Розділ п'ятий

Дівчинка сиділа на воротях. Маєток Єлизавети в Ропші: великий будинок і флігельок поруч з ним – дівчинка жила у флігельку, будиночку в лісі, огородженому високим парканом. Малій три з половиною роки, вона пухкенька, круглолиця, схожа на ангела. І вдачі ангельської. Сидить собі на ґанку, складає з брусочків-кубиків дім – дім розвалюється, інша дитина б плакала, розкидала ногами кубики, а вона мовчки пригребе їх до себе й складає знову. Й так кілька разів, поки не доб’ється свого.

З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.

– Аделько, злізь з воріт, упадеш! – гукнула.

– Вона приїде.

– Звідки ти взяла? Не приїде вона.

– Приїде, приїде, я знаю.

Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:

– Їде, їде!

– Що ти вигадуєш?

Та вже почувся гуркіт коліс.

Двірник Савелій – в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, – кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.

– Я знала, що ти приїдеш.

– Звідки?

– От знала. – І по хвилі: – А в нас папуга помер.

Єлизавета зітхнула.

– Всі смертні. Всі помремо.

– І ти?

– І я.

– А я?

Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.

– І ти… Тільки дуже нескоро.

– Я – ні. Я сховаюся.

– Куди ж ти сховаєшся?

– У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.

– Ходімо.

…Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своєму приятелю Амло, який працював у міністерстві закордонних справ: «Мені вдалося довідатись, що цариця виховує з великими піклуванням і любов’ю дівчинку. Можна тільки здогадуватися, ким доводиться їй та дівчинка».

Нарешті весна доплуганилася й до Петербурга. Посинів, а потім і розтанув лід на Неві, на канавах і канавках, несміливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленів луг біля Адміралтейства, й на ньому розпочалися кулачні бої. Розквашені носи, розбиті губи та вибиті зуби – це й було найпевнішою ознакою приходу весни в північну столицю. Над Петербургом гули тягучі солоні вітри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вічного московітського убозтва, нових двірцевих розваг і любощів.

З першими стрижами прилетів з Парижа й Кирило. Олексій довго вдивлявся в нього, впізнавав і не впізнавав: ферт, хват, денді в жабо і капелюсі з павиним пір’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами і мів тим пір’ям підлогу так уміло, що сторопіли найхвацькіші придворні модники, які вже давно понабиралися французьких манер і звичок. Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то підходила до нього, то відходила, безцеремонно вертіла на всі боки: богатирського зросту, риси обличчя приємні, хоча в очах якась дикість, – а тоді задоволено прорекла:

– І все-таки тобі далеко до брата.

Олексій зніяковіло опустив голову:

– Звичайно, він вганяв за паризькими модницями, а я у його віці ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.

Єлизавета розсміялася.

– Сприйняти це як комплімент? – І до Кирила: – Ну, йди, знайомся, та не задурюй голів придворним красуням.

А вони закохувались самі, й карі, сірі, чорні очі летіли за ним, коли він з пташиною легкістю і неймовірною грацією кружляв їх у менуеті по двірцевому паркету. Кирило весь поринув у принади світського життя, до того ж незабаром отримав чин камергера, наздогнавши чи й перегнавши перших вельможних женихів. Одначе Єлизавета недовго дозволила йому стирати підошви наймодніших паризьких черевиків на паркетах, покликала його та його наставника Теплова й сказала:

– Графе, поведи цього отрока в Академію, нехай подивиться, нехай порівняє нашу вченість із закордонною.

Теплов водив його тиждень. А потім імператриця покликала Кирила до себе.

– Ну, що ти побачив? Як тобі наша Академія, як наші академіки? – запитала діловито.

Кирило розсміявся. Він сміявся весело, як дитина.

– Та там такі дурні, що я їм би й свині пасти не довірив.

Єлизавета нахмурила свої широкі брови:

– Чому?

Кирило закашлявся від сміху:

– Ну, був я на їхніх учених диспутах. Один такий: чи є в раю троянди без колючок. А другий: чому в жінок не росте борода.

– То чому?

– Ну, це запитання до Бога. Так він зробив, тобто природа. Оце і все. Як, скажімо, в корови є роги, а в коня немає. Така порода. А троянди без колючок? Хто звідти, з раю, повернувся, хто про те щось знає? – І враз став серйозний: – До всього, Ваша Величносте, там засіли самі німці і гнуть науку на свій копил. Найсмачніші ковбаси – німецькі. Найкращий стрій військовий – прусський, найбільший полководець – Фрідріх. І вся наука, вона така…

– Яка?

