Отзывы на книгу «Дванадцять обручів»

давно меня так не увлекал именно сюжет книги. хотя и стиль тут тоже прекрасный. с первых же страниц захотелось назвать Андруховича "мастером слова" без лишнего пафоса, просто это первое, что приходит в голову. персонажи романа - яркие и интересные образы, все линии причудливо, но органично сплетаются к концу. в книге много полу-легенд и полу-фактов про Гуцульщину и жизнь Антонича. лично мне, книга очень понравилась - рекомендую.

Книга неординарна... Трошки важко читається за рахунок переплетінь української мови, суржика, матюків... Хоча це надає певного колориту і реальності (всі ми так "не чисто" зараз спілкуємося)..
Спочатку книга йде туго, але потім вчитуєшся і стає цікавіше з кожною сторінкою...
Чудова оповідь про Антонича, хоча і не без художнього домислу...
Вражаюча любов австрійця до Львова, Карпат... Все таки нашу країну любити простіше,коли в ній постійно не живеш))
Але думаю усієї глибини книги я таки не осягнула...

Мій улюблений твір у Андруховича. Читати однозначно варто. Прочитала за один день - швидко, легко і з задоволенням.
Асоціативний ряд дієслів.
Д - дратує
В - вабить
А - активує
Н - нервує
А - акомпонує
Д - дихає
Ц - цінує
Я - ясніє
Т - тріпоче
Ь

О - охоплює
Б - береже
Р - реагує
У - усміхається
Ч - чарує
І - ірраціоналізує
В - владарює

Чудова історія.

Перший обруч - це напевно... пояс невинності на дівчатах.
Другий - це напевно... такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.
А третій обруч - це обійми мого далекого минулого...
Четвертий обруч – це обійми теплого вітру, кружіння енергій...
Вона була захищена п'ятим обручем весни - своєю зеленою недоторканістю.
Шостий обруч - це залізне кільце двобою велетнів.
Сьомий обруч - це коли з кимось раніше не знайома почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся.
Восьмий обруч - це коли стискається серце.
Дев'ятий обруч - це коли залишаєшся сам на сам і від цього нікуди не подітись.
Десятий обруч - це полон, з якого неможливо повернутися, нічого не втративши.
Одинадцятий обруч - це коли двоє стають одним.
Дванадцятий обруч - це коло вічності, початок і кінець в одному. Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас...

Мені особисто було дуже цікаво читати першу главу тому, що реалії життя українців відображені дуже чітко та характеристика, опис минулого ГГ віщували не менш захопливу розповідь. Не так сталося, як гадалося. Нажаль. Можливо, колись продовжу знайомство з Андруховичем, бо чула, інші його книги більш вдалі за "Дванадцять обручів".

Це перший прочитаний мною роман Андруховича (швидше за все, не останній) та перший відгук на художній твір, на який я зважився (досі писав рецензії чи відгуки тільки на наукові праці). І оскільки пишу, то це є свідченням того, що роман зачепив якісь струни в серці (чи, радше, якісь зони в лобовій частці головного мозку), які не дозволяють звільнитися від нав’язливої ідеї написати відгук.
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” має явні та відзначені критиками (автор отримав Літературну премію Центральної Європи Angelus за цей твір) сильні сторони, зокрема:
1) захопливий та напружений сюжет;
2) майстерне володіння словом;
3) здатність занурити читача в атмосферу оповіді;
4) наявність потужного філософського підтексту;
5) сильний “після смак”, коли герої та події продовжують тривожити читача та спонукати до роздумів ще довгий час після перегортання останньої сторінки.
В той же час, багато моментів в романі відверто не сподобалися:
1) автор ставиться практично до усіх своїх героїв з відвертою зневагою чи навіть відразою. Попри варту похвали демонстрацію Андруховичем свого глибокого знання усіх куточків людської душі (чомусь, в першу чергу, темних), таке зображення героїв створює загалом гнітючу, задушливу атмосферу та залишає важкий осад в пам’яті;
2) практично весь гумор в романі – або чорний, або це репліки чи вчинки п’яного Артура Пепи;
3) хоча весь роман – художня вигадка, в багатьох моментах чітко можна побачити реальні місця, події, історичні персонажі. Тому виглядає дуже дивним й недоречним той факт, що автор очорнює та спотворює ті моменти, які є цікавими і прикрасили б роман і без вигадок автора. Так, наприклад, в романі прототипом директора метеостанції на полонині Дзиндзул є, очевидно, директор обсерваторії на горі Піп Іван – українець, виходець з села Микуличин, магістр географії та метеорології, чия діяльність потребує дослідження (та вигадування не вимагає роботи в архівах). Також надзвичайно цікавою і не потребуючою зайвих домислів є історія гуцульського театру з Краснопілля (в романі – з Чортополя, і вже сама ця зміна назви вказує на темну сутність твору), ідея написати роман про який переслідувала Артура Пепу. Альтернативна біографія поета Богдана-Ігоря Антонича прикрасила роман тільки якщо під “прикрашанням” вважати додавання в роман трагізму та нещастя. Також введення в роман особи директора спортивної школи Малафєя виглядає незрозумілою спробою вилити на читача додаткову порцію негативу;
4) з огляду на те, що оглянувся на своє минуле не Карл-Йозеф Цумбруннен (міфологічний Орфей), а його кохана Рома Воронич (міфологічна Еврідіка, яка, крім того, не дуже й хотіла покидати пекло-Україну), нелогічно та необґрунтовано виглядає його смерть (до того ж описана в деталях на кількох сторінках). З огляду на цей факт не такою вже і вдалою виглядає спроба Андруховича переповісти легенду про Орфея та Еврідіку на новий лад.
5) також не надто вдало описана історія кохання (чи просто статевого акту) між Коломеєю Воронич та Антоничем – те, що втрата цноти Коломеєю сприятиме безсмертю поета, автор доводить надто непереконливо.
Загалом роман “Дванадцять обручів” не можна рекомендувати тим, хто очікує від читання позитивних емоцій. Те, над чим він заставляє задуматися, не додає оптимізму та не пробуджує світлі сторони душі.