Переднє слово

«Застогнала земля під копитами тисяч коней. Здригнулася під колесами сотень важких возів, під ногами десятків тисяч бійців. А хмара куряви ще за кілька верст попередила перехожих і переїжджих на шляху, що назустріч їм йде велика сила. І ось нарешті авангард козацького війська з'явився перед захопленими очима тих самих перехожих у всій своїй красі й могутності, займаючи своїми підрозділами увесь видимий простір випаленого спекотним сонцем степу. Попереду, на гарячих конях, виїздила верхівка війська – сам гетьман і генеральна старшина: під хоругвами, бунчуками, значками й штандартами, під спів сопілок і бандур, що долітав від загону музик, надаючи руху гетьманського уряду урочистості, у супроводі одягнених у яскраві шати й блискучі обладунки гетьманських гвардійців. Десь там, серед пишної кавалькади козацької старшини, їхав верхи на арабських кровей коні той, хто усього рік тому змушений був покинути все нажите майно і утікати з України на Запоріжжя, рятуючи власне життя. Тепер він не почувався вигнанцем. Тепер він став для своїх ворогів справжнім страхіттям, невмолимою караючою рукою, котра рано чи пізно впаде на голови усіх, хто посмів зневажати расу воїнів, що споконвіку боронили східні креси християнської Європи від навали мусульманського сходу й кочового півдня. По землі приниженої польською шляхтою України вів своє військо гетьман Богдан Зиновій Хмельницький.

За гетьманським почетом потяглися нескінченним потоком козаки. Пішими або комонними йшли вони, поділені на полки, сотні й курені. Утримували рівняння, доводячи, що є справжньою військовою силою, а не «натовпом гультяйства», як їх намагалися представити деякі з недалекоглядних політиків у польській столиці. Чітко виконували команди своєї старшини, дивилися на зустрічний люд весело, по-молодецьки. Палало літо 1649 року.

Тепер це вже були не ті кілька тисяч обірваних і озброєних абияк лугарів, степовиків і гайдамак, що прибігали півтора роки тому до Хмельницького з лісів та ущелин на берегах Дніпра, Бугу, Самарі та Конки. Роками жили ті люди в землянках, одягнуті в звірячі шкіри, вдовольняючись скудною їжею, але вільні мов вітер, згідно словам їх пісень, як писав про них Костомаров. Але зараз, одягнувшись в червону китайку й блакитне сукно та озброївшись сталевими обладунками й вогнепальною зброєю, вони немов переродилися. Позаду були перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Позаду залишилася зима 1648/1649 року, яку гетьман використав на впорядкування тисяч людей, котрі звідусіль бігли до нього, на те щоб озброїти їх, вивчити і перетворити на військову силу, під ударами якої захитається скоро сам устрій Речі Посполитої, чи не найвпливовішого гравця на європейському театрі початку XVII сторіччя.

