Отзывы на книги автора «Юрий Винничук»

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».

Оспаривать писательский талант Юрия Винничука не буду. Пишет он образно, объёмно, щедро пересыпая текст диалектизмами. Однако во время чтения меня не оставляло ощущение, что автор красуется, пытается удивить читателя всевозможными темами сюжета, многообразием литературных форм и ходов. Возможно, это авторская манера, но почему-то было неприятно, настроившись на обещанную аннотацией историю о повстанческих семьях и заключённых концлагеря, начинать чтение с интимных подробностей сексуальных сцен и знакомиться с героем, бросившим жену и сына.
Лишь прочитав треть романа, я начала понимать, что главная тема кроется не в бытописательных зарисовках Львова - загадочного, прекрасного, многонационального (чтобы разобраться в смысле таинственных словечек "шпацірґанґ, цизорик, маринарка, крижбанти" прилагается довольно объёмный словарик, обращаться к которому приходилось каждую минуту); не в дружеских отношениях четырёх парней и их семей, пересыпанных чёрным юмором и еврейскими анекдотами; не в истории города, мечтающего о независимости, но попадающего под власть то одной, то другой страны... Это всё антураж.
Главная тема - Арканум - тайные учения, место, закрытое для непосвящённых. Он мелькает отрывочными сведениями в прошлом и настоящем.
Современные главы носят цифровую нумерацию. Главный герой этой части - профессор Ярош, посвятивший себя арканумской культуре. Разгадав язык, прочитав древние книги, он написал несколько собственных трудов. Экскурсы в прошлое имеют буквенное обозначение. Главы А, В, С, D... Z - это Львов первой половины 20 века, они представляют собой записи Ореста Барбарики 1917 года рождения.
Постепенно таинственные открытия Ореста и Яроша пересекаются, и лишь после этого начинает обрисовываться тема бессмертия, переселения душ, возможности попасть в прошлое и будущее...
Идея открытия такова: человеческая душа путешествует из одного тела в другое, но новое тело не имеет памяти прошлого. В 1640 львовский аптекарь и медик Иоганн Калькбреннер создал музыку, услышав которую, человек может припомнить предыдущее воплощение при условии, что он услышит эту музыку перед смертью. Это открытие автор подкрепляет древними исследованиями и легендами.

Идея не нова, хоть с привязкой души к нотам встретилась впервые. Очень сложно представить подобное совпадение: если предугадать момент смерти можно, то отыскать нового носителя души и заиграть ему таинственное Танго смерти - миссия почти невыполнимая, особенно при условии, что КС (Книга Смерти) - великая ТАЙНА - зашифрованная, спрятанная. Не случайно за нею охотятся секретные государственные службы.

Сложно вынести произведению общую оценку - оно многоплановое, многожанровое, трагическое постоянно соседствует с комическим, высокие идеи - с низменными страстями, мистика переплетается с легендами, герои - удивляют, разочаровывают, вызывают неприязнь. С автором постоянно хочется спорить. Нет, не о том описании "большевиков-освободителей", в котором "герои" пьют из унитазов, ходят в театр в пижамах и ночных рубашках (считая их костюмами и вечерними платьями) под кирзовые сапоги - подобные истории я уже встречала и вполне могу поверить, что так оно и было. Меня удивляет подача материала. Она часто шокирующа, анекдотична и сатирична (как и многое в книге), но поверив в то, что у понаехавших женщин проблемы с нижним бельём, сложно представить, что эта тема обговаривается юными девушками в компании парней.

Поверила в другое - автору хотелось вставить эти яркие впечатления о завоевателях/освободителях (ненужное зачеркнуть) в текст, а каким образом - неважно. Часто замечала, что излишнее наполнение сюжета всевозможными подробностями, за которыми с трудом угадывается идея произведения, бывает не на пользу.
Кроме того, что автор талантлив, иных выводов делать не буду - постараюсь познакомиться с другими его произведениями.