– Ну, ні до чого. Треба, щоб вона вчила, як будувати кораблі, як плавити мідь і чавун, як жито вирощувати. А нащо це німцям для Росії? Духу в них російського немає. Ну, є кілька чоловік тутешніх. Один – Найтов, токар, він ще від батька вашого, Петра, лишився, але його запхнули в закуток, і другий, молодший, Ломоносов зветься, але і йому ходу немає. І ще такий Деліль, астроном, але що він сам зробить. Там треба міняти увесь стрій, одних повиганяти, інших переучувати.

Єлизавета підвелася з крісла, пройшла по кімнаті, зупинилася навпроти Кирила – заграла очима:

– От ти це й зробиш.

– Я?! – Кирило вибалушив очі й аж за шию взявся. – Що я?… Хто я такий?

– А такий, як всі. Не святі горшки ліплять. Уже те, що ти побачив і розумієш, що не туди вони йдуть, – добре. От і будеш з цим самим Делілем, Ломоносовим.

Через два дні Кирило був призначений президентом Академії, йому було вісімнадцять років.

Єлизавета була сама присутня на вступній, так би мовити, тронній промові Кирила. По виході з Академії вона йому просто на вулиці мовила:

– Найкраще з того, що ти сказав їм: ми тут не для того, щоб отримувати високу платню, а щоб робити діло.

Увечері вона зачинилася з Олексієм у діамантовій кімнаті, де були виставлені всі діаманти корони й куди вхід був заборонений рішуче всім.

– Твій брат – розумний, – мовила, беручи до рук діадему. – І за кордоном він не тільки бігав за спідницями. – Й мовби без будь-якого зв’язку: – Завтра я повелю вивести гетьманську канцелярію з-під управління Сенату й передати в управління колегії іноземних справ. Як іноземну державу. Це – перший, необхідний крок.

У суботу Олексій був на балу. Він стояв у залі в натовпі царедворців, послів, усілякого іншого люду. Увійшов гофмейстер, грюкнув по паркету позолоченою палицею й оголосив вихід. Заграли валторни, тонко заспівали ріжки. Арапи в білому прочинили двері. Першою йшла імператриця. Гордовита, велична, царственна: вміла бути такою, коли їй було треба. Олексій аж замружився на мить: чи та це жінка, яка ще вночі лежала з ним у ліжку і ласкаво шепотіла сороміцькі слова. Його обійняли гордість і страх: вона могла отак перекидатися з однієї в іншу. Ряди вельмож хилилися перед нею, як колосся під вітром, тільки замість пилку над ними куріла пудра. За нею йшли дванадцять поважних статс-дам, за ними дванадцять фрейлін з цнотливістю в блудливих очах, далі дванадцять камергерів і дванадцять камер-юнкерів, поважно прошкували тайні радники, сенатори, начальники колегій. Ударили литаври, заплакали скрипки – розпочинався бал.

Єлизавета танцювала менует з Кирилом, той легко, метеликом пурхав по паркету, й так само легко пурхала цариця. Олексій милувався братом, але, проти волі, враз у серце закралася ревність, бо ж бачив свою неотесаність і убогість поряд з в’юнким, легким Кирилом. Потім танцювали інші танці, серед них і українського трояна, співали італійські арії співаки, грали і співали бандуристи. Всіх, навіть самозакоханих московітів, зачарував голосом і грою Любисток.

 
Ой з-за гори високої,
З-під Чорного Гаю,
Ой крикнули козаченьки:
– Утікай, Нечаю!
– Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.
 

Б’ється в тісній комірчині царського палацу широка й вільна козацька пісня. Їй би степу, де срібними хвилями тече ковила, де вітер заплітає коням гриви, там злетіти у височінь, де пливе на теплих потоках вітру могутній орел. Стиснена вона, як і козацька душа, приречена на тиху журбу.

 
– Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?
– А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю,
Тримай собі коня в сідлі
Для свого звичаю.
А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю,
Держи собі шабелечку
Та під опанчою.
 

Кирило ворухнувся, і Любисток поклав долоню на струни:

– Не розумієш, нащо коня в сіделечку? Щоб бути готовим до втечі. Був би в мене коник, коли я утікав звідси… Мав би я очі…

Вони сиділи втрьох у малій вітальні Аничкового палацу, подарованого Єлизаветою Олексієві: Любисток, Кирило і він. Олексій, сам вправний бандурист, покликав Любистка, рівного якому не було ні тут, ні на Вкраїні, він хотів, щоб Кирило, який відвик від рідної мови, від рідного краю, повертав їх собі в душу. Щоб хлюпнув туди степ, долинув козацький погук, заіржав вороненький коник, щоб узяла Кирила пекуча печаль і пройняла гордість за тих, до кого скоро поїде. Єлизавета вчора сказала: «Вже скоро, Олексію, скоро буде Гетьманщина».

