Передмова

Наша книга виходить у річницю подій, що відбулися в серпні-вересні 2014 року під час українсько-російської війни на сході України. Один рік – занадто короткий термін, щоб достеменно розібратися в причинах «Іловайського котла» – майже всі люди, що приймали тоді ключові рішення, живі й займають високі посади в армії та уряді, а більша частина інформації, в тому числі, й щодо кількості загиблих, зниклих безвісти та поранених, утаємничена. Тому в романі немає – та й не може бути – прямої відповіді на запитання, хто винен у цій трагедії. Шукати таку відповідь мусять військова прокуратура, слідча комісія Верховної Ради та історики-документалісти.

Однак 365 днів достатньо для того, щоб записати та переказати історії солдат і офіцерів, що вижили в «Іловайському котлі». Деякі з цих історій читач легко впізнає – вони звучали в медіа. Та ще більше страшних та героїчних історій не потрапили ані в медіа, ані в книгу – трагедію і біль тих днів неможливо вмістити в жоден роман.

Книжка писалася двома мовами, українською та російською, в залежності від того, на історію якого бійця спирався автор, створюючи ту чи іншу главу. Якщо респондент говорив українською мовою – глава створювалася українською, якщо респондент говорив російською – то російською. Глави, написані російською, перекладалися українською і, відповідно, навпаки. Таким чином, вийшло дві рівноцінні авторські версії роману: українська та російська.

«Іловайськ» – художній текст, роман, побудований на реальних подіях, у якому серед героїв, що мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі. І якщо учасники тих подій знайдуть у тексті деякі невідповідності зі своїми спогадами, ми просимо взяти до уваги, що це – не документальна повість, хоча автор і намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бійці добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», 39-го («Дніпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону.

Без них ця книжка ніколи б не відбулася. Вони та їхні подвиги – і є ця книга. Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо її бійцям, полеглим в «Іловайському котлі».

Подяки

– бійцям добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го, 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдатам та офіцерам 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонникам Сумського пересувного загону;

– рідним та близьким загиблих та зниклих безвісти, які знайшли в собі сили говорити та згадувати;

– людям, які допомагали збирати інформацію та шукати учасників подій: Андрію Букіну, Надійці Вовк, Тетяні Голуб, Максу Гусєву, Юрію Коваленку, Юлії Левківській, Володимиру Пошві, Тетяні Рєпіній, Олексію Сікорському, Валентину Терлецькому, Олександру Чижу, Юлії Чешці, Олексію Шухардіну;

– моїм колегам-журналістам, чиї тексти та відео допомагали зрозуміти сутність подій: Юрію Бутусову, Єгору Воробйову, Марині Данилюк-Єрмолаєвій, Олегу Зайченку, Інні Золотухіній, Соні Кошкіній, Максу Левіну, Ростиславу Шапошникову, Артему Чапаю й багатьом іншим;

– Юрію П’ятаченку, який зробив притомною українську частину тексту;

– моїй дружині Анні, яка, допомагаючи з перекладами, встигала виховувати двох маленький дітей і народити під час роботи над текстом третього.

* * *

Матір Божа поперед,

Синку Божий позаду,

Янголи по сторонам,

Що буде мені, то й буде вам.

Коли прощаєтесь, обійми мусять бути міцними. Тоді ви ніби-то залишаєтесь поруч із близькою людиною. Вона збереже на своєму тілі відбиток вашого тіла так надовго, наскільки здатна вас пам’ятати – так, буцімто ви нікуди і не йшли. Ліпше за всіх це розуміють пристрасно закохані жінки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щільніше. Матерям міцні обійми необов’язкові, відбитки тіл їхніх дітей назавжди закарбовані всередині кожної. Вони носять своїх дітей у собі все життя. Батькам цього ніколи не зрозуміти. Те, чого так часто не вистачає синам, – це міцних чоловічих обіймів своїх батьків на прощання.

