз: «Я почуваюся так, ніби вона мені дала ляпаса». Коли болісна ситуація повертається до пацієнта та пояснюється йому, симптом зникає.

Дозвольте мені трохи прояснити це на прикладі. В однієї жінки заболіла рука, й вона звернулася до лікаря, який запитав її чи була вона вчора надворі. Жінка відповіла, що була, погода була погана, тож вона застудилася. Тоді він призначив ліки, але біль не минав, тому вона повернулася до лікаря, й він спробував деякі інші засоби, проте біль лише посилювався. Розчарувавшись, пацієнтка звернулася до іншого фахівця. Однак тепер стверджувала, що в неї ревматизм рук. Вона дала йому симптом, він його прийняв і упевнений, що це саме ревматизм, відповідно його лікував. Жінка змінювала лікарів одного на іншого, поки хтось із них не заявив, що це зовсім не ревматизм, а істеричне. Тож вона звернулася до невролога, тож тепер ми знаємо її історію: ця молода жінка познайомилася зі студентом коледжу, і з часом вони стали дуже близькими, навіть пішов поголос про їхнє швидке одруження. Насправді вона теж так думала. Закінчивши коледж чоловік поїхав із міста, і між ними розпочалося тривале листування. Він приїздив до неї у відпустки, але не освідчувався. Загальне враження було таке, ніби цей молодий чоловік перед тим, як одружитися, прагне знайти своє місце у світі. Роками він приїздив і був з нею впродовж відпустки, але щоразу їхав, не освідчившись. В останньому зі своїх листів він, не приховуючи свого ентузіазму, написав, що нарешті задовольнив свої амбіції, бо отримав призначення на посаду з доброю платнею. Дізнавшись про листа, всі її родичі були переконанні, що тепер вони одружаться. Як зазвичай, він приїхав до неї у свою відпустку, деякий час вони були разом, а перед від’їздом він запросив її на тривалу вечірню прогулянку. Проте знов не освідчився. Усі були розчаровані. Матір обурилася, а брат хотів, коли він повернеться, натовкти йому пику: бідна дівчина була страшенно засмучена. Їй говорили, що вона має викинути хлопця зі своєї голови й більше про нього не думати, й вона хотіла цього, однак виявилося, що говорити про це набагато легше, ніж зробити. Дівчина переконувала себе, що він її любить, інакше не писав би й не проводив із нею свої відпустки. Вона була його єдиною повірницею. Ця дівчина не усвідомлювала, що цей чоловік був таким відсталим у своєму любовному житті, що просто не міг освідчитися. Жінка переживала психічний конфлікт, адже, з одного боку, хотіла його кинути, а з другого – не буде помилкою, якщо ми скажемо, що вона його справді любила. Це був серйозний, стриманий, вихований чоловік із дуже доброї родини, якого навряд хтось назвав би легковажним. «Він точно не крутій, бо ніколи так не поводився, – подумки говорила вона собі. – Але чому ж він тоді не освідчився?» Я хотів би, щоб ви зауважили емоційний елемент, який є в усіх цих випадках. Хай там як, але поволі вона переконала себе в тому, що він її не любить, і що нема чого з ним шукати. З часом навіть була готова припинити їхнє листування, але, коли їй не стало сил це зробити, поступово виникли болі в руці.

Щойно ми вийшли за межі поверхових аспектів цього випадку, відразу переконалися, що всі вони ведуть до засадничих обставин у минулому. Ми виявили, що пацієнтка страждає від минулого, а біль у її руці – це лише згадка про минуле. Можна навіть сказати, що це монумент на честь її психічного конфлікту. Інакше кажучи, коли вона емоційно сперечалася сама з собою, з’ясовуючи, любить він її чи ні, коли вона витиснула всі думки про нього й переконала себе, що його не любила – її почуття, її емоції конвертувалися в цей біль. Її рука стала тією рукою, яку він тримав увечері напередодні від’їзду. Вона ніби говорила собі: «Але як же ті почуття, що я мала, коли він тримав мене за руку?», бо ж тоді в неї була надія, що він таки промовить очікувані слова. Аналіз показав, що саме ті почуття, які вона прагнула утримати в пам’яті, перетворилися на біль. Це символічна форма вираження того, що не мало жодного іншого способу датися взнаки. Не маючи можливості говорити про свого молодого чоловіка, завдячуючи болю в руці, їй вдалося зберегти цей епізод. У певному сенсі це був хворобливий виграш (morbid gain). Адже тепер вона могла говорити й скаржитися на свій біль, і це теж була певна форма вираження, але фундаментальна й глибша фаза її становища була затоплена (supmerged), а вона про неї нічого не знала. Тут ми бачимо конверсію минулих емоцій у щось фізичне^[1]. Коли пацієнтка усвідомила цей глибший аспект свого становища, а ми підняли на поверхню її минулий болісний досвід, вона вилікувалася.

Після тривалого й ретельного спостереження та вивчення таких випадків Фройд і Броєр висловили ідею про те, що, по-перше, психічна енергія може конвертуватися у фізичні маніфестації, а, по-друге, лікування відбувається завдяки підняттю затопленого болісного досвіду на поверхню свідомості, в такий спосіб вивільняючи придушені (strangulated) емоції. Цей новий погляд став надзвичайним кроком уперед.

Свідоме, передсвідоме та несвідоме

У цих двох випадках ми бачимо, що речі, які Броєр та Фройд піднімали на поверхню завдяки катарсичному методу, були тим, що пацієнти вважали невгодним (disagreeable) та болісним. Це були речі, про які пацієнти не могли говорити. Наприклад, уже згадана молода особа не могла жалітися на той факт, що її хлопець так багато років їй не освідчувався і, звичайно, ця ситуація має істотний сексуальний аспект – жодна чутлива людина не стане обговорювати її відкрито, а особливо жінка. Інакше кажучи, вони сформулювали теорію про те, що пацієнти страждають від того, що ми називаємо придушеними емоціями, тобто від певних почуттів та ідей, яким ми хотіли би дати вихід, але не можемо. Ми вважаємо що, вони зрештою виштовхуються в несвідоме, тому називаємо ці речі несвідомими. Хоч би як особа намагалася підняти їх на поверхню свідомості, вона абсолютно несвідома цих речей і не може про них відати. У цюрихській школі, про яку я матиму змогу говорити пізніше, ми вважаємо, що емоції, які асоціюються з болісним досвідом, утворюють комплекс. Ми визначаємо його як ідею або групу ідей, акцентованих і забарвлених глибокими (profound) емоційними почуттями, що були відіслані в несвідоме, насамперед через те, що вони мали виразну болісну природу й тому не могли залишатися у свідомості. Ми несвідомо втікаємо від думок, що нас непокоять, як то кажуть, нам хотілося б про них забути. Ці придушені ідеї та емоції залишаються приспаними в несвідомому, але будь-яка асоціація може винести їх на поверхню.

Наведу приклад однієї жінки, яка, прокинувшись уранці з чудовим самопочуттям, сіла за стіл, аби написати листа до свого друга. Написала дату й зупинилася, бо поволі її наповнило почуття суму, тож вона вирішила далі нічого не писати. Потому всі наступні дні почувалася пригніченою, аж поки не прийшла до мене й не розповіла про це. Тож, розмовляючи з нею, я з’ясував, що той момент, коли вона взяла свою ручку й написала дату, торкнувся її психічного комплексу, що й збудив певну дату, яка відіслала її на багато років назад до дня, коли з нею сталося щось надзвичайно прикре. У пригніченому стані жінка про це нічого не знала. Їй не вдавалося свідомо пригадати первинний болісний досвід. Вона просто переживала пов’язані з ним емоції, що виникли разом із цим епізодом. У цьому виштовхуванні зі свідомості всього болісного ми надибуємо несвідомий захисний механізм. Так би мовити, все стається так, ніби ми повинні забути болісний досвід. Якби все, що нас занепокоює та створює проблеми, залишалося у свідомості, життя було б нестерпним. Однак слово, запах, звук, колір може прямо таки занурити вас у психічні стани, які ви переживали, скажімо, десять років тому. Ви цілком забули всю ситуацію, але емоції, як старий непроханий гість, зринають і пригнічують вас. Іноді ці повторювані емоції приємні, але зазвичай вони неприємні.

Вивчаючи подібні випадки, ми з’ясували, що болісні епізоди утримуються в несвідомому тому, що їх не вдалося пропрацювати в момент їх виникнення. Індивід переживає глибинний емоційний шок і не може надати йому вираження. Він залишається у витисненому стані, а єдиний спосіб звільнити патологічну енергію – це акумулювати її, піднявши на рівень свідомого вираження. Коли пацієнт про них говорить, то проживає їх у дуже вітальний спосіб. Наприклад, у мене був пацієнт, який схопив із мого столу маленьку статуетку й розбив її об підлогу лише тому, що був під інтенсивним впливом пригаданих переживань. А сьогодні в моєму офісі була пані, що розсміялася й спершу була надзвичайно здивована, коли я пояснив причину, чому вона не може ходити. Аж раптом вона закричала: «Докторе, я відчуваю поколювання в ногах!» Я сказав їй, що вона може йти додому, й вона пішла. Це було відреагування. Ми дісталися до осердя емоційного досвіду. Уся ситуація піднялася до її свідомості.

Я хотів би зауважити, що послуговуюся терміном «несвідоме», а не «підсвідоме», яким користується більшість для позначення надто різних речей, і зазвичай хибно. Як я вже говорив, несвідоме, за Фройдом, містить усі ті психічні маніфестації, які особа не усвідомлює. Воно складається з витисненого матеріалу, тобто з суми всіх тих психічних процесів, які були витисненні (crowded out) зі свідомості з моменту народження. Це примітивні потяги (impulses