© 2014 Jasminа Mihаjlоvic

© О. A. Концевич, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Ясміна Михайлович
На березі Хозарського моря

Азербайджан. Травень 2012 року. Баку

Азарі – саме так офіційно називають мешканців Азербайджану, – бо вони мають море, яке називають Хозарським. Йдеться про Каспійське море – як називає його решта світу. Але варто приїхати в Баку, і все раптом перетворюється на хозарське. Хозарське море, хозарський салат (з кав’яром риби білуги), хозарська нафта…

Хай там як, зараз у мене – удови Мілорада Павича, серба, автора «Хозарського словника», перекладеного 36 мовами усіх континентів, дві домівки – Сербія і Хозарія. У Сербії я народилася, а Хозарію отримала в спадок.

Як гостя азербайджанської влади і Фонду, яким опікується перша дама цієї країни, вишукана й прекрасна Мехрібан Алієва, посол ЮНЕСКО, я провела вісім днів у Баку. Ми, четверо жінок, входили до сербської делегації, яку запросили на «Євробачення», аби з почестями, достойними хіба що вищих чиновників, тиждень перебувати у цій країні.

Це була одна з тих подорожей, котрі назавжди змінюють людину, підносять її, перевтілюють, формують – це була майже культурно-геоетнічна ініціація. Для мене ця подорож була ще й прощею. Я потрапила неначе до реінкарнації Хозарії з «Хозарського словника».

У 2011 році азербайджанська влада, реконструюючи парк Ташмайдан в Белграді, встановила там пам’ятник Мілораду Павичу. З цієї нагоди випустили ювілейне видання «Хозарського словника» азербайджанською і медаль із зображенням пам’ятника. На знак подяки на відкритті пам’ятника я подарувала президенту Алієву факсиміле рукопису «Хозарського словника». То була найбільша цінність, яку я могла подарувати народові, котрий прийняв Павича як свого письменника. Прижиттєва і посмертна доля Мілорада Павича – така, що усі народи, мови, культури, релігії приймають його – скрізь, крім рідної країни. Сербія була і залишилась до нього недовірливою, попри понад три сотні видань Павичевих книг по всій планеті.

Коли посол Азербайджану в Сербії доктор Ельдар Хасанов кілька років тому приїхав, аби офіційно повідомити мене про зведення пам’ятника, я не знала про цю країну майже нічого. У мене було тьмаве уявлення про щось далеке, пострадянське, новоісламське, і я пам’ятала з географії у школі, що Баку – то якийсь важливий порт; це було, власне, і все.

З цього приводу пан Хасанов сказав мені, що Азербайджан завжди буде моєю другою домівкою. Я вважала це поштивістю дипломата, формальною люб’язністю, декларацією ввічливості, яка ні до чого не зобов’язує.

А тоді я перетворилася на хозарську принцесу… Ціле посольство приїздило на могилу Мілорада Павича на роковини народження та смерті, супроводжувало мене на мої літературні зустрічі, на усі свята мені надсилали кошики з найвишуканішими подарунками. Я була присутня на підписаннях договорів про коридори, на відкриттях медресе, церков, пам’ятників, парків, я стала редактором сербсько-азербайджанського словника… і кінець кінцем (чи то початком початків) я гостювала в Баку як почесна державна гостя, і мене обдаровувано килимами, шовком, кав’яром, золотом, сріблом, книжками…

* * *

Азербайджан межує з Іраном, Туркменистаном, Казахстаном, Росією, Грузією та Вірменією. Він і справді є і Сходом, і Заходом. Це ані Європа, ані Азія, але те й те разом. Ані іслам, ані християнство – усе вкупі.

Його мешканці спершу нагадали мені вишукані лики з фаюмських портретів, коптів; вони були схожі на арумунів (хоч я не дуже й знаю, хто це), мали чистий погляд великих чорних очей, загострені носи дугою, чітко різьблені брови. Був тут і світлоокий слов’янський тип – відгомін Росії і оборонців Кавказу, які вкоренились у Азербайджані. Гадаю, до цього коктейлю варто б додати ще перський вплив сусіднього Ірану, але оскільки я нічого в цьому не тямлю, то краще промовчу. Мова азарі, котрою в Азербайджані спілкуються паралельно й нарівні з російською, належить до тюркської групи. Дуже часто мешканці навіть не помічають, як переходять з азербайджанської на російську і навпаки. Між тим вони більш-менш розуміли сербську – бо ж слов’янська, та й через численні турцизми також. Навіть коли я казала (щоб не зурочили) «тьху-тьху-тьху» і стукала по дереву, господарі з подивом упізнавали місцевий звичай. А нас розділяє 4000 кілометрів прямим авіасполученням.

У Баку я почувалася справді як удома. Майже ідентичний менталітет, навіть чимось ближчий, ніж грецький чи турецький. Окрім того, Азербайджан – країна невелика, за кількістю населення – як Сербія, має політично-територіальну проблему із сусідньою Вірменією, так само, як ми з Косовом. Тут полюбляють теревенити про політику, і єдина важлива відмінність у тому, що у них нафти – як у нас води (хоч в майбутньому хтозна, що цінуватиметься більше). Наразі світова перевага – за ними.

Подорож до Баку тривала довго. Навіть за скороченим розкішним дипломатичним протоколом вона розтяглася на цілий день. Від ранку до світанку. На стамбульському переповненому аеродромі-мурашнику ми перевели годинники на годину, а під час тригодинного перельоту до Баку – ще на дві години. Коли жителі центральної Європи дивилися «Євробачення» о 20-й за Гринвічем, а глядачі з Сербії, – о 21-й, конкурс у Баку починався опівночі, тож фінальний вечір ми закінчили за бакинським часом о 4-й ранку, що геть непогано з огляду на сонце, що вже сходило над горизонтом Каспійсько-Хозарського моря. Коротше кажучи – годинники потрібно перевести на +3.

Вважаю за величезне щастя, що на цю землю я все ж приземлилася удень і за гарної погоди, оскільки такий географічний спектакль випадає вкрай рідко. Після мутно-брудної Туреччини і темно-синього Чорного моря ми летіли над плісированими смарагдовими безкраїми горами Грузії, а тоді раптово вигулькнули терени іншої планети. Марс! Сотні кілометрів голісіньких гір, поцяткованих неоновими червоними смугами, виглядали, немов якісь космічні проспекти. Русла скам’янілих річок, як Дунай завширшки, зміїлися голими долинами. У світлі сонця, що сідало, мені здалося, що вони вкриті дзеркалом криги. Їхні ложа сяяли глибоко внизу мертвим нерухомим жовтим світлом. Я налічила три, вони виглядали страхітливо і велично. Затим пейзаж у моєму ілюмінаторі перетворився на ще божевільнішу пустку. Сивувато-білясті поверхні зі сплющеними вулканами, досконало рівні гори з плато-платформами, схожі на космодроми для прибульців. І на самому краєчку тієї скаженої геологічної хорор-розкоші лежало Каспійське море. Хозар денізі — так називають його мешканці Азербайджану.

Хозарське море було схоже на мутно-сині безкраї, ніби мертві, непорушні води. Нарешті наш літак сів на бакинському аеродромі, будівлі якого були архітектурним чудом з темної сталі і скла, немов конструкції з наукової фантастики – «Зоряних війн» чи «Зоряного шляху». Тоді саме спалахнули вогні злітної смуги, і я побачила мереживну будівлю зі скла, пронизаного делікатним сталевим скелетом. Східні хороми майбутнього.

Так почалася зустріч із Баку – столицею, яка вдень є одним містом і зовсім іншим – уночі.

Відверто кажучи, в цю подорож я вирушила, мов на прощу, аби привезти кілька камінців з реальної Хозарії й поховати їх на клумбі біля чоловікового, Павичевого пам’ятника на Ташмайдані. Його бюст був виготовлений у Баку і привезений до Сербії. Тепер я поверталась у місце його «народження», аби його другому тілу й автору «Хозарського словника» привезти шматочок «рідної» землі.

Нехай любов, література, мистецтво, метафізика, прижиттєве і посмертне будуть навіки поєднані!

* * *

Від візиту до Азербайджану я очікувала чогось геть іншого. Я приїхала як висока державна гостя в місто й країну, де тоді відбувалася велика медійна подія – «Євробачення». У мене був бізнес-клас у літаку, ВІП-прийом в аеропорту, найдорожчий готель, дипломатична недоторканність на час мого візиту, запрошення на усі три вечори «Євробачення»… Я привезла чотири вечірні сукні, професійну косметику, туфлі на всі смаки, прикраси, книги – мої і Павича – на подарунки… Мені й не снилося, що я подорожуватиму всією країною, узбережжям Каспійського моря у президентському міні-бусі; що я відвідаю місця з петрогліфами (праісторичними наскельними візерунками) віком до 40 000 років, зороастричний Храм вогню, приватні вечірки в господах елітних азербайджанських родин; що мені підноситимуть дарунки, достойні хіба що принцеси… Опівночі я їздитиму на концерти до Кришталевої зали і повертатимусь, коли сходитиме бакинська зоря, і охорона супроводжуватиме мене в крамниці, навіть коли я нагледіла прокладки з крильцями… А ще я ласуватиму різними делікатесами просто в бусі, оскільки через насичену програму отримати щось, окрім страшенно дорогих харчів з місцевого готелю, було неможливо. Я чекатиму на замовлену каву по 20 хвилин, бо знаходжуся в країні повального царювання чаю… Я дивом уникла терористичного нападу; зі мною повсякчас траплялися усілякі метафізичні дива… Хоча щодо метафізики я могла б і здогадатися.