Генеалогія, герб, іконографія

До впливових представників молдавської еліти, яка прагнула визволити свою батьківщину від османського панування, спираючись на Польсько-Литовську державу, належав рід Могил (Мовил). В українській мові слово «могила» має значення «місце поховання». По-іншому в молдавській, яка належить до групи романських мов. Дієслово «movere – movi» в латинській мові має понад 20 (!) значень, у т. ч. таких, як «міркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» і т. д. Генеалогічна легенда, типова для того часу, виводить Могил від легендарного давньоримського героя VІ ст. до н. е. Гая Муція Сцеволи, який у ході етрусько-римської війни пробрався до табору етрусків, аби вбити їхнього царя Порсенну. Помилившись, він убив не самого царя, а тільки його писаря. Схоплений ворогами, Гай Муцій Сцевола мужньо тримався. Доводячи, що він не боїться тортур, полонений засунув праву руку у полум’я і спалив її, не показуючи свого страждання. Вражений Порсенна визволив героя й уклав з римлянами мир. Через це Гая Муція назвали Сцеволою, тобто шульгою. Сумнівно, що ця легенда має під собою якісь дійсні підстави. Взагалі для тих часів було характерним прагнення упорядників генеалогічних дерев виводити свій рід або рід свого патрона від Юлія Цезаря, Октавіана Авґуста, Александра Македонського та його полководців і навіть від біблійних героїв. Суттєво, що сам св. Петро Могила вірив у цю генеалогічну легенду, і явно не без його згоди Софроній Почаський зі студентами Києво-Печерської школи навів її в панегірику «Євхаристіон» (1632), а згодом у передмові до своєї книги «Небо нове» (1665) цю легенду подав й Іоаникій Галятовський, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму, який у розповіді про Сцеволу посилався на твір «Хроніки всього світу» польського історика ХVІ ст. Марціна Бєльського.

Молдавський генеалогічний переказ, зафіксований у літописі Йона Некулче, виглядає вірогідним: у ході битви з угорцями на березі р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених, на ймення Пуріче, віддав йому свого коня, ще й став на коліна, щоб, спершись на нього, малий на зріст господар швидше скочив у сідло і продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пуріче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пуріче» по-молдавськи означає «воша») він став великим, як могила (курган). Певною мірою це доводить і той факт, що в документах 1499 р. згадано чашника Могилу, який став хотинським пиркалабом, тобто намісником, а ще пізніше – постельничим. Додамо, що ця посада була дуже важливою, бо Хотин стояв на тодішньому кордоні з Польсько-Литовською державою і той, хто тримав його, не тільки контролював східну Молдавію, але й суттєво впливав на долю всієї держави.

Предком київського митрополита, його прапрадідом, був Козьма Могила, великий чашник Молдавської держави у 1490—1507 рр., потім – член господарської ради до 1513 р. Від його шлюбу з Мареною Худіче народився син Драгота, в якого, у свою чергу, було три сини: Іоанн (дід майбутнього київського митрополита), Вескал (Вашкан) та Гавриїл Могили. На початку ХVІ ст. були вже дві гілки роду Могил. Представником однієї був Гавриїл Могила, придворний господаря Богдана ІV, хотинський пиркалаб у 1545—1549, великий ворник Молдавії в 1550—1552 рр. Представник другої гілки – Іоанн Могила, котрий був у 1551, 1553—1563 рр. логофетом (канцлером) Молдавії і фактично керував державою за часів господаря Олександра, за якого віддав заміж свою сестру. Рідний брат Іоанна Вашкан був постельничим у 1553—1555 рр. і хотинським пиркалабом у 1558—1563 рр., але на схилі віку відійшов від світських справ і постригся у ченці, що вкотре засвідчує наявність у роду міцних православних традицій.