Оспаривать писательский талант Юрия Винничука не буду. Пишет он образно, объёмно, щедро пересыпая текст диалектизмами. Однако во время чтения меня не оставляло ощущение, что автор красуется, пытается удивить читателя всевозможными темами сюжета, многообразием литературных форм и ходов. Возможно, это авторская манера, но почему-то было неприятно, настроившись на обещанную аннотацией историю о повстанческих семьях и заключённых концлагеря, начинать чтение с интимных подробностей сексуальных сцен и знакомиться с героем, бросившим жену и сына.
Лишь прочитав треть романа, я начала понимать, что главная тема кроется не в бытописательных зарисовках Львова - загадочного, прекрасного, многонационального (чтобы разобраться в смысле таинственных словечек "шпацірґанґ, цизорик, маринарка, крижбанти" прилагается довольно объёмный словарик, обращаться к которому приходилось каждую минуту); не в дружеских отношениях четырёх парней и их семей, пересыпанных чёрным юмором и еврейскими анекдотами; не в истории города, мечтающего о независимости, но попадающего под власть то одной, то другой страны... Это всё антураж.
Главная тема - Арканум - тайные учения, место, закрытое для непосвящённых. Он мелькает отрывочными сведениями в прошлом и настоящем.
Современные главы носят цифровую нумерацию. Главный герой этой части - профессор Ярош, посвятивший себя арканумской культуре. Разгадав язык, прочитав древние книги, он написал несколько собственных трудов. Экскурсы в прошлое имеют буквенное обозначение. Главы А, В, С, D... Z - это Львов первой половины 20 века, они представляют собой записи Ореста Барбарики 1917 года рождения.
Постепенно таинственные открытия Ореста и Яроша пересекаются, и лишь после этого начинает обрисовываться тема бессмертия, переселения душ, возможности попасть в прошлое и будущее...
Идея открытия такова: человеческая душа путешествует из одного тела в другое, но новое тело не имеет памяти прошлого. В 1640 львовский аптекарь и медик Иоганн Калькбреннер создал музыку, услышав которую, человек может припомнить предыдущее воплощение при условии, что он услышит эту музыку перед смертью. Это открытие автор подкрепляет древними исследованиями и легендами.

Идея не нова, хоть с привязкой души к нотам встретилась впервые. Очень сложно представить подобное совпадение: если предугадать момент смерти можно, то отыскать нового носителя души и заиграть ему таинственное Танго смерти - миссия почти невыполнимая, особенно при условии, что КС (Книга Смерти) - великая ТАЙНА - зашифрованная, спрятанная. Не случайно за нею охотятся секретные государственные службы.

Сложно вынести произведению общую оценку - оно многоплановое, многожанровое, трагическое постоянно соседствует с комическим, высокие идеи - с низменными страстями, мистика переплетается с легендами, герои - удивляют, разочаровывают, вызывают неприязнь. С автором постоянно хочется спорить. Нет, не о том описании "большевиков-освободителей", в котором "герои" пьют из унитазов, ходят в театр в пижамах и ночных рубашках (считая их костюмами и вечерними платьями) под кирзовые сапоги - подобные истории я уже встречала и вполне могу поверить, что так оно и было. Меня удивляет подача материала. Она часто шокирующа, анекдотична и сатирична (как и многое в книге), но поверив в то, что у понаехавших женщин проблемы с нижним бельём, сложно представить, что эта тема обговаривается юными девушками в компании парней.

Поверила в другое - автору хотелось вставить эти яркие впечатления о завоевателях/освободителях (ненужное зачеркнуть) в текст, а каким образом - неважно. Часто замечала, что излишнее наполнение сюжета всевозможными подробностями, за которыми с трудом угадывается идея произведения, бывает не на пользу.
Кроме того, что автор талантлив, иных выводов делать не буду - постараюсь познакомиться с другими его произведениями.

Минуле і сьогодення змішалося у новом романі А. Куркова та В.Винничука. Релігія, міфи, легенди і перекази, сучасні реалії Києва і історичні факти Львова. Три відрізки часу, троє, а якщо точно - то шестеро ключових героїв і ключі, що передаються якимось чином не поколіннями, а роками. Щоб відкрити один-єдиний, надто важливий і значущий замок.

Неймовірна книга! Настільки, що я чи не вперше, не знаю, як приступити до її описання.

Адже це так не просто блукати з тамплієрами в 1111-тому, потім тікати від нацистів у 1941-му, і в 2019-му шукати скарби, про які тільки й знаєш, що з з легенд, і людей, про яких майже нічого не відомо.

