ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вранці мене будить, звичайно ж, Виховалька. Як і всіх дітей.

Та взагалі-то мені подобається прокидаться раніше, поки вона ще спить. Я – жайворонок (хто не знає, в степовій екосистемі є така пташка). І підглядати, як Виховалька завантажується. Деколи її глючить, і тоді вона стає спочатку схожою на хлопчиська. Роб каже, це тому, що Виховалька ще його, для мене батьки не стали інсталювати нової, адже педагогічні програми страшенно дорогі. Адаптували ту, яка була, а вона хтозна котрого покоління, от і вистрибують усілякі глюки.

Роб – це мій брат. Ні в кого немає брата, а в мене є. Тільки він уже дуже-дуже великий. І зрідка зі мною розмовляє.

Однак сьогодні Виховалька відразу завантажилася правильно. Єдине, спочатку по стіні прокотилися фіолетові хвилі, але то нічого. Вона гарна. У неї зелені очі, як і в мене, і довгі біляві косички, які будуть у мене, коли я виросту така ж велика. За моїми підрахунками, років через два. Щоправда, Роб казав, що Виховалька теж виросте й усе одно залишиться старшою. Шкода.

– Хто не спить, той хутко встав! – загукала Виховалька. Вона завжди помічає, що я вже не сплю, як не прикидайся.

– А тоді – назад упав!!! – підхопила я, підстрибуючи в білому пухові постелі.

Цей віршик я сама вигадала. Виховалька каже, що він страшенно нелогічний.

Поки я заштовхувала рештки постелі до анігілятора, увімкнулися інші стіни, ведмеді й їжаки на них заграли підіймального марша, на стелі замерехтіли різнокольорові сонечка, а Гімнастиня почала показувати вправи, зовсім-зовсім нові сьогодні, хоча зазвичай, я давно помітила, що вона перепрограмовується наново щодва тижні. Виховалька повторювала за нею, а я за Виховалькою, бо так, як сама Гімнастиня, мені нізащо не зробити. Ну, хіба що потім, коли виросту.

– А зараз – у душ! – скомандувала Виховалька.

В душі я відразу просікла, що хтось уже вмикав сьогодні водний режим. Роб, звичайно ж, більше нема кому, – ми з мамою й татом знаємо, як це дорого. Я збиралася перемкнути на іонний, чесно-чесно, тільки меню начебто підвисло…  А що, Робові можна, а мені не дозволено?!

– Юсто! – докірливо промовила Виховалька, проступивши на хвильку на дверях.

– Комусь можна, а мені не дозволено? – я обурилася, але Роба вирішила не виказувати. – Ти чого шпигуєш за мною?

– Нічого я не шпигую, – образилася вона та зникла.

Я зітхнула й увімкнула іонний душ. Хоча задоволення від нього нуль, самі знаєте.

Коли я повернулася до кімнати, Виховалька сказала, що батьки сьогодні страшенно поспішали й замовили енергетичні комплекти прямо до капсули, щоб поїсти по дорозі на роботу, а Робні відчалив з самісінького ранку, сяк-так поснідавши, до того ж не прихопив із собою зв’язилки, вимкнув маячок і навіть не залишив якірних координат, а цього вже робити ніяк не можна, – вона сподівається, я ж її розумію.

Словом, ми знову снідаємо самі – зрозуміло. Але Виховалька завжди пояснює докладно й повчально, в неї такі налаштування.

Я швиденько вдягнулася. У синенький комбик, майже такий самий, як і старий зелений, який позавчора анігілювали, дуже шкода, – а всілякі там конусильки в цяточку я ненавиджу!!! Зачесалася, скочила на ковзалку і на сьомій швидкості помчала до їдальні. Якщо встигати на кожному розі торкатися стіни, то здійсниться будь-яке бажання, яке загадаєш. Проте на сьомій не дуже й торкнешся… Далька з нашої групи соціалізації каже, що в неї вдома ковзалка має вісім швидкостей. Бреше, мабуть.

На сніданок була вівсянка, сир, круто зварене яйце й апельсиновий сік. Чомусь вважається, що дітей слід годувати натуральними продуктами, а це несправедливо, от! Мало того, що вони несмачні, так їх ще й дуже важко їсти. І довго. Виховалька сиділа навпроти за віртуальним столом і теж начебто їла, а насправді лише нагадувала мені, як тримати ці жахливі ложку й виделку, – адже програми не їдять. І дорослі так не їдять, хіба що в гостях чи в  ресторані. Ну й навіщо, питається?!..

– Ти ще довго? Допивай сік, Лекторина не чекатиме!

– Я більше не хочу.

– Юсто!..

Ні, сік – він нічого. Але спробувала б вона доїсти оцю кашу! А суп, який дають на обід, ще гірший. Він узагалі ніколи не закінчується, скільки ложок не набирай. Правда-правда! Коли я виросту, звернуся до Глобального парламенту з проханням, щоб перше для дітей скасували. Як кричуще порушення прав людини.

Я задерла підборіддя, перекинувши склянку так, що її край вперся мені поміж брів і останні краплі стекли до рота. Поклала назад і вже скочила на ковзалку, аж раптом Виховалька нагадала про прибрати зі столу. Ніби  я не знаю, що за Робом, не кажучи вже про маму й тата, прибирає вмонтований у стіл анігілятор. Ну гаразд, мені не важко. Тільки Лекторина й справді не чекатиме.

Коли я примчала до учбової кімнати, Лекторина, звісно, уже завантажилася і саме говорила, які сьогодні будуть години: астрофізика й генетика. Генетику я люблю, а з астрофізикою в мене не дуже, шкода, що вона спочатку. Далька розповідала, ніби в неї вдома можна перепрограмувати Лекторину на яку завгодно годину, але це вже точно брехня. Лекторина для всіх дітей одна.

Я сіла за парту, увімкнула персональчик і приготувалася