Зараз маршем на захід крокували полки, котрі нічим не поступалися арміям малих і великих європейських володарів, а може й переважували декотрі з них у озброєнні, військовому досвіді й стійкості перед лицем ворога. Ліс увінчаних різнобарвними прапорцями списів здіймала над собою кіннота. І хоча це була не пресловута важка гусарія, що нею так бундючилася Річ Посполита, кожен козак мав доброго бойового коня, залізні обладунки, був озброєний, окрім списа, гострою шаблею, кількома пістолетами і рушницею, поєднуючи гарне озброєння з можливістю швидко маневрувати у бою, чим завжди вирізнялася козацька кіннота. Не відставала від комонних підрозділів й піхота – краса і гордість козацького війська. Гордо виступали мушкетери, одягнені в червоні каптани й червоноверхі козацькі шапки, поклавши на плече натерті до блиску мушкети й аркебузи. Весело поглядали з-під довгих чубів закуті в залізо кірас, шоломів та наплічників пікінери з довгими ратищами пік у руках. У багатьох арміях епохи пізнього Ренесансу за традицією, що пішла від часів панування лицарської кінноти середньовіччя, піхоті не надавалося великого значення. Не так велося у козацькому війську. Тут піхотинці не раз доводили помилковість упередженого до себе ставлення. Смерчем мушкетного вогню з-поза виставлених у вагенбург^[1] возів, або лісом пік зупиняли вони й змушували відступати найкращі підрозділи ворожого війська, щоб незабаром дати змогу власній кінноті кинутися у швидку контратаку, довершуючи цілковитий розгром ворога. Особливою гордістю Богдана була козацька армата,^[2] що йшла в ар'єргарді війська. Власне, артилерія у козацькому війську, як і у всіх арміях того періоду, відігравала чи не найвизначнішу роль і раніше, але саме Хмельницький першим серед козацьких вождів реорганізував її і змусив працювати з найбільшою ефективністю, на яку його порівняно дрібнокаліберна артилерія була спроможна. Як же це вдалося гетьману? До геніальності просто – він відокремив армату від решти війська, перетворивши її на окремий підрозділ. Що давав такий крок? Найперше, це можливість командувати усією артилерією війська централізовано, чого не можливо було здійснити у випадку, коли гармати було нерівномірно поділено поміж гармашами різних полків. Крім того, гармати, що споконвіку перевозилися у козацькому війську на возах або важких кантарах (в залежності від їхніх розмірів), були значно модернізовані: вони отримали лафети й колеса, за допомогою яких подвоїли, а то й потроїли свою маневреність у порівнянні з тим, коли запорізькі гармаші повинні були встановлювати незграбні лафети з міцних дубових дошок на заздалегідь приготованих майданчиках і напружувати м'язи, розташовуючи на них своїх «мідних панянок», котрі часто-густо важили десятки пудів. Натомість тепер за одним лише помахом гетьманської булави виносили швидкі коні козацьку артилерію у ті місця бойовища, де вона була найбільш потрібною, а гармаші, викотивши гармати на позиції, за лічені хвилини могли зробити залп, змітаючи лавиною картечі настирливих ландскнехтів або засіваючи градом ядер і розривних бомб поле, по якому мчала атакуюча ворожа кіннота.

За арматою, розтягнувшись на довгі версти, сунули вози військових обозів, забезпечуючи козацьке військо усім необхідним у поході. Везли хліб та інші припаси для харчування козаків, фураж для коней, порох, селітру й свинець для військових нужд, а також тисячі інших необхідних в поході речей. Переможна армія України, повсталої проти панування Речі Посполитої, прямувала на захід, щоб примусити заговорити про себе у королівських палацах Європи, ханських палатах у Бахчисараї й серед розкоші покоїв Високої Порти у Стамбулі. З чого ж усе починалося? Як зародилося у колисці козацтва Запоріжжі, а пізніше виплеснулося на простори України хвилею народного гніву те, що перекроїло мапи багатьох держав? Те, що змусило світ заговорити про козацький народ, котрий не схотів більше терпіти гноблення на рідній землі, а голосно заявив про свої права на Україну. Як починалося те, що пізніше отримало назву Хмельниччина? Що ж власне відбувалося в Україні з весни 1648-го по 1657 рік, рік, коли великого гетьмана не стало? Давайте спробуємо у деталях роздивитися ті події, встановити напрямки руху козаків, місця їхніх перемог і поразок, довгі шляхи Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького, українського шляхтича гербу «Абданк».

Дещо про військову тактику епохи пороху

Але перед тим як ми перейдемо до опису битв і походів, котрі випали на долю Богдана Хмельницького, хотілося б зробити спробу більш детально пояснити читачеві, як воювали у ті часи, яке озброєння застосовували, яку тактику.

