Отзывы на книги автора «Юрій Андрухович»

Читання, на самому початку, здалось мені складним, але то була лише ілюзія. Насправді ж я отримав невимовне задоволення від продирання крізь думки героїв, їх часом надто природні вчинки, а часом надто фантастичні події на тлі яких розгортається поезія побуту. Спосіб введення читача у декілька стисло пов’язаних між собою сюжетних ліній, нагадує кіно. Хороше кіно.
І все це гарно заправлене андруховичівськими "спеціями" ))) Синонімічні ряди в Андруховича нагадують мені Франсуа Рабле.
Загальне враження - смачно, гарно, весело, естетично.

Давно вже жодна книга не викликала в мене стільки захоплення і не читалася так скоро! Тим паче, книга, в якій історія України відіграє важливу роль. Про це трохи згодом.
⠀
Сам автор ідентифікував жанр свого дітища як "параісторичний роман у восьми з половиною серіях". Тобто бачимо 8 історій, яких поєднує головне - усі вони про непересічних злочинців: зрадників, вбивць, ґвалтівників. Тут і вуличні банди 60х рр. 20 століття, і вбивця Степана Бандери, і розбишаки 17 століття, і Друга Світова з усією тією невизначеністю сторін і розумінням "свої-чужі", і багато чого іншого не менш гіптонизуючого.
Дев'ята історія теж має в собі злочин, проте вона обривається, не встигнувши початися.
Є ще дещо, що об'єднує ці історії :
1. Вони всі про злочинців-чоловіків;
2. Вони відбуваються на території Західної України;
3. Вони репрезентують відсносність істини, бо кожен злочин має дві сторони медалі.
⠀
Усі ці людські долі показуються в особистісному та історичному контексті. Написано так, що відірватися неможливо. Автор майстерно іронізує. Автор грає з читачем. "Складно навіть з впевненістю сказати, де тут межа між белетристикою й документалістикою" - пише в своїй рецензії Віра Агеєва. І це беззаперечний факт.
⠀
А тепер трохи про історичне питання.
В мене дуже дивні відносини з історією України. Шкільні роки залишили по собі загрозливу пустоту в голові з цього предмету, і лиш незворотнє наближення ЗНО та вже свідоме розуміння того незнання змусило зануритися в історію, вивчаючи її як вперше, з самого початку. Проте сам предмет так і продовжував залишатися для мене сухим. Найбільше, найшлибше історію України для мене відкрив філфак і пари з української літератури, бо тут в історію вплітаються людські долі, неймовірні історії, через які розумієш пульс часу. "Коханці юстиції" Андруховича для мене саме з таких книг. Читаючи про ці неймовірні ігри долі, хочеться занурюватися в історію глибше та глибше.

Розмови між поетом та його випадковим і трагічним другом про поезію, армію, книжки, секс, сім 'ю та СРСР. А ще - про любов, андеграунд, поетів, Львів та Станіславів, ще про жінок, дочок і матерів, про друзів, ворогів, режим, футбол, про батька, пекло, радощі і біль,ще про старе каміння під ногами та шрами на душі і на спині, про Достоєвського, Шевченка і Бальзака, про Чехію, де Прага і Весна, про Польщу з мовою, піснями і асфальтом, про університет, гуртожиток, вино, про фотографії та ексцентричну бабцю, що як акторка німого кіно, про шифри цензорів, державні таємниці, прогулянки між замків та каплиць, про паралельний світ, вокзали, поїзди, дитинство, декаденство, заповіт.

про життя, коротше.

дуже круто.

Вау!
І треба було отак довго бігати від творчості Андруховича, при цьому читаючи подібні твори у інших письменників?...
Роман п'янко-божевільно-неймовірно "смачний". Події усього лише однієї ночі так яскраво відображають ціле, напевно, десятиріччя української історії - другу половину нестабільних 80-х та першу половину палких 90-х. Певно, для багатьох людей покоління 60-х років творчість шановного Андруховича є близькою (якщо вони, звісно, з нею знайомі), адже на цих 100 сторінках все - і надія, і розчарування, і кохання, і ненависть, і радість, і розпач... Але головне - БАЖАННЯ ЖИТИ. На плечі цілого покоління 20-30-річних людей випав тягар побудови нової країни, що мала б постати на уламках імперії. Ці самі уламки не дають нормально жити і розвиватися, мов пута, які не вдалось повністю розірвати. Але молодики намагаються. І колись це обов'язково вийде.
Всеохоплючий, неймовірний роман, гімн - символ епохи, від якого перехоплює подих!
Дайте ще!

давно меня так не увлекал именно сюжет книги. хотя и стиль тут тоже прекрасный. с первых же страниц захотелось назвать Андруховича "мастером слова" без лишнего пафоса, просто это первое, что приходит в голову. персонажи романа - яркие и интересные образы, все линии причудливо, но органично сплетаются к концу. в книге много полу-легенд и полу-фактов про Гуцульщину и жизнь Антонича. лично мне, книга очень понравилась - рекомендую.

Ту цитату я вибрала недаремно - по ній можна моментально зчитати і вхопити настрій роману. А як же смачно він написаний, амінь! 

Якщо ви думаєте, що українці не можуть творити таку літературу, де кожен абзац можна розбирати на складники, копаючись у алюзіях, посиланнях, натяках і метафорах, то Андрухович покаже вам кузькіну мать. Провокативний роман для "закальонних духом", яких не лякають неоднозначність на пару з міцним слівцем.

Про "Рекреації" марно щось говорити - їх треба просто прочитати. Чотири друга-поета, жінка одного із них, які їдуть на Свято Воскресаючого Духа (чи ДухА, бо ніхто не може вирішити, як правильно) у Чортопіль (думаю, назва підібрана не просто так). А далі починається чистої води шаленство, безкінечна попойка, море дотепності і фестивального похмілля.

Тут навіть немає сюжету як такого, а тільки опис подій одного дня і однієї ночі. Зате скільки там всього відбувається - справжня буфонада, каламбур, гротеск і карнавал!

Цей роман дебютний у Андруховича - чудовий початок знайомства з його прозовим наробком. Спочатку він здався мені дійсно дивним, але через два дні після прочитання я все-таки підсумувала - "Рекреації" дивакуваті, так, та це не відміняє їхньої геніальності. 

До речі, в цьому романі Андрухович згадує самого себе - цікавий прийом, імхо, і виглядає це у контексті "Рекреацій" настільки органічно, що слина тече.

Якби можна було вліпити "Рекреаціям" 10, я б поставила 100. Серйозно, я у повному захваті! І ви теж читайте, а то чо одна я така захвачена??!

Однозначно краще, ніж "Рекреації".
Цікаво, відверто й захопливо.
Тільки нецензурщина, не в сих, ні в тих, псує враження.

Відрубування голів, спалювання і розстріли, злочини ідейні та просто заради втіхи, вбивця Степана Бандери і графа Андрея Потоцького... а також величезний історичний простір, який охоплює період з початку 1600-х і аж до 1971 року. І на цьому фоні Андрухович любовно вимальовує головних героїв з усім притаманним йому багатством лексикону, багатобарвністю та іронією.
⠀
Вийшло посміятися (й не раз), замилуватися черговій появі цирку Вагабундо і просто насолоджуватися "паранормальністю". Вісім з половиною "серій"-життєписів, просякнутих детективним присмаком, лишають по собі багато запитань: у окремих випадках взагалі виходить задуматися, а чи був злочинець справді злочинцем? Наприклад, той же "Синій борода" з галицького провінційного містечка "Другобіча" мав дуже суперечливе досьє - з плином часу виринають усе більш химерні його деталі.
⠀
Особливий шарм - у фрагментарності "Коханців". Андрухович пише у звичній для себе манері, але стилістична відмінність між окремими життєписами зчитується. Не так провокативно, як рання творчість, але дуже майстерно.
⠀
Люблю Андруховича і люблю постмодернізм водночас, тому зумисне довго не прощалася з "Коханцями". Зрештою, відгадувати, де тут правда, а де абсолютна містифікація, можна ще довго. І у цьому свій резон.