 
…Ой погляне козак Нечай
За тихії води —
Іде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди.
– Гей, молоді козаченьки,
Котрий буде в місті, —
Поклоніться матусеньці,
Нещасній невістці.
Нехай вона, нехай плаче,
А вже не виплаче, —
Ой над сином, над Нечаєм
Чорний ворон кряче…
Ой не дбали вражі ляхи
На козацьку вроду, —
Рвали тіло по кавалку,
Пускали на воду.
 

Проникливо, душею співав Любисток. Олексій дивився на нього: він і сам мужній з вигляду – високе смагляве чоло, ніс з горбинкою, широкі, дугами брови. А ще Олексій зненацька помітив, що Любисткові в молоду голову останнім часом намело багато снігу. Важко він переживав волю-неволю, тужив за рідним козацьким краєм. А Любисток співав далі:

 
Годі, коню, в стайні спати,
Пора ляхів налякати!
В луччім чині з кремня збита,
Гасне іскра з-під копита —
То Палій, то Палій.
Люлька в зубах зашкварчала,
Шабля в ножнах забряжчала.
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.
То Палій, то Палій!
 

А потім під ліплену чужоземну стелю злетіло:

 
Ой, Морозе, Морозенку,
Преславний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
…Не вернувся Морозенко,
Голова завзята,
Замучили молодого
Татари прокляті.
 

– Були колись люди, – розгладив вуса Любисток. – На смерть ішли за волю, за правду.

– І чого досягнули? – Кирило.

– Хоча б помирали зі славою. А ми тепер… Старшина в Глухові, як миша під мітлою… Добра наживають, меди-горілки п’ють та стерляддю заїдають. А ми тут… І нас вони не забувають, шлють тараню та щуку в’ялену.

– Ну, не тільки… Ось уже рік сидить тут, у Петербурзі, депутація з чолобитною, щоб повернули гетьманство. – Й не сказав Олексій, що то з його власної намови-підмови, що він Єлизаветі вуха протуркотів про це.

– То так, – мовив Любисток. – Може, дадуть, а може, дулю піднесуть. Колись самі брали.

– І не взяли, – знову Кирило.

– Несила було. Ворогів кругом безліч. Та й своїх продажних – тьма. Що, заспівати про Саву Чалого? Ні, краще оцю. – І вдарив по струнах:

 
Наїхали з Московщини все пани,
Покопали канавами долини.
Поорали затоками всі лани…
…Прилетіли зі столиці лебеді
Та принесли на крилечках три біди:
Перва біда – царям треба годити,
Друга біда – панам даром робити,
Третя біда – жидам хати топити…
 

Олексій засовався. Цієї пісні він ніколи не чув. Мабуть, зложив її сам Любисток. Не треба б цих пісень чути Кирилові, та й небезпечні вони.

А Любисток не вгавав:

 
Од Києва до Пітера мостили мости,
Мостили мости з тонкої трости,
А по тих мостах козакам іти.
Що передні йдуть – все холостії,
А середні йдуть – все жонатії,
А ззаду йдуть старі старики.
Що передні йдуть – пісні піють,
А середні йдуть – плачуть, ридають…
 

– Це про те, – повів рукою Любисток, – як оці трясовини, на яких ми сидимо у палацах, мостили козацькими кістками. Якби були не піддалися лютому цареві…

– Ну, ти, Грицьку, балакай, та не забалакуйся. Живеш, як у Христа за пазухою, – Олексій нервово покусував нижню губу.

– В тебе за пазухою…

– Минули ті часи. І лихі, й добрі. Тепер треба дбати, щоб злагодою край свій підіймати. Ось буде наш гетьман… – І підморгував Кирилу.

– Чи буде? Чи дбатиме? – В кутиках Любисткових губів застигла іронічна посмішка.

Те питання гострою глицею кольнуло Олексієві під серце. Подивився на Кирила: той сидів байдужий, думав щось своє. Про якихось фрейлін, про нову кадриль. Чи ж пробудиться він, чи ж візьме до серця лиха свого краю? І як візьме? Щоб і не пересолити… Щодня вів з ним довгі бесіди.

Любисток підвівся, широко, безнадійно махнув рукою, навпомацки налив з карафи чарку горілки – не перелив і не недолив, випив, утерся рукавом і пішов. Він сам добудеться до домівки. Олексій і Кирило залишилися вдвох, як ті сільські горобці в папужиній клітці. Олексій нервово ходив з кутка в куток кімнати. Розтривожив його Любисток, підняв з дна душі щось таке щемке, болюче, невтолиме, що його ні погасити, ні залишити в собі. Й хто він такий, що він таке і як йому бути? Вернутися в рідне село, в Лемеші, податися на Запорозьку Січ? Але хто його відпустить і що він там робитиме, звиклий до пухових подушок, ласого шматка, м’яких пантофель. І де отой його острівець серед вселенської повені, яка закинула його в оці холодні й обставлені для нього розкішні апартаменти?

Один ходив, другий сидів, обидва великі, гарні, сказати б – могутні козаки, одягнені в чужинські каптани, чужинські перуки, обсновані чужинськими правилами й етикетами, неначе лелеки з рідного осокора на далекому й чужому березі. Радіти б, насолоджуватись життям – не раділося й не насолоджувалося.

Ну, Кирило – той ще пурхав метеликом палатами, переймав у темних кутках, кривих переходах та на східцях внутрішніх палат фрейлін, жив солодкою й безжурною миттю, а Олексій з його лагідною, виколисаною на придеснянських луках душею, з жайворонковим співом у грудях задумувався тяжко й журно. І він розумів, що доля кинула його на шовкові трави, але ті трави були не свої й лоскотали жорстко. Він знав настрої козаків, які жили при дворі, ніхто з них не перейнявся чужими звичаями, чужою вірою, всі думали про Вітчизну. Думали й говорили Олексієві, і він сам думав. Згадував батька, хоч той був і п’яницею, але про козацтво дбав, козацтвом пишався. Й сказав:

– Закинула нас, Кириле, доля майже в райські кущі. Але маємо знати: в нас є своя Вітчизна, свій край, свій рід. Про них маємо мислити й дбати. Без того ми ніщо. Маємо робити по силі можливості. Часи тепер інші, сприятливі. Але треба бути обережними. Ми тут чужі, московіти не люблять нас. Тільки вдають приязнь.

– А що ти думаєш про царицю? – зненацька запитав Кирило.

– Що я можу думати? Вона – моя дружина…

– Ну, я не про дружину, а таки ж про царицю.

– Вона любить людей і боїться їх. А оце в дорозі на Україну щиро заприязнила нашому люду. Це треба пам’ятати… Щоб таки щось зробити для нашого народу. Коли вже доля поставила нас на цю стежку. – І налив дві чарки: – Вип’ємо, брате, разом, щоб ми думали в одне й робили в одне. Щоб не було в нас одне від одного потайних мислей і замірів, – і розцвів щирим усміхом.

…А потім Олексій сидів сам у кімнаті. Й думав тяжко, й не знаходив своїй думі виходу. І бачив він придеснянські луки, й душа розкошувала на них, і враз нітилася серед позолочених дзеркал. І розумів, що там він – у своєму житті, серед своїх трав, калин, серед своїх людей, а тут усе йому чуже; що потрапив у чужий світ; що не на те послав його Бог у світ і дав йому голос і таку душу, яка мовби розщепилася на дві. Й немає йому рятунку, немає опори під ногами; що не така його душа, щоб тішитись земними дорогими розкошами. Але й подітись йому нікуди. Змиритись?! І плавати на хвилях чужої розкоші, як усі тут? І чи закінчиться те для нього добром?

У ці дні Кирило поринув у роботу Академії. Несподівано це йому сподобалося, хоч і клопотів та перепон було багато. Та якщо ще взяти до уваги, що останні п’ять років взагалі не було президента… Він одразу зрозумів, що Академія повинна мати не тільки науковий напрямок, а й навчальний, бо ж у Росії не було жодного університету. Й усе впиралося в основне: де взяти людей? Треба було проглядати вперед, мостити дороги на майбутнє. Й він почав допинатися того, аби багаті вельможі посилали вчитися дітей за кордон. В першу чергу мали поїхати туди студенти з Києво-Могилянської академії. Послали за кордон своїх дітей Ханенки, Полетики, Максимовичі, в угорське містечко Токай поїхав Григорій Сковорода. За дорученням Кирила Ломоносов почав складати атлас Російської імперії, а також готував до друку «Повість минулих літ» з оригіналу, взятого в Кенігсберзькому університеті. Свою «Повість…» спалили з наказу Петра І.