Розділ 1

З чого почати цю оповідку? Я охоче почав би з того, що започаткувало всі події. Але мені не дуже відомо, де їхній початок. Так само, як будь-хто в цьому світі, я небагато знаю про істинні причинно-наслідкові зв’язки у своєму житті.

Може, почати з того, як я усвідомив, що у футболі я серед однокласників аж на четвертому місці? Чи з того, як Бассе, мій дід, показав мені малюнки – свої власні малюнки собору Саґрада Фамілья? Чи з того, як я вперше затягнувся цигаркою і вперше послухав пісню групи «Grateful Dead»? Чи з того, як я прочитав Канта в університеті та вирішив, буцімто зрозумів його? Чи з того, як я продав першу дозу анаші? Чи з того, як поцілував Боббі, що насправді була дівчиною, чи коли вперше побачив мале, зморщене і нестерпно верескливе створіння, якому судилося потім називатись Анною? Чи, може, з того, як я сидів у смердючій підсобці у Рибалки, а він розповідав, яких він воліє від мене справ? Я не знаю. Ми приробляємо до своєї історії голову та хвіст, щоби вона виповнилася логікою і наше життя набрало сенсу.

Отже, чому б мені не почати просто тут, посеред усієї плутанини – у тому місці і в той час, коли доля зробила паузу, щоб віддихатися. На якусь мить мені здалося, що я в путі, а водночас – у кінцевому пункті.

Я вийшов з автобуса серед глупої ночі. Примружився на сонце. Воно визирало з-поза острова в морі на півночі. Руде і летаргічне. Достоту як я. За сонцем знову море. А там, іще далі, Північний полюс. Можливо, це те місце, де вони не відшукають мене.

Я роззирнувся довкола. З трьох інших сторін світу до мене спускалися положисті схили. Червоно-зелений верес, каміння, нечисленні скупчення приземкуватих берізок. На сході кам’яниста земля переходила у море плавно, а на південному заході берег над водою наче ножем обтяли. На висоті близько ста метрів над морською гладінню розкинулося відкрите плато, що тяглось у глиб суходолу. Фіннмарк. Тут, як казав мій дід, уривається небокрай.^[1]

Густо встелена гравієм дорога вела до селища. Серед поставлених щільно один до одного низеньких будиночків вирізнялася єдиним вертикальним елементом церковна дзвіниця. Коли я ще тільки прокинувся в автобусі, ми саме проїжджали дороговказ із назвою «Косунд» неподалік від дерев’яної пристані. Тож я подумав: «Чом би й ні?» і смикнув шнурок над вікном, подавши водієві знак на вимогу зупинки.

Я надів піджак, узяв свій шкіряний кофр і рушив до селища. Пістолет у кишені піджака, у такт ході, бив мене точнісінько у тазову кістку – я завжди був надміру худорлявим. Я зупинився і спустив нижче пояс-гаманець під сорочкою, щоби він пом’якшував удари.

На небі ні хмаринки, а повітря було таким ясним, що мені здавалося, буцімто я бачу нескінченно далеко. Скільки сягає око принаймні. Фіннмаркське плоскогір’я, наскільки мені відомо, вважається мальовничим. Дідько його зна, чому. Схоже, так заведено говорити про непривітні місцини: люди у такий спосіб показують свою вищість – так само як хизуються своїм смаком до незрозумілої музики чи мудрованої літератури. Я сам так поводився. Я вважав, що тим урівноважу бодай деякі свої вади. Або ж таке уявлення має втішити небагатьох, кому випало тут мешкати: «Ой, тут така краса!» Бо яка насправді краса може ховатися в одноманітному вбогому ландшафті? Це Марс. Червона пустеля. Безживна і моторошна. Ідеальна, втім, схованка. Хотілось би сподіватися.

Гілки дерев при дорозі здригнулися, і якийсь чолов’яга, перестрибнувши канаву, вискочив на шлях. Моя рука мимоволі сягнула в кишеню, по пістолет, але я вчасно стримався. Цей тип – не один із них. Цей на вигляд був достоту джокер, що вивалився з карткової колоди.

– Вечір добрий! – гукнув чолов’яга.

Він подибав у мій бік, перевальцем, на своїх ногах – таких кривих, що у просвіт між ними я бачив усю дорогу, що вела до селища. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що на голові у нього ковпак не джокера, а саамський національний: синьо-червоний із жовтим та без балабончиків. Узутий він був у світлі шкіряні чоботи, а з його синьої парки, залатаної в кількох місцях чорною липкою стрічкою, крізь дірки вилазив наповнювач, більше схожий на ізоляційну вату, ніж на пух.

– Пробачай, якщо я питаю, – почав він, – але хто ти будеш?

Чолов’яга був принаймні на дві голови нижчий од мене. Широке пласке обличчя, губа від вуха до вуха, розкосі очі, як у азіата. Якби зібрати водно всі стереотипні уявлення мешканців норвезької столиці про мешканців саамської провінції, вийшов би портрет мого стрічного.

– Я з автобуса, пасажир, – відповів я.

– Це я бачив. Мене звати Маттіс.

– Маттіс… – повторив я спроквола, виграючи зайві секунди для пошуку відповіді на його неминуче наступне запитання.

– А тебе як?

– Ульф, – сказав я.

Ім’я нітрохи не гірше за будь-яке інше.

– А що тобі треба в Косунді?

– У гості приїхав, – кивнув я у бік селища.

– У гості до кого?

Я зітнув плечима:

– Ні до кого конкретно.

– То ти з природоохоронного відділу чи проповідник?

Не знаючи, на що схожі працівники природоохоронного відділу, я заперечно похитав головою і провів рукою по своєму довгому, як у хіпі, волоссю. Мабуть, варто підстригтися. Не мозолитиму їм тут очі.

– Пробачай, якщо я питаю, – знову завів він своєї. – То хто ти є?

– Мисливець, – сказав я.

Ймовірно, мене схилила до такої відповіді згадка про охорону природи. Зрештою, у моєму твердженні було стільки ж правди, скільки й брехні.

– Он як, Ульфе? То ти у нас полюватимеш?

– Тут наче гарні місця для полювання.

– Так, але ти приїхав за тиждень до відкриття сезону. Полювання тільки з п’ятнадцятого серпня.

– Тут є готель?

Саам розреготався. Тоді відхаркнув і виплюнув коричневу грудку – сподіваюсь, який-небудь нюхальний чи жувальний тютюн. Грудка гучно ляпнулася на землю.

– А пансіонат? – зробив я припущення.

Він заперечно похитав головою.

– Кемпінг? Кімнати в оренду?

На телеграфному стовпі позаду нього був наліплений постер якогось танцювального гурту, що мав виступати в Алті. Отже, головне місто не так далеко звідси. Можливо, мені варто доїхати автобусом аж до Алти.

– А як щодо тебе, Маттісе? – запитав я, прибивши комара, який вкусив мене у лоб. – Я не зможу зняти у тебе ліжко бодай на одну ніч?

– Ліжком я палив грубу навесні. Травень цього року був холодний.

– Матрац? Перина?

– Матрац?

Він змахнув рукою у бік порослої вересом долини.

– Дякую, але я полюбляю, коли є стеля і стіни. Спробую знайти порожню собачу будку. На добраніч.

І я попрямував далі дорогою до селища.

– Єдина собача будка в Косунді отам! – гукнув Маттіс, наче скривджено, аж голос йому затремтів.

Я обернувся. Він показував пальцем на будівлю, що стояла трохи осібно.

– Церква?

Він кивнув.

– Вона відчинена вдень і вночі?

Маттіс схилив голову набік.

– Знаєш, чому в Косунді ніхто нічого не краде? Бо, крім оленів, нема чого красти.

Опецькуватий чолов’яга напрочуд граційно перестрибнув канаву і почвалав крізь зарості вересу на захід. Я орієнтувався за сонцем, що стояло на півночі, і за церковною дзвіницею, бо, за твердженням мого діда, по всьому світі дзвіниці зводять на захід від церкви. Я долонею прикрив очі від світла і подивився на пустку, що простяглася перед Маттісом. Куди, в біса, він іде?

Можливо, через те, що сонце світило попри опівнічну годину і стояла бездиханна тиша, у селищі відчувалась якась химерна занедбаність. Будинки здавалися зведеними нашвидкуруч – недбало та без любові. Не так, щоб вони мали не досить міцний вигляд, але справляли враження скорше сховища, ніж домівки. Практичні. Вони не потребують особливого догляду, але надійно захищають від негоди. Роздовбані машини без номерів стояли по деяких садках, що були насправді не садками, а лише обгородженими ділянками, порослими вересом та берізками. Дитячі коляски, але жодних іграшок. Тільки у небагатьох будинках вікна були запнуті фіранками або мали жалюзі. У решті голі шибки відбивали сонце, не дозволяючи зазирнути всередину. Як темні окуляри, що їх люди надівають, аби їм не зазирали в душу.

Церква, як обіцяно, виявилася не замкненою, хоча двері набрякли і відчинилися не так легко, як в інших церквах, у які мені досі випадало заходити. Центральний неф – тісний і вбого декорований – приваблював саме своєю простотою. Опівнічне сонце висвітлювало вітражі, а змучений Ісус висів на звичному хресті над вівтарем, перед триптихом із Дівою Марією в осередді та з Давидом, Голіафом і немовлям Ісусом по боках.

За вівтарем я виявив двері до ризниці. Попорпавшись у шафках, надибав дві ряси і відро зі шваброю, але вина для причастя не трапилося – тільки упаковки облаток із етикеткою «Пекарня Ульсена». Я поклав у рот чотири чи п’ять прісних кружалець і став жувати. Це виявилося все одно, що напхати рот промокальним папером: вони розбухнули, увібравши всю слину до сухого, і, зрештою, я виплюнув цю жуйку на газету «Фіннмарк даґблат», що лежала на столі. З газети я дізнався, що то було 8 серпня 1978 р. (якщо, звісно, переді мною лежало свіже число) і що протести проти будівництва гідроелектростанції на річці Алта набирають сили, побачив, який на вигляд губернатор Арнульф Ульсен, утішився з того, що фюльке Фіннмарк, як єдиний район Норвегії, що має кордон з Радянським Союзом, почувається трохи безпечніше, відколи померла шпигунка Ґунвор Ґалтунг Ховік,^[2] а також дізнався, що погода тут здебільшого ліпша, ніж в Осло.

На кам’яній підлозі в ризниці спати було б надто твердо, а церковні лави надміру вузькі, тому я влаштувався у вівтарі, підмостивши під себе ряси. Піджак я повісив на вівтарну огорожу, шкіряний кофр поклав собі під голову. Щось крапнуло мені на обличчя, я витер рідину долонею і подивився на кінчики пальців. Вони були іржавого кольору.

Я подивився вгору, на розіп’ятого, що висів просто наді мною. Тоді здогадався, що рідина, ймовірно, капає зі стелі. З дірявої покрівлі просочується волога, забарвлена червоною глиною або іржею. Я перевернувся, щоб не лежати на травмованому плечі, і з головою накрився рясою, ховаючись від сонця. Заплющив очі.

Отак. Ні про що не думати. Вимкнути свідомість.

Замкнутись.

Я стягнув рясу з голови, жадібно вдихаючи повітря.

Холера!