Іоанн Могила у другому шлюбі був одружений з Марією, дочкою волоського господаря у 1559—1568, 1574—1577, 1578—1579, 1582—1591 рр. Петра ІІ. Саме останнього скинув з престолу знаменитий Іван Підкова зі своїми запорожцями у 1577 р. і саме йому, підтриманому турками, Підкова мусив поступитися вже наступного року. Від шлюбу Іоанна Могили з Марією було три сини. Два з них (Єремія та Симеон) стали господарями, а один (Георгій) – молдавським митрополитом у 1588—1591, 1595—1605 рр. Було також і дві дочки, Анна та Марія (вийшла заміж за магната Речі Посполитої Ісайю Гербурта). Четвертий, незаконний, син Стефан мав трьох синів, причому один з них (Мирон) був молдавським воєводою у 1627—1629 рр.

Єремія Могила (помер 10.07 (30.06) 1606 р.) обіймав важливі посади у Молдавській державі, був і господарем (1595 – травень 1600, 1601 – червень 1606 рр.). Через некорисні для польської партії політичні процеси був змушений емігрувати з господарем Петром до Речі Посполитої і жив зі своєю родиною чотири роки в маєтності Устя під Снятином (після повторної еміграції у 1600 p. оселився в Кам’янці-Подільському), навіть отримав у 1593 р. польський індигенат (визнання королем і сеймом його шляхетства, яке прирівнювалося до польського), тобто ставав формально і громадянином Речі Посполитої, здружився з коронним канцлером та гетьманом Яном Замойським. Єремія від шлюбу з Ельжбетою Лозинською мав трьох синів (Богдана, Олександра та Костянтина) і чотирьох дочок (Ірину (Раїну, Регіну, Цнеайну), Анну, Катерину, Марію). Костянтин і Олександр Могили були молдавськими господарями у червні 1606 – січні 1612 та 1615—1616 рр. відповідно. Олександр, утративши престол, втік до Туреччини і під тиском турків став мусульманином. Його брат Богдан теж пішов цим шляхом, прийнявши іслам у 1616 р., що дозволило йому стати високопоставленим пашею. До речі, гетьман України Богдан Хмельницький, який особливу увагу у своїх зовнішньополітичних планах приділяв Молдавії, хотів посадити змусульманеного представника роду Могил (Богдана або його сина Олександра) на молдавський престол задля того, аби він повернувся в лоно Православної Церкви. Ще одна цікава деталь. Мати Роксанди – дочки молдавського господаря Василя Лупула і дружини Тимоша Хмельницького – доводилася ріднею Могилам, отже, внуки Богдана Хмельницького від Тимоша та Роксанди були одночасно й родичами Петра Могили. Старша сестра Роксанди – Марія «Волошанка» – стала другою дружиною князя Януша Радзивілла (1612—1655), підкоморія Великого князівства Литовського, майбутнього великого гетьмана Литовського (перша його дружина, вже покійна, Катерина Потоцька, теж доводилася ріднею Могилам). Мабуть, з огляду на це Януша Радзивілла вінчав з Марією Лупул («Волошанкою», «Могилянкою», як її звали тогочасні генеалоги) 5 лютого 1645 р. в Яссах – столиці Молдавії – сам св. Петро Могила вже як київський митрополит.

Дочка Єремії Катерина вийшла заміж за князя Самійла Корецького (1586—1622), найвідомішого представника цього видатного українського роду. (Родове гніздо Корецьких – м. Корець на Волині.) Князь Самійло уславився походами на Молдавію, чудесним визволенням з турецького полону завдяки грецьким православним ченцям. Після цього він став католиком і знову потрапив до турецького полону, де й був страчений у 1622 р. Від шлюбу Самійла Корецького з Катериною народилася дочка Анна (1618—1636), яка вийшла заміж за Анджея Лещинського, але передчасно померла.

Анна (двоюрідна сестра Петра Могили) тричі виходила заміж, і всі три її чоловіки були представниками великих польських шляхетських родів, але вона залишалася православною протягом усього життя і навіть була з 1630 р. членом Львівського православного братства. Її останнім чоловіком був Станіслав «Ревера» Потоцький (помер 1667 р.), польний гетьман коронний (1652—1654) та великий гетьман коронний (1654—1667), один з найзапекліших супротивників українських повстанців Богдана Хмельницького у 1648—1658 рр. Саме «Анні Могилянці Потоцкой» присвятив книгу «Небо нове» (Львів, 1665) згадуваний вище Іоаникій Галятовський, котрий називає низку пов’язаних з Могилами великих родів, серед яких князі Радзивілли, Вишневецькі, Корецькі, Потоцькі, Мишковські, Прерембські, Карнковські, Казановські, Станіславські, Фірлеї та Служки.

Марія вийшла заміж за кам’янецького й летичівського старосту, брацлавського воєводу, врешті, писаря польного коронного (у 1617—1628 рр.) Стефана Потоцького, який помер 5.03.1631 р. Нещодавно було знайдено документи, які засвідчують, що Анна та Марія Могили мали деякі володіння в Україні, зокрема с. Устя. У 1623 р. Софія Лянцкоронська подарувала С. Потоцькому та його дружині «Марії з Могил» добра Чорштин, Угрин і Устя, м. Бучач з селами Сороки, Бичківці, Білий Потік, містечко й с. Біла. У світлі цих документів стає зрозуміло, чому Марія заснувала православну Свято-Микільську церкву саме в Бучачі. Вдруге жінка вийшла заміж за Миколая Фірлея, белзького воєводу. Від першого її шлюбу народилася дочка Катерина, яка вийшла заміж за одного з князів Радзивіллів, від другого – Анна, що вийшла заміж за магната Казановського. Внучка Катерини – Марія-Кароліна – була одружена у першому шлюбі з Людвігом Бранденбурзьким, а у другому – з Карлом Пфальц-Ной-бурзьким. Отже, австрійські імператори Франц-Йосиф І і Франц-Йосиф ІІ, королі Баварії, Саксонії, Бельгії та Греції були нащадками роду Могил. Дочка Анни Казановської – Марія – вийшла заміж за Станіслава Яблоновського, гетьмана польного коронного (1676—1682), гетьмана великого коронного Речі Посполитої (1682—1709). Від цього шлюбу народилася дочка Анна, яка вийшла заміж за магната Рафала Лещинського. Їхній син Станіслав Лещинський був королем Речі Посполитої у 1709—1733 рр., а їхня внучка – французькою королевою, дружиною Людовика ХV і матір’ю Людовика ХVІ. Старша дочка Єремії – Раїна (1589—1619) у 1603 р. вийшла заміж за українського православного князя, овруцького старосту у 1603—1615 рр. Михайла Михайловича Корибута-Вишневецького. Вона відома завдяки благодійницькій діяльності, особливо щодо православних монастирів. Так, за її підтримки були збудовані Густинський Свято-Троїцький монастир під Прилуками, Мгарський монастир під Лубнами, Ладинський монастир, вона була ктиторкою знаменитого Манявського скиту та низки інших. Раїна мала двох дітей: дочку Анну-Констанцію (між 1604—1615 – до 1641 р.) та сина Єремію (Ярему) Вишневецького (1612—1651). Анна-Констанція вирізнялася вродою. Тривалий час вона жила у Вишневці, а 1635 р. переїхала до Варшави, де нею серйозно зацікавився король Владислав ІV. Але сейм не дав згоди на цей шлюб, і Анна вийшла заміж у Львові за люблінського старосту Збігнєва Фірлея (1638). Її брат Ярема, на жаль, зрадив ідеалам батьків і не тільки перейшов у католицизм та спольщився, але й став запеклим ворогом повсталого українського народу, вогнем і мечем придушуючи його повстання за волю й незалежність. Єдиний син Єремії (від шлюбу з княгинею Гризельдою-Констанцією Замойською) Михайло Вишневецький був королем Речі Посполитої у 1669—1673 рр., помер бездітним. Припущення одного сучасного українського історика про те, що з господарським родом Могил пов’язаний гетьман Правобережної України у 80-х роках ХVІІ ст. Андрій Могила, не підтверджується.

