Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздягайся і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі – люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином.
– Я буду сьогодні за хазяїна, – каже Тайах, – з моєї руки ви питимете й їстимете.
– Тост! – кричимо ми. – Кажи тост!
Тайах устає з місця і підносить склянку.
– Любі мої, – починає вона, – мені немає за що пити. Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає вві сні й відчуває страх, так і ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ – липкий і краплистий, який збуджує в мені відчування фарб і запахів. Я п'ю за життя.
– Не люблю нічого сентиментального, – каже Сев, коли приходить йому черга говорити, – а жінкам подобаються такі речі. Я п'ю за руки і за ноги, за рот і за шлунок. Щоб мій ніс не минав нічого достойного, язик – щоб одночасно встигав смакувати їжу і пропускати слова з горлянки, руки – щоб любили тіло й дерево, тіло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх ніг.
– Випити треба за надію, – кажу я, – бо її репрезентує якір. Чому якір? А тому, що він любить землю. На якір дивляться з надією тоді, коли море топить кораблі. Якір нагадує порт, де спокійна і неглибока вода, де можна перестояти бурю. Якір, упавши на дно бухти, зариється в землю і триматиме корабель.
– Знову сентименти, – бурчить Сев. Але ми й на цей тост пере