Коли прощаєшся, Грегу

Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапір опускали в рідину тремтячою невпевненою рукою, і фотограф-аматор боявся, що пінцет вислизне і цінний знімок розчиниться назавжди. Грег розумів, що зображення не може водночас і з’являтися, і зникати, але саме зараз так і відбувалося. Крізь туман у голові й гуркіт двигуна вантажівки він намагався зосередитись і згадати, де він міг бачити цю картинку раніше: мама у святковій красивій сукні, він – ще підліток років одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах і світлій сорочці з коротким рукавом, і батько, на обличчі якого камера зафіксувала безтурботну посмішку, яку вони зазвичай так рідко бачили. На місці фігури батька контуром чорнів негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посміхався, але за яких обставин зроблений знімок, випало з пам’яті. Дуже хотілося пити, і він подумав, що якби той чоловік, який всю дорогу поправляє йому бинти, дав хоча б кілька крапель води або просто змочив губи, то він би згадав. Йому захотілося облизати губи, але язик наче збільшився вдвічі й не хотів слухатися. Чиїсь пальці, що смерділи соляркою та порохом, уклали під язика, наче пігулку від спраги, шматок пожованої вологої марлі. Вантажівка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здається, помер ще один важкопоранений боєць, і Грег крізь пелену знеболювального почув чужі незадоволені голоси. Він мріяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузові підкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопці лежали майже один на одному, і ті, хто ще не втратив свідомість, міцно трималися за борти та за своїх напівживих товаришів. Грегові захотілося відкрити очі, щоб подивитись, що там відбувається і хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, і вантажівка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася і поїхала, набираючи швидкість. Першим зник негатив, що сховав у собі усмішку батька, потім зникла мамина сукня і сама мама – Грег хапався подумки за її зображення з останніх сил, але мама вислизнула, зникла зі свідомості, як і хвалькуватий підліток поруч. Вантажівку підкинуло на ямі, і по білому прямокутнику фотопаперу пішли дрібні брижі, перетворюючись на хвилі, кожна з яких била по півкулях мозку, спричиняючи нестерпний біль. Біль – більше Грег нічого не знав.

Батько помер у середині березня. Він довго-довго хворів. Однак залишався таким же енергійним і владним старим, намагаючись не випускати з-під контролю жодної домашньої дрібниці. Хіба що міль тепер, вилітаючи з шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав із крісла. Телевізор його дратував, інтернетом він не користувався, сучасні газети вважав убогим читанням для дебілів, тому новини сприймав лише з маленького чорного радіоприймача з довгою антеною. Тільки там, вважав він, ще залишилися працювати справжні професіонали, хоча взимку і навесні 2014 року і тих коротких ефірних новин було вдосталь, щоб спокій і сон утратила навіть здорова людина.

Почуте він обговорював із дружиною, а коли приходив Григорій, то і з сином, дозволяючи собі випити категорично заборонені п’ятдесят грамів гарного вірменського коньяку. Батько добре знався і на житті, й на коньяку – визнавав лише «п’ять зірок», жив за гамбурґсько-вірменським рахунком, як частенько дозволяв собі жартувати, але й так само добре розумів, що і першого, і другого йому відпущено мало.

Останні місяці батько полюбив розмовляти. Раніше він віддавав повну перевагу дії – його колюча владна енергія гучно ляскала, наче батіг табунника, відраховуючи кар’єрні висоти, чи не на всіх важливих будівельних майданчиках міста, але нині спілкування лишилося єдиною функцією, де хвороба не обмежила його фізично. Співрозмовників обирав ретельно: «Йдуть люди, дрібнішає народ!» – часто підкреслював марність амбіцій теперішнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав ізсохлі кістляві пальці батько, тавруючи виразки постсоціалістичного суспільства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку і позираючи на Грега поверх окулярів вицвілими очима. Скільки ще потрібно нарахувати апокаліптичних прикмет сьогодення і як його можна порівнювати з досягненнями індустріалізації та народного господарства? Про альтернативну енергію, айфони або електромобілі батько, звісно ж, і чути не хотів – такі речі виробляли десь там, за океаном, а тут ідеться про територію, на якій вони існують. Однак справа навіть не в території – батько категорично не вірив у нинішніх людей, у їхню здатність створювати масштабні проекти, організовуватися в креативні групи, конструктивно і послідовно проводити зміни. Йому подобалося ставити сильні, справжні, в повний зріст, глобальні запитання і спостерігати, як син шукає переконливі аргументи у відповідь. З роками в дискусії починаєш цінувати не перемогу, а процес.

