Цитаты из книг автора «Юрий Винничук»

деякі зміни. Дерев’яну засмальцьовану ляду замінив шинквас, покритий бляхою, з нього грайливо стирчала вгору «піпа» – мосянжева рурка, з якої текло пиво. За шинквасом на полицях красувалися пляшки з горілкою, ромом, вином і медом, раніше там була тільки дешева цьмага і смажила яєчню на салі. В приміщенні панував стійкий запах смаженини й цибулі, квашених огірків і капусти, маринованих оселедців, запах пива й горілки, а ще – запах просяклих багаторічним тютюновим димом стін кнайпи.

Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе, голоси перекупок злітали в повітря і клубочилися разом із горобцями. Я проходив поміж ятками й роззирався на боки, мені приємно було побачити знову цей барвистий розсміяний світ і влитися в нього непомітно й тихо, але ні, непомітно не вийшло, бо якась перекупка, зауваживши, що я нічого не купую, а лише розглядаю, загулюкала: «Та шо пан туво допче грушки? Та шось купуйте ду хулєри!» Я з пантелику зиркнув під ноги – які грушки? А вона – в регіт. Ага, второпав я, то лише така приказка. Але я вже знав, чого хочу, і подався відразу до молочарок та напився свіжого ще теплого молока. Щойно тоді відчув, що я на волі

У нас гангстери неможливі, – сказав Кулюс, – бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі. – Я пив. Ніц особливого, – сказав душій. – Самограй. – Потім зиркнув у вікно: – Приїхали.

Вона несміливо підійшла до трупа і витріщилася на нього. Я залишив її у сінях, взяв на кухні пилку і пляшку хересу. Якби я працював у морзі, тверезим мене б ніхто не бачив, це точно. Я ликнув вина і замислився. Щось мені у всій цій історії не складалося докупи. Алкоголь поволі вивітрювався, я почав нарешті роздумувати логічно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався її вграти просто на кухні, і задер на ній сорочку, то чому в нього защіпнута ширінка? Дуже сумнівно, щоб вона це зробила сама, якщо так боїться тепер до нього торкнутися. Коли я повернувся, побачив, що вона так і не зрушила з місця.

Я знав, де вона ховає напої – під шафою лежало дві пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав їй і наказав пити, вона пила жадібно, цілком слушно сподіваючись, що це заспокоїть нерви. Я теж випив, херес на порожній шлунок – не надто добрий варіант, але апетиту я точно не відчував у присутності трупа, зате в голові з’являлися свіжі думки. Я потягнув Лідку до покою, ми сіли на канапу, вона підгорнула ноги під себе і скулилася, як кошеня. – Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

Це ти йому порадила вбрати анцуґ – Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.– І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп? – Він ідіот… побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски… подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски… потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку

ить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена». Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.

Від постійного гостя гіршим є «постійний мешканець» каварні, який просиджує там ціліський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, які потім кельнер мусить чистити. У «постійного мешканця» каварні й постійні забаганки, він знає, як тримати кельнера у вічному русі. Щонайменше домагається кожної хвилі «свіженької води» і єгипетського папіроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухає суперечка, бо йому здається, що він «стілько не взяв» – і такий пан легко звинувачує кельнера в шахрайстві. Але наступного дня він знову на місці й знову сидить до вечора. Але найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер – тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати.

Серед постійних гостей вирізняються «газетні щурі», вони мало дають заробити, бо п’ють тільки «пів чорної» або «содову воду без нічого», зате обкладаються цілими горами газет і журналів, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурів, бо кожен хоче мати ті самі газети, що й інший. І горе кельнерові, який захоче взяти щось з тієї гори газет!

У львівському аероклубі інструкторські місця були зайняті, але обіцяли взяти мене за півроку. Тоді я пішов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигідна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливості зарібку були непогані, завжди траплялися старші пані, яким хотілося зі мною витанцьовувати, і вони оплачували не тільки вгощення, але й давали на чай