Чомусь в образотворчому мистецтві та у літературі склався стереотип козака-воїна, котрий, на мою думку, дещо відрізняється від реальності. Я маю на увазі зовнішній вигляд козака. Чи пам'ятає читач ті картини бойовищ, де зображуються битви козацького війська з поляками? Так, не буду сперечатися, зображення козака з молодецьки заломленою на потилицю червоноверхою баранячою шапкою, одягненого в оксамитовий каптан з відкинутими назад рукавами, що в'ються у скаженому чвалі, немов крила казкового птаха, виглядає романтично. Не менш романтично виглядає й вишивана сорочка на козакові, котрий заносить блискавку своєї шаблі над головою закованого в залізо польського жовніра. Скоріше за все, так і виглядали славетні запорожці – тільки не на полі бою! Якщо мислити логічно, чи міг незахищений обладунками вояк протистояти захищеному, отримуючи одну за одною перемоги? Звичайно ні. Чи могли полки козацтва перемагати важко озброєну кавалерію Речі Посполитої, кидаючи назустріч гусарським списам вояків, чиї груди були прикриті сукном та оксамитом, а голови лише хутром? Теж ні. Адже організація гусарських хоругов Речі Посполитої і їхнє озброєння мало змінилися від часів XIII–XIV сторіч, тобто від часів домінування на полі бою закутої у залізо з ніг до голови лицарської кінноти. До чого я веду? До того, щоб читач, уявляючи козацькі шеренги, вишикувані на полі бою перед лицем коронного війська, бачив перед очима не тих одягнених у свитини й вишивані сорочки чубатих парубків, яких з дитинства бачив на картинах, а вояків, озброєних згідно вимог свого часу: у металевих шоломах та місюрках, в кірасах або кольчугах, з залізними наплічниками і наруччями. Інакше бути не могло – напевне усі пам'ятають, чим закінчився досвід кавалерійських атак червоної армії на гітлерівські танки. Якщо провести паралель, такий приклад буде найбільш доречним. На полі бою, де вирішуються долі володарів і держав, повинен царювати паритет у озброєнні, інакше кінець битви буде передбачений.

Що ж являли собою військові сили середини XVII століття, коли на арену європейської політики вийшов Богдан Хмельницький? На той час Річ Посполита, котра майже не зазнала збитків під час Тридцятирічної війни, була надзвичайно сильною у військовому відношенні державою. Традиційно, ще від часів раннього середньовіччя, основну військову силу Речі Посполитої складала кіннота, залишаючи піхоті на полі бою роль допоміжної сили. Красою і гордістю польської кінноти були «крилаті» гусари. На відміну від решти європейських країн, в Польщі гусари не були легкою кіннотою. Навпаки, це була важко озброєна кавалерія, такий собі прообраз сучасного танкового корпусу. Кожний гусар мав на собі важку кірасу прикрашену залізними крилами, котрі здіймалися над головою вояка, закритий шолом, був озброєний пікою, мечем, шаблею або палашем та вогнепальною зброєю. Комплектувалася гусарська хоругва на зразок більш ранніх підрозділів лицарської кінноти – кожен гусарський «товариш» приводив з собою до війська від двох до десяти «пахолків», тобто людей, що служили особисто йому. Товариші, котрі були виключно шляхтичами, утворювали першу шеренгу наступаючих порядків гусарської хоругви, за ними шикувалися пахолки. Головною тактикою бою гусарської хоругви був удар піками на великій швидкості. За допомогою такого нехитрого, але напрочуд дієвого способу гусарські підрозділи, як свідчать сучасники, проходили крізь ворожі шикування «як ніж крізь масло». Необхідно зауважити, що таку тактику польські гусари перейняли від європейської лицарської кінноти середньовіччя. Як відомо, удар тієї кінноти стримати було майже неможливо. Закуті у броню, верхи на велетенських конях породи дістріе, лицарі протягом сотень років домінували на полях битв.

Іншим різновидом важкої кінноти у Речі Посполитій були рейтари. Назву свою ці вояки отримали від німецького слова «рейтер», тобто вершник. Тактика бою рейтарських рот дещо відрізнялася від тактики гусарії. Рейтари діяли переважно вогнепальною зброєю. Озброєні значною кількістю великих пістолетів, або бандолетів, як їх тоді називали, рейтари діяли ними під час бойового контакту з ворогом не менш ефективно, аніж гусари своїми пиками. Також на озброєнні рейтари мали різноманітну холодну зброю. Спочатку рейтарські роти на службі польської корони складалися виключно з німецьких найманців, але з часом у них почали служити й поляки. За традиційний чорний колір обладунків, а також за жорстокість на полі бою рейтари отримали назву «чорні дияволи», підтверджуючи її безліч разів горами ворожих трупів за собою.

Третім різновидом польської кінноти були драгуни. На відміну від попередніх двох, це була легкоозброєна кіннота. І хоча жупани й кільчасті панцирі драгун виглядали далеко не так пишно, як червоне сукно й срібло кірас на гусарах або лакована чорна броня рейтар, не варто недооцінювати ролі драгун як виду збройних сил Речі Посполитої. Перелік задач під час бою, що їх вирішували драгунські підрозділи, був досить численним. Ці вояки, а їх значною мірою комплектували саме з козацьких верств населення України, були досить універсальною військовою силою, спроможною протистояти важкій кавалерії або ворожій піхоті, здатною також на швидкі розвідки в глибокому тилу ворога, несподівані удари з тилу або флангів ворожого війська. Крім кавалерійських атак драгуни могли, спішившись, діяти і як піхотні підрозділи (наприклад, обороняючи табір). Це теж вагомо збільшувало їх цінність на полі бою.

Піхота, як вже було зазначено вище, була у війську Речі Посполитої другорядною силою. Така традиція встановилася від часів раннього середньовіччя. В більшості європейських армій давно переглянули таке відношення до піхотних полків, але Річ Посполита, відрізняючись консервативністю, не поспішала реформувати свої збройні сили. Як правило, піхотні полки складалися з так званої обозної челяді, тобто хлопів, приведених до війська своїми панами, що несли службу в кавалерійських хоругвах і ротах. Звичайно, ці люди не могли похвалитися великим військовим вмінням або міцним бойовим духом на полі бою. Проте така піхота, завдячуючи своїй кількості, що часто-густо перевищувала чисельність решти війська, могла все ж виконувати певні задачі й домагатися перемог. Потрібно сказати, гонорова шляхта ніколи не вважала обозну челядь здатною на протистояння з ворогом і навіть не прилічувала десятки тисяч піхотинців до кількості свого війська. Завдяки саме такій манері вести літопис війн і битв Речі Посполитої, маємо іноді цікаві свідчення перемог польської зброї, коли, згідно з записів польських мемуаристів, коронне військо кількістю в 5–7 тисяч бійців отримувало перемоги над противником, котрий мав 20–30 тисяч війська лише тому, що ніхто не рахував десятки тисяч обозної челяді, яка приймала на себе ворожі атаки поряд зі своїми панами, б'ючись нехай не з великим героїзмом, але з завзятістю змушених захищати власні життя людей. Окрім обозної челяді у складі коронного війська були й більш професійні піхотні підрозділи, що складалися основним чином з німецьких і угорських найманців. Ландскнехти, як називали таких найманців, були більш вагомою силою, аніж обозна челядь. Багато разів вони ставали у пригоді коронному війську не менше, аніж кіннота, обороняючи польовий табір або фортецю, зупиняючи ворожу кінноту на полі бою або переслідуючи розбитого ворога. Ландскнехти поділялись на озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів і пікінерів, озброєних довгими піками. Як перші, так і другі були дуже ефективними під час відбиття ворожих атак: пікінери для протистояння атакам ворожої кавалерії, мушкетери… ну, здається, немає сенсу пояснювати, для чого потрібними були злагоджені залпи сотень мушкетів в обличчя атакуючому ворогу. Дуже ефективним був прийом караколювання, що його застосовували мушкетери для того, щоб компенсувати низьку швидкострільність вогнепальної зброї XVI–XVII сторіч. Полягав він у тому, що перша шеренга вишикуваних у каре мушкетерів, здійснивши залп, швидко караколювала, тобто відступала, крізь проміжки строю і шикувалася позаду останньої шеренги, заряджаючи зброю. Залп робила друга шеренга, після чого караколювала й вона – і так далі. Завдяки такій тактиці потужність вогню мушкетів, що потребували для заряджання близько хвилини (це у руках вправного стрільця!) і не відрізнялися здатністю поцілити на відстані ста кроків у щось менше за батальйон солдат, ставала досить пристойною.