Батько майбутнього святого митрополита – Симеон Могила – обіймав низку важливих посад у Молдавській державі, але правителем став уже на схилі віку, коли помер його брат Єремія, який не мав повнолітніх синів. Спочатку Симеон панував у Волощині (кінець 1600 – вересень 1602 р.), потім до самої смерті був молдавським господарем (червень 1606 – 2.10.1607 р.), причому дотримувався орієнтації на Річ Посполиту і тому часто діяв спільно з великим гетьманом коронним та канцлером коронним Яном Замойським. За заслуги перед Річчю Посполитою Симеонові надали індигенат (за одними джерелами, це сталося у 80-х рр. ХVІ ст., за іншими – у 1596 р.). Після смерті Яна Замойського (1605) становище Могил погіршилося. Внаслідок змови, до якої була нібито причетна і дружина його брата Єремії, Симеона отруїли. Знаменитий молдавський літописець Мирон Костин твердив, що цей господар «помер, будучи отруєним своєю шваґровою, дружиною воєводи Єремії, яка прагнула приспішити панування своїх синів». Про це посередньо свідчать тривалі міжусобні війни, які вибухнули через претензії на престол між двоюрідними братами Михайлом (сином Симеона) та Костянтином (сином Єремії) Могилами. На жаль, конфлікт між двома гілками одного роду тривав і надалі, хоч і не так гостро.

Про матір святого – Маргіт (Маргариту-Меланію) – маємо тільки лаконічні та суперечливі джерельні свідчення. За даними, що їх наводить анонімний панегірик Катерині Корецькій «Могилянці» – сестрі св. Петра Могили, Маргіт була угорською княгинею, згідно з іншими джерелами – дочкою молдавського логофета Гавриляшка. По смерті чоловіка вона переїхала з дітьми до Речі Посполитої. У російській, так само як і в польській, літературі звичайно говорять про переїзд удови до Польщі, але свідомо чи несвідомо замовчують той факт, що Могили прибули не в етнічну Польщу, а на «Русь», на західноукраїнські землі, конкретніше – на Львівщину, можливо, й у сам Львів. Удова Симеона Могили ненадовго пережила чоловіка, хоча, за деякими іншими даними, вона померла у 1622 р. Від шлюбу Симеона з Маргаритою-Меланією народилося шестеро синів: Михайло, господар Молдови у 1607 р., Гавриїл, господар Волощини у 1617—1620 рр., Мойсей, господар Молдови у 1630—1631, 1633—1634 рр., Павло (помер малолітнім у 1607 р.), Іоанн та Петро – майбутній митрополит, який був третім із синів господаря. Були у св. Петра Могили ще сестри: Роксанда (померла у 1607 р.), Феодосія (померла 1596 р.), Анастасія (померла малолітньою). Дочка Іоанна – Олена – вийшла заміж за вищезгаданого Мирона Костина, який тривалий час жив у Речі Посполитій, зокрема в Галичині. Мав св. Петро Могила ще й сімох двоюрідних братів і сестер (Костянтин, Олександр, Богдан, Ганна, Катерина, Марія та Ірина (Раїна)), дітей господаря Єремії Могили та польки Ельжбети Чамартівни. Він підтримував дружні, приязні стосунки з ними всіма, але особливо тепло спілкувався з рідним братом Мойсеєм, про якого майбутній митрополит навіть згадав у заповіті й відписав йому кілька власних сіл та четверту частину свого срібла.

Рід Могил був значно більшим, є й малознані його відгалуження, але розповідь про це потребує окремої розвідки. Цікаві відомості містять документи про Степана Могилу (народився 1616 р.) – сина Гавриїла і племінника св. Петра Могили. Коли Степан осиротів у 11 років, то його відвезли до Стамбула, де він жив 27 років. У 1654 р. він інкогніто прибув в Україну і служив як простий козак у Війську Запорозькому, а по смерті Богдана Хмельницького був дипломатом у гетьмана Юрія Хмельницького, три роки жив у монастирі, потім знову опинився в Чигирині. Тут його взяв на службу гетьман Павло Тетеря і відрядив у складі посольства до кримського хана, але Степан Могила подався з Перекопу до запорожців, а ті привезли його до гетьмана Івана Брюховецького у серпні 1663 р. Звідти він прибув до Москви і свідчив про себе у Посольському приказі в жовтні того ж року.