Звісно, Грег категорично відмовлявся брати за аксіому батьківський масний хрест на своєму поколінні і, як наслідок, на країні. Він дивився на світ і мету свого існування зовсім іншими очима: жив виключно для себе і своєї родини, а не для держави, давно успішно займався бізнесом – тримав фірму з установки систем безпеки. Всі матеріальні труднощі, на які він добровільно себе прирік, коли одружився і з’їхав від батьків в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звісно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрібно стати на ноги, а потім одружуватися, але Грег такі рішення не обговорював. Тепер, десять років по тому, вони з дружиною створили свій дім: мали улюблену справу, жили в великій трикімнатній квартирі з вражаючим око видом на Дніпро, донька ходила до гарної школи з англомовним ухилом, і ніщо, здавалося, не могло похитнути їхнього безхмарного майбутнього.

З батьком у Грега стосунки складалися по-різному, певне, як і у всіх батьків та синів, однак останні два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вільного часу, і їхні розмови стали значно довірливішими і теплішими. Та тепер все перевернулося, і вже Грег постійно поспішав, говорив по телефону, вирішував свої ділові справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись він, маленький хлопчик, із нетерпінням прислуховувався до кроків по східцях вічнозеленого під’їзду й до обертів ключів у дверному замку. Але нині, за кілька місяців, а може, і тижнів до смерті батька, незважаючи на всі розбіжності в поглядах, вони стали нарешті справжніми друзями. «Ти зрозумій ключовий момент, синку: от ми нині з тобою сваримося до піни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в іншому – це конфлікт не між минулим, як ти вважаєш, і майбутнім, ні. Проблема в тому, що конфлікт поміж нами – це конфлікт між сьогоденням і сьогоденням. Сьогоденням, Григорій, а не майбутнім! Розумієш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше покоління, нічого не створюєте для майбутнього, а це значить, що рано чи пізно за це доведеться заплатити!»

Мама та дружина під час бурних чоловічих дебатів про долю країни та світу пили каву та обговорювали сукні й зачіски, але Грег знав, що вони – на його боці. Проте в дискусії вони не втручалися, вважаючи своїм головним завданням вчасно запропонувати розійтися по домівках. Але й звідти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутнє проростає з минулого і тримається на союзі з Росією, і там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собі там і лежить, де лежало під перегуки патріархальних дзвонів, а рухатися потрібно до Європи. Він об’їздив цю «стару даму» вздовж і впоперек – від Дубліна до Бухареста, пам’ятав різко збіднілу, нікому не потрібну Польщу 90-х, натомість бачив, як зросла економічно ця країна тепер, і мріяв, щоб в Україні люди жили хоча б так. Батько, звісно ж, сучасної Польщі не бачив. Він агітував за те, що пам’ятав сам, за ту країну, де йому та його родині жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Він стверджував, що Росія ніколи не вчинить з українцями нічого поганого, і за неї потрібно триматися міцніше, обома руками: там нафта, там газ, там наші брати. «Нам немає чого боятися, синку, – стверджував він. – Ніхто не посміє зіштовхнути лобами два братні народи! А історія… що було, те загуло! Жити потрібно сьогодні, дбаючи про завтра». І ця їхня суперечка до часу «Х» не мала однозначної правильної відповіді для обох дискутантів.

На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости в Фейсбуці проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:

– Якщо потрібно, Григорію, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!

– Так-так, дякую, Віталіку, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю, – розізлився не на жарт Грег. – Ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!

– І це в Дніпропетровську! – здивувався, не оцінивши іронії, шурин. – Що ж тоді в Києві коїться?! – Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.

А через кілька днів на вулиці Інститутській у центрі Києва розстріляли майданівців – Небесну сотню, а Янукович утік до Росії. Майдан вистояв – і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на київському Майдані труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтікалася по Україні жалібна пісня «Пливе кача». Міста і села багатотисячними похоронами прощалися зі своїми героями. Горе та розпач розлилися по країні.

Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на роледром, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив інтернетом, видивлявся новини по телевізору.

– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зізнавайся!

Грег відмовчувався.

– Батьку, – подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму, – тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? – Грег не запитував дозволу, він шукав поради.

– Ні, – гаряче відповідав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює! – і помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові й смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.

Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів – заради пам’яті про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: в місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та Луганської областей над адміністративними будинками чи не кожного дня підіймалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидів «нєкій» Ігор Стрєлков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднішими.