З підказки генеральних старшин, а також розуміючи сам, гетьман вирішив об’їхати всі українські полки, щоб на місці познайомитись з ними. Але на початку поклав упорядкувати власні маєтності. Йому було надано у вічне володіння міста Батурин, Почеп, Ямпіль з повітами, Гадяч, Шептаківську, Чеховську і Биховську волості, а також ряд інших містечок і сіл, у цих маєтностях було понад десять тисяч дворів. Вирішив розпочати огляд з Батуринської волості, куди мав намір перенести резиденцію. Виїхав у кареті, запряженій четвериком гнідих, в поводі вели також для нього верхового коня. За каретою їхало сорок охоронців-гвардійців. Був початок літа. Вже одцвіли сади, половіли жита й над ними курів зеленавий пилок, в житах били перепели, в небі тяглась до річки вервечка чапель, своїм криком нагадуючи скрип немазаних коліс.
Спасенна земля, спасенний край!
Тиша і спокій, і лагідність у всьому заколихували, хилили в сон. І раптом Кирило щось побачив. Спершу подумав, що то йому здалося. Протер очі, втупився у віконечко карети. Полем, навкіс, напереріз кареті мчав до дороги вершник. Охоронці сполошилися, кілька їх виїхали наперед карети. А вершник вже майже домчав до дороги. І враз ніби щось вдарило по ньому, кінь спіткнувся (потім Кирило довідався, що біля дороги була канава), полетів шкереберть, а вершник через його голову – на дорогу. За кілька митей карета під’їхала до нього, машталір хотів об’їхати розпластане тіло, але граф наказав зупинити карету й зістрибнув на дорогу. Перед ним лежав зовсім юний хлопець, ще майже дитина, білозубий, з ластовинням довкола носа, шкіра на його лівій щоці і на лівій руці по плече була знесена, там кривавилося. Кирило нахилився. Хлопець кліпнув одним оком – друге заплило, – тихо мовив:
– Пане гетьмане, там попереду у яру місток знесло водою після дощів. Там вже один купець убився.
Кирило не знав, що йому сказати, звідки хлопець довідався, що їде гетьман.
– Занесіть його в карету, – мовив.
Осавул накручував на держак нагайку.
– Він закривавить все.
– Покладіть на мого плаща.
Коні бігли підтюпцем. Хлопець стискував зуби, аби не плакати й не стогнати.
– Хто ти? – запитав гетьман.
– Пастух, череду пасу.
«Зовсім як я», – розчулено подумав Кирило і вголос:
– А де ти живеш?
– При церковному шпиталі.
Шпиталь був у старій кособокій хаті при церкві. Там в основному жили старці, кілька калік. Метушився дячок, вийшов з хати піп.
– Його треба лікувати, – сказав Кирило.
– Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, – мовив дячок.
– Це по шептуху?
– Ні, вона гарна знахарка. Лікує зіллям. Вона враз накладе потрібне зілля, припарки.
Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, років сорока чоловік, чорновусий, гожий з себе, не запобігав, не кланявся вельми.
Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сіл, яке трапилося на шляху) наділено йому на ранг, тобто воно його.
– Мабуть, так, – погодився сотник, – але це село козацьке, тут майже всі козаки, тільки з десяток посполитих, підлеглих вашої світлості. Так що прибутків вам з нього буде небагато.
В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Він оглянувся. До нього поривалася стара жінка, розпатлана, розкуйовджена, двоє козаків її не пускали.
– Пустіть! – звелів гетьман.
Жінка підбігла і впала Кирилові в ноги, колінкувала до його чобіт.
– Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явіть вашу високу милість.
– В чому тебе рятувати?
– Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав він, пропав нізащо.
– За що закували?
– Москаль хотів коня забрати…
– Як забрати?
– А так, як у всіх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня. Москаль тоді до зборні, до свого офіцера: «Слово і діло государеве». Буцімто Карпо на саму царицю щось сказав. А що він може сказати, він же її не знає.
Кирило нахмурився, погано починалася його дорога.
– Приведіть Карпа, солдата і офіцера.
Їх привели дуже швидко. Солдат був вельми голінний, молодецький, з кирпатим носом, нахабними світлими очима – справжній хазяїн тутешніх місць. Не знітився перед гетьманом, почував свою безкарність.
– Він, – гетьман вказав на Карпа, – справді лаяв Її Величність?
– Лаяв, усіма поносними словами.
– А хто це чув?
– Я.
– А ще хто?
Солдат затнувся.
– Ось вона, – вказав на Карпову матір.
– Бреше він, як пес! – скрикнула жінка.
– Ти лаяв? – Кирило до Карпа.
– За що б я її лаяв. При чім тут вона.
Кирило вже добре знав, що таке «слово і діло государеве». Звинуваченого будуть катувати доти, доки не закатують, а якщо зізнається – відбудеться легшою смертю: відітнуть голову.
Кирило подивився на офіцера, той знітився, бачив, у який бік повертає справа.
– Ти знаєш, хто я? – вже грізно запитав Кирило.
– Гетьман…
– І генерал-поручик війська Її Величності. Як же ти кував козака, не маючи свідків його провини? Ти ж знаєш, що є закон…
– Винуватий, ваша світлосте.
– На два тижні під арешт. Доповіси своєму начальнику. А цьому – на солдата – тридцять батогів. Козака відпустіть. – І повернувся спиною.
«Треба щось робити з цими московськими полками. Плюндрують край».
Дорогою, попід самим тином, ішов гурт жінок. Ще молоді, а страшенно обірвані, йшли з галасом, з реготом. На плечах несли щось велике, змотане.
– Куди вони? – запитав у сотника.
– На став. Риба грає. Це я велів.
– На ставу є млини?
– Немає.
Кирилу захотілося подивитися на став. Він бачив, як молодиці розмотували невід, як заходили у воду.
– Секлето, ти дуже високо закасалася, ще випурхне щось.
– Ось цей великий пан упіймає, ха-ха-ха!
Кирило почервонів. Молодиці йому подобалися. Вони заходили у воду, по троє на крило. Сотник стояв на березі, курив люльку, дим зносило на Кирила, дим був пахучий. З лепешняку знялося три чаплі, залопотіла крилами дика качка, на розсохатій вербі кувала зозуля. Курів плоскінь над ставом, висвистував вівчарик, високо вгорі розпластався на дужих крилах орел, виразно біліли дві плями внизу на крилах, гуси на ставу знялися й полетіли в село. Благословенний край, благословенна земля. Й згадався козак, закутий у залізо… Не благословенна земля.
– Нижче ліве крило опускайте. Заходьте від куща. Швидше, швидше ворушіться.
– Скажеш це вночі своїй жінці.
Молодиці витягли волок. Він був повен риби. Витрусили його на траву, зайшли ще раз. А тоді перебирали рибу, сортували. А під триногою, під велетенським казаном уже горів вогонь. Кирило повернувся, щоб іти, але його зупинив сотник:
– Лишайтеся, пане гетьмане, покуштуєте юшки: сомик попався і два судаки. І лини є гарні. Такої юшки ви ніколи не їли. Не погребуйте.
Це було сказано так просто, так щиро, що Кирило, хвилю провагавшись, погодився.
Юшка була справді дуже смачна, з петрушкою, цибулею, кропом, добряче наперчена. І чарка горілки вельми засмакувала гетьману.
– Горілку де берете? – запитав Кирило.
– Самі шафуємо, – не став обманювати сотник. – Тільки ми для себе, це он Середина-Буда шафує на пів-Московії.
«Треба буде довідатися все про горілчаний промисел, – подумав гетьман. – І навести там лад». Вони одійшли під вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусідні села, які також належали йому, котрі з них козацькі, скільки землі, які мають промисли. В цей час з вулички, яка вела на луг з села, підійшла дівчина, чи жінка, тілиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляниці, грудьми, в баєвій з мушками юпці, передня запаска – синя, задня – червона.
– Пане сотнику, – з ходу сказала вона крикливим голосом, – Омелько мене збезчестив.
– Отакої, – вибив об вербу люльку сотник. – От негідник, от почвара. Ось я йому. – І до дівки: – А ти що хочеш, щоб я його на тобі женив?
– Свят-свят, нащо він мені здався.
– Тоді що?
– Відшкодування.
Сотник підморгнув гетьману:
– Компенсації. Грішми? Добре, буде тобі відшкодування. Приходь, як череда йтиме. – І покликав від казана хлопця: – Степане, жени до мене Омелька.
За півгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.
– Слухаю пана сотника.
– Ах ти розпутник, ах ти курвій, ти що ж це… Вівдю збезчестив. Мабуть, цноту її забрав.
– Яка там цнота, – махнув рукою Омелько.
– Тим більше. Добрий чоловік бачить калюжу – обійде її. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечері, як ітиме череда, принесеш три копи грошей.
– Де ж я їх візьму…
– Де хочеш. Продай щось або позич. А то – в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.
Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.
– Приніс?
– Приніс.
– Давай. А тепер стань отам за перелазом під грушею і постій.
Підійшла Вівдя.
– На гроші.
Вівдя дякувала, кланялася, гроші, як і ведеться, заховала в пазуху. Пішла. Тоді сотник покликав Омелька:
– Біжи й забери свої гроші.
Омелько наздогнав Вівдю, шарнув рукою до пазухи. Але Вівдя як деменула його, то Омелько перелетів вуличку й гепнувся на тин, аж той затріщав. Вівдя швиденько вернулася в двір до сотника.
– Отакий він, цей Омелько, – поскаржилася. – Не встигла я й до кінця вулички дійти, як він наздогнав і – за пазуху до мене.
– От ледащо. А гроші він забрав?
– Отак би я йому й віддала. Я його як шимонула, то він через дорогу перелетів.
Сотник крізь дим із люльки примруженими очима дивився на Вівдю. Мовчав. Вона бачила в тому погляді щось незвичне, нітилася.
– Чого ж ти, Вівде, – випустив клубок пахучого диму, – не шимонула його тоді, як він ліз тебе безчестить?
Вівдя зніяковіла, опустила погляд.
– Так він… Так тоді…
– Давай гроші. Йди з-перед моїх очей! – І до саду: – Омельку, йди сюди. На твої гроші. Тільки надалі будь обачнішим.
Кирило спостерігав за тим усім з повітки, дуже сміявся й дивувався мудрості сотника.
Перед від’їздом Кирило зайшов до шпиталю. У шпитальній кімнаті, хоч там і попідметено й витерли три шибки єдиного вікна, стояв сморід, було темно.
Хлопець лежав, обкладений мокрим ганчір’ям поверх зілля.
– Як тобі?
– Легше. Боліти майже перестало.
– Як тебе звати?
– Самійлом.
– От що, Самійле. Як одужаєш, приходь у Батурин на мій двір, скажеш Кочерзі, управителю, або Кецику, що я просив тебе прийти, візьму на службу. Гаразд?
– Ой, ваша світлосте, не знаю, як вам дякувати.
– Справною службою.
О проекте
О подписке