У джерелах є чимало доказів того, що господарська династія Могил була міцно пов’язана з Православною Церквою, виступала її покровителькою. Особливо щедрими були внески та фінансова підтримка з боку Могил православним храмам у Галичині, насамперед Успенському братству у Львові для побудови церкви, через що цей рід там завжди шанували.

Як політики й державні діячі Могили орієнтувалися на Річ Посполиту, воліючи бути радше під її покровительством, ніж під захистом мусульманської Османської імперії. Не випадково ця династія була спорідненою з низкою українських православних та польських католицьких великих родів. Династичні шлюби були зумовлені політичними інтересами Могил і суттєво впливали на ці політичні інтереси. Не випадково, що саме Вишневецькі та Корецькі особливо активно прагнули відновити на престолі династію Могил у 1612 й 1615 рр., навіть гинули в боротьбі за Могил, як-от Михайло Вишневецький.

Цікавим є й герб Петра Могили, що поєднував символи господарського роду Могил і Молдавії (наприклад, голова бика), герба Києво-Печерської лаври, символи його духовної влади (посох, капелюх із хрестом, який вінчає герб, подібно до герба київського митрополита ХV ст. Ісидора та єрусалимського патріарха Феофана, а потім, коли він уже став митрополитом, – митра на місці капелюха). Були й інші прижиттєві зміни в гербі. Так, у малюнку 1639 р. вже немає орла з короною, у малюнку герба, вміщеному в «Требнику» (1646), було змінено абревіатуру. Уже нема згадки про те, що Петро Могила був молдавським воєводичем, тобто сином воєводи – господаря, зате з’явилися згадки про його митрополичу гідність і про те, що він є екзархом константинопольського патріарха. Отже, перші літери слів, наведених у гербі, розшифровуються так: «Петро Могила, митрополит київський і галицький, екзарх константинопольський». Варто зазначити, що герб Могил чи не першим проаналізував у своєму творі «Небо нове» І. Галятовський, який полюбляв геральдику і тлумачив буйволову голову в гербі як символ «властителей в дому Могилеанском… Роги на голові баволиой значат моц и власть, которую Могилове над многими землями, народами и панствами міли, бо власть и моц людскую Сам Бог рогами называет, мовячи: “Вся роги грішных сломлю и вознесется рог праведнага”…кто обачит кольце, которое в носі голова баволяя мает, мусит признати, же Могилове мают щасливость вічную Самого Бога и вічность щасливую, бо коло вічность симболизует…, корона, которую баволяя голова на рогах своих мает…, значит честь и славу, которою Бог укороновал дом Могилеанский…»

На сьогодні відомо п’ять прижиттєвих зображень святого. На стіні Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі була фреска, на якій св. Петро Могила зображений на весь зріст (у клобуку та мантії). Другий портрет дійшов до нашого часу в ілюстраціях до «Истории Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського. Третій, ктиторський, портрет зберігся у фресці «Моління» в церкві Спаса на Берестові, виконаній на його ж замовлення афонськими майстрами у 1644—1646 рр. Четвертий знаходився у Петербурзькій академії художеств і був опублікований у журналі «Киевская старина». П’ятий, подібний до попереднього, портрет, виявлений недавно в рукописі 1632 р., що належав самому святому, містить його автограф і увійшов згодом до зібрання Софійського собору в Києві. Виконаний аквареллю, цей малюнок художника Лаврентія Яковича зображує 35-річного Петра Могилу в образі св. Іоанна Золотоустого. На думку сучасного дослідника П. Попова, саме три останніх портрети і є найвірогіднішими.