Львів, Крим, Київ, Греція, Польша. Автори не дають часів на роздуми. Та куди б нас не закинули, всюди пірнаєш в гущу подій, набуваєш якогось відчуття невагомості і разом з героями силишся відгадати одвічну загадку, знайти таки той священний Грааль, і захистити ту, хто в різні часи набував особливого лику, але яку ми всі знаємо як Богородицю.

І неважливо, чи ти середньовічний лицар, чи син професора, що переховується від фашистів, чи чорний археолог, не за професією, не за покликанням, а тому що требя на щось жити, якщо ти від народдення помічений особливою міткою - доля знайде тебе. І та жінка, якій віднинині служитимеш до скону.

Не перевод. Но краткие эмоции.

Это удивительная книга. Она воплотила в себе прошлое и настоящее, библейские мотивы, легенды и научные трактаты.
Здесь и любовь, и дружба, и приключения. Предательство и верность, честь и бесчестие.
Она полна ароматами кофе и терпкого вина, киевского дождя и греческого солнца.
Язык просто невероятен. Оно и не удивительно. Два метра украинской литературы её написали. Винничук уже в любимых, а вот Курков почему-то ассоциируется с пингвином. Нет, я вообще-то знаю почему, но пока не детально.

Минуле і сьогодення змішалося у новом романі А. Куркова та В.Винничука. Релігія, міфи, легенди і перекази, сучасні реалії Києва і історичні факти Львова. Три відрізки часу, троє, а якщо точно - то шестеро ключових героїв і ключі, що передаються якимось чином не поколіннями, а роками. Щоб відкрити один-єдиний, надто важливий і значущий замок.

Неймовірна книга! Настільки, що я чи не вперше, не знаю, як приступити до її описання.

Адже це так не просто блукати з тамплієрами в 1111-тому, потім тікати від нацистів у 1941-му, і в 2019-му шукати скарби, про які тільки й знаєш, що з з легенд, і людей, про яких майже нічого не відомо.

Львів, Крим, Київ, Греція, Польша. Автори не дають часів на роздуми. Та куди б нас не закинули, всюди пірнаєш в гущу подій, набуваєш якогось відчуття невагомості і разом з героями силишся відгадати одвічну загадку, знайти таки той священний Грааль, і захистити ту, хто в різні часи набував особливого лику, але яку ми всі знаємо як Богородицю.

І неважливо, чи ти середньовічний лицар, чи син професора, що переховується від фашистів, чи чорний археолог, не за професією, не за покликанням, а тому що требя на щось жити, якщо ти від народдення помічений особливою міткою - доля знайде тебе. І та жінка, якій віднинині служитимеш до скону.

Не перевод. Но краткие эмоции.

Это удивительная книга. Она воплотила в себе прошлое и настоящее, библейские мотивы, легенды и научные трактаты.
Здесь и любовь, и дружба, и приключения. Предательство и верность, честь и бесчестие.
Она полна ароматами кофе и терпкого вина, киевского дождя и греческого солнца.
Язык просто невероятен. Оно и не удивительно. Два метра украинской литературы её написали. Винничук уже в любимых, а вот Курков почему-то ассоциируется с пингвином. Нет, я вообще-то знаю почему, но пока не детально.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна.
Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху?
Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії?
Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і прекрасне Танґо смерті, що звучало в стінах Яневського концтабору. Під нього умирали тисячі в'язнів, і навіть самі музиканти. Звучала красива і фатальна мелодія, що на мить дарувала стражденним почуття прекрасного, і їхні тіла падали в небуття, а душі підносились до небес, чисті і тепер уже радісні. Танґо смерті уміло не тільки грати смерть, воно ще й дарувало безсмертя.

Ось так у творі об'єднались покоління. Зустрілись минуле і теперішнє. Польський Львів, Львів часів війни і сучасне, мирне, спокійне, але таке дороге багатьом місто.
Боже, яке то було задоволення читати цю книгу! Тут тобі і пригоди, і кохання, загадкові арканумські манускрипти, містична, дуже дивна, дуже таємнича бібліотека з ії незмінною працівницею пані Конопелькою.
І, що вже не так прекрасно, але читати то ми мусимо: приниження всього українського поляками, вхід совєтов у Львів, війна, єврейські гето, масові знищення євреїв фашистами і українців більшовиками. То є історія, то є страшно. І таке не мусить більше повторитись.
А от Львів 20-их, хоч і польський, мене просто підкорив.
Який колорит! Яке фантастичне занурювання у те, що відійшло назавжди. Торговиця Кракідали, де можна було не тільки купити абсолютно все, а ще й почути багато чого цікавого, ресторації, кнайпи, шинки, цукерні, фрієзерні, які совєти раптом стали називати "Парік… махєр… ская». "Невже це те саме?"
А що витворяли наші хлопи? В які халепи потрапляли? О, то окрема історія. Я реготала на всю хату, саме так, реготала, а не сміялася, з їхньго пургену для вчителя, папіра для "кльозету". А робота Ореста в поховальній конторі? О, то було щось. Як добре, що він вів свої записи і зміг донести до Яроша ту саму, неперевершену атмосферу старого Львову:

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки.

Орест описував майже все. Свою роботу, кохання, дружбу. Своїх рідних і всіх знайомих. Це просто не передати словами, та й не треба. Це просто треба читати і насолоджуватись.
Тому що далі уже не буде так смішно. Далі прийде біда, і не одна. І будуть, будуть ще у книзі смішні моменти, але уже з гірким присмаком.

Танґо смерті Юрія Винничука- це новий погляд на українську літературу. Не знаю навіть, з чим порівнятм. Це сплетіння правди і вигадки, історичних подій і магічного реалізму. Політ фантазії, слова, що давно вийшли із вжитку, країна Арканум, якої не існувало, трагічне на фоні кумедного, сміх крізь сльози.
Дуже раджу, дуже вболіваю за цю книгу. Обов'язково куплю бумажну і перечитаю.

"— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті»."

Файна книга, нє?

*Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. (с)

Перевод.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*это не обида, в произведении автор объясняет, что жид, это величественно и славно, а єврей- не по-настоящему), поляк, украинец и немец. 20-40 - ковые годы прошлого века. Что объединяет этих ребят, кажется, настолько разных, что им нечего делать вместе. Разные культуры, разные вкусы, разные традиции и даже еда разная.
Конечно дружба. Крепкая, искренняя, без ограничений и суеверий. Такая, знаете ли, которая, как настоящая любовь, до последнего вздоха.
Профессор Ярош. Наше время. Человек без комплексов. Хороший ученый, умелый любовник, не очень хороший отец. Что связывает его с этими четырьмя ребятами через годы и трагедии?
Танго. Да, я не ошиблась, танго. Правда то самое, страшное и прекрасное Танго смерти, которое звучало в стенах Яневского концлагерч. Под него умирали тысячи узников, и даже сами музыканты. Звучала красивая и фатальная мелодия, которая на мгновение дарила страдальцам чувство прекрасного, и их тела уходили в небытие, а души возносились к небесам, чистые и теперь уже радостные. Танго смерти умело не только играть смерть, оно еще и дарило бессмертие.

Вот так в произведении объединились поколения. Встретились прошлое и нынешнее. Польский Львов, Львов времен войны и современный, мирный, спокойный, но такой дорогой многим город.
Боже, какое было удовольствие читать эту книгу! Здесь тебе и приключения, и любовь, загадочные арканумские манускрипты, мистическая, очень странная, очень таинственная библиотека с её неизменной работницей пани Конопелькой.
И, что уже не так прекрасно, но читать это мы должны: унижеие всего украинского поляками, вход советов во Львов, война, еврейские гето, массовые уничтожения евреев фашистами и украинцев большевиками. Но это есть наша история, и она страшная. Такое не должно больше повториться.
А вот Львов 20-х, хотя и польский, меня просто покорил.
Какой колорит! Какое фантастическое погружение в то, что уже отошло навсегда. Базар Кракидалы, где можно было не только купить абсолютно все, но еще и услышать много чего интересного, ресторации, кнайпы, шинки, цукерни, фризерни, те самые, которые советы вдруг стали называть "Парик. махер. ская". "Неужели это одно и то же?

А что выделывали наши друзья? В какие неприятности попадали? О, это отдельная история. Я хохотала на весь дом, именно так, хохотала, а не смеялась, из-за пургена для учителя, бумаги для "клозета". А работа Ореста в похоронной конторе? Это было что-то. Как хорошо, что он вел свои записи и смог донести до Яроша ту самую, непревзойденную атмосферу старого Львова:

Из самого детства я воспринимал и вбирал у себя Львов за запахами, их огромное количество, и за ними можно распознать время года, даже не выходя из дому и не выглядывая из окна. Осенью остро пахли квашеные огурцы, сдобренные душистым укропом, чесноком и хреном, из предместий доносился минорный запах паленой картофельной ботвы, переход с осени на зиму был ознаменован запахом квашеной капусты, а зимой накануне Рождественских праздников уже господствовали в воздухе запахи дыма, на котором едва не весь Львов коптил колбасы, ветчины, полядвицы и шпондерки.

Орест описывал почти все. Свою работу, любовь, дружбу. Своих родных и всех знакомых. Это просто не передать словами, да и не надо. Просто надо читать и наслаждаться.
Потому что дальше уже не будет так смешно. Дальше придет беда, и не одна. И будут, будут еще в книге смешные моменты, но уже с горьким привкусом.

Танго смерти Юрия Винничука- это новый взгляд на украинскую литературу. Не знаю даже, с чем сравнить. Это переплетение правды и выдумки, исторических событий и магического реализма. Полет фантазии, слова, которые давно вышли из употребления, страна Арканум, которой не существовало, трагическое на фоне смешного, смех сквозь слезы.
Очень советую, очень болею за эту книгу. Обязательно куплю в бумаге и перечитаю.

"- Мы взорвали себя гранатой в укромном месте, когда нас окружили энкаведисты. Они все погибли, а меня контузило и оторвало руку, но я выжил. Возможно, потому, что не сидел с ними, а стоял рядом и играл на скрипке. Играл "Танго смерти"".

Файная книга, не?

*Но "еврей" было обидчивое слово для каждого жида. То было трефовое слово. Назвать кого-то евреем - это было одинаково, что назвать приблудой, отбросом, ничтожеством. Но после того, как немцы истребили жидов, во Львове поселились сами евреи.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна.
Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху?
Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії?
Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і прекрасне Танґо смерті, що звучало в стінах Яневського концтабору. Під нього умирали тисячі в'язнів, і навіть самі музиканти. Звучала красива і фатальна мелодія, що на мить дарувала стражденним почуття прекрасного, і їхні тіла падали в небуття, а душі підносились до небес, чисті і тепер уже радісні. Танґо смерті уміло не тільки грати смерть, воно ще й дарувало безсмертя.

Ось так у творі об'єднались покоління. Зустрілись минуле і теперішнє. Польський Львів, Львів часів війни і сучасне, мирне, спокійне, але таке дороге багатьом місто.
Боже, яке то було задоволення читати цю книгу! Тут тобі і пригоди, і кохання, загадкові арканумські манускрипти, містична, дуже дивна, дуже таємнича бібліотека з ії незмінною працівницею пані Конопелькою.
І, що вже не так прекрасно, але читати то ми мусимо: приниження всього українського поляками, вхід совєтов у Львів, війна, єврейські гето, масові знищення євреїв фашистами і українців більшовиками. То є історія, то є страшно. І таке не мусить більше повторитись.
А от Львів 20-их, хоч і польський, мене просто підкорив.
Який колорит! Яке фантастичне занурювання у те, що відійшло назавжди. Торговиця Кракідали, де можна було не тільки купити абсолютно все, а ще й почути багато чого цікавого, ресторації, кнайпи, шинки, цукерні, фрієзерні, які совєти раптом стали називати "Парік… махєр… ская». "Невже це те саме?"
А що витворяли наші хлопи? В які халепи потрапляли? О, то окрема історія. Я реготала на всю хату, саме так, реготала, а не сміялася, з їхньго пургену для вчителя, папіра для "кльозету". А робота Ореста в поховальній конторі? О, то було щось. Як добре, що він вів свої записи і зміг донести до Яроша ту саму, неперевершену атмосферу старого Львову:

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки.

Орест описував майже все. Свою роботу, кохання, дружбу. Своїх рідних і всіх знайомих. Це просто не передати словами, та й не треба. Це просто треба читати і насолоджуватись.
Тому що далі уже не буде так смішно. Далі прийде біда, і не одна. І будуть, будуть ще у книзі смішні моменти, але уже з гірким присмаком.

Танґо смерті Юрія Винничука- це новий погляд на українську літературу. Не знаю навіть, з чим порівнятм. Це сплетіння правди і вигадки, історичних подій і магічного реалізму. Політ фантазії, слова, що давно вийшли із вжитку, країна Арканум, якої не існувало, трагічне на фоні кумедного, сміх крізь сльози.
Дуже раджу, дуже вболіваю за цю книгу. Обов'язково куплю бумажну і перечитаю.

"— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті»."

Файна книга, нє?

*Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. (с)

Перевод.

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*это не обида, в произведении автор объясняет, что жид, это величественно и славно, а єврей- не по-настоящему), поляк, украинец и немец. 20-40 - ковые годы прошлого века. Что объединяет этих ребят, кажется, настолько разных, что им нечего делать вместе. Разные культуры, разные вкусы, разные традиции и даже еда разная.
Конечно дружба. Крепкая, искренняя, без ограничений и суеверий. Такая, знаете ли, которая, как настоящая любовь, до последнего вздоха.
Профессор Ярош. Наше время. Человек без комплексов. Хороший ученый, умелый любовник, не очень хороший отец. Что связывает его с этими четырьмя ребятами через годы и трагедии?
Танго. Да, я не ошиблась, танго. Правда то самое, страшное и прекрасное Танго смерти, которое звучало в стенах Яневского концлагерч. Под него умирали тысячи узников, и даже сами музыканты. Звучала красивая и фатальная мелодия, которая на мгновение дарила страдальцам чувство прекрасного, и их тела уходили в небытие, а души возносились к небесам, чистые и теперь уже радостные. Танго смерти умело не только играть смерть, оно еще и дарило бессмертие.

Вот так в произведении объединились поколения. Встретились прошлое и нынешнее. Польский Львов, Львов времен войны и современный, мирный, спокойный, но такой дорогой многим город.
Боже, какое было удовольствие читать эту книгу! Здесь тебе и приключения, и любовь, загадочные арканумские манускрипты, мистическая, очень странная, очень таинственная библиотека с её неизменной работницей пани Конопелькой.
И, что уже не так прекрасно, но читать это мы должны: унижеие всего украинского поляками, вход советов во Львов, война, еврейские гето, массовые уничтожения евреев фашистами и украинцев большевиками. Но это есть наша история, и она страшная. Такое не должно больше повториться.
А вот Львов 20-х, хотя и польский, меня просто покорил.
Какой колорит! Какое фантастическое погружение в то, что уже отошло навсегда. Базар Кракидалы, где можно было не только купить абсолютно все, но еще и услышать много чего интересного, ресторации, кнайпы, шинки, цукерни, фризерни, те самые, которые советы вдруг стали называть "Парик. махер. ская". "Неужели это одно и то же?

А что выделывали наши друзья? В какие неприятности попадали? О, это отдельная история. Я хохотала на весь дом, именно так, хохотала, а не смеялась, из-за пургена для учителя, бумаги для "клозета". А работа Ореста в похоронной конторе? Это было что-то. Как хорошо, что он вел свои записи и смог донести до Яроша ту самую, непревзойденную атмосферу старого Львова:

Из самого детства я воспринимал и вбирал у себя Львов за запахами, их огромное количество, и за ними можно распознать время года, даже не выходя из дому и не выглядывая из окна. Осенью остро пахли квашеные огурцы, сдобренные душистым укропом, чесноком и хреном, из предместий доносился минорный запах паленой картофельной ботвы, переход с осени на зиму был ознаменован запахом квашеной капусты, а зимой накануне Рождественских праздников уже господствовали в воздухе запахи дыма, на котором едва не весь Львов коптил колбасы, ветчины, полядвицы и шпондерки.

Орест описывал почти все. Свою работу, любовь, дружбу. Своих родных и всех знакомых. Это просто не передать словами, да и не надо. Просто надо читать и наслаждаться.
Потому что дальше уже не будет так смешно. Дальше придет беда, и не одна. И будут, будут еще в книге смешные моменты, но уже с горьким привкусом.

Танго смерти Юрия Винничука- это новый взгляд на украинскую литературу. Не знаю даже, с чем сравнить. Это переплетение правды и выдумки, исторических событий и магического реализма. Полет фантазии, слова, которые давно вышли из употребления, страна Арканум, которой не существовало, трагическое на фоне смешного, смех сквозь слезы.
Очень советую, очень болею за эту книгу. Обязательно куплю в бумаге и перечитаю.

"- Мы взорвали себя гранатой в укромном месте, когда нас окружили энкаведисты. Они все погибли, а меня контузило и оторвало руку, но я выжил. Возможно, потому, что не сидел с ними, а стоял рядом и играл на скрипке. Играл "Танго смерти"".

Файная книга, не?

*Но "еврей" было обидчивое слово для каждого жида. То было трефовое слово. Назвать кого-то евреем - это было одинаково, что назвать приблудой, отбросом, ничтожеством. Но после того, как немцы истребили жидов, во Львове поселились сами евреи.

Лишь одно воскресенье,
и простимся навеки,
словно реки в разбеге,
вот и весь сказ.

Хоть одно воскресенье,
чтоб не сгинуть надежде,
улыбнись мне, как прежде,
в последний раз.
"Танго смерти" или "Танго самоубийц"
(старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору.
У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл .
Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян.
Нет, конечно.
Их звали Орест, Вольф, Яська и Йоська.
Совсем как у мушкетеров, трое - и один.
Один... Остался он один.

Юная девушка играет на скрипке на улицах Львова - в Стрыйском парке, на Высоком Замке, на Лычаковском кладбище, на Кортумовой горе.
С нею приходит высокий худой безрукий старик.
Он снимает с головы и кладёт у её ног шляпу.
Музыка поднимает их над городом.
И там, в небесах, старик с надеждой ждёт, не обернётся ли к нему чье-либо лицо, озарённое радостью узнавания...

Книга прекрасная!
С чем я могу сравнить её?
Наверное, с моей любимой Трилогией "Люди воздуха" Дины Рубиной .
Киев, Винница, Львов, такие, какими они были когда-то давно.
Они полноправные Главные Герои книг Рубиной.
И в этой книге, кроме тех "четырёх мушкетёров", есть ещё один Главный Герой.
Довоенный Львов.

Утомлённое солнце
Нежно с морем прощалось,
В этот час ты призналась,
Что нет любви.

Если в эту знакомую с детства мелодию вплести те самые лишние двенадцать нот, возможно, случится чудо.
Ведь это, оказывается, и есть то самое старое польское танго "Последнее воскресенье".
Танго самоубийц. Танго смерти Я́новского концентрационного лагеря.
Как хочется верить, что были те лишние ноты, что чудо свершилось.
To ostatnia niedziela...

Лишь одно воскресенье,
и простимся навеки,
словно реки в разбеге,
вот и весь сказ.

Хоть одно воскресенье,
чтоб не сгинуть надежде,
улыбнись мне, как прежде,
в последний раз.
"Танго смерти" или "Танго самоубийц"
(старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору.
У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл .
Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян.
Нет, конечно.
Их звали Орест, Вольф, Яська и Йоська.
Совсем как у мушкетеров, трое - и один.
Один... Остался он один.

Юная девушка играет на скрипке на улицах Львова - в Стрыйском парке, на Высоком Замке, на Лычаковском кладбище, на Кортумовой горе.
С нею приходит высокий худой безрукий старик.
Он снимает с головы и кладёт у её ног шляпу.
Музыка поднимает их над городом.
И там, в небесах, старик с надеждой ждёт, не обернётся ли к нему чье-либо лицо, озарённое радостью узнавания...

Книга прекрасная!
С чем я могу сравнить её?
Наверное, с моей любимой Трилогией "Люди воздуха" Дины Рубиной .
Киев, Винница, Львов, такие, какими они были когда-то давно.
Они полноправные Главные Герои книг Рубиной.
И в этой книге, кроме тех "четырёх мушкетёров", есть ещё один Главный Герой.
Довоенный Львов.

Утомлённое солнце
Нежно с морем прощалось,
В этот час ты призналась,
Что нет любви.

Если в эту знакомую с детства мелодию вплести те самые лишние двенадцать нот, возможно, случится чудо.
Ведь это, оказывается, и есть то самое старое польское танго "Последнее воскресенье".
Танго самоубийц. Танго смерти Я́новского концентрационного лагеря.
Как хочется верить, что были те лишние ноты, что чудо свершилось.
To ostatnia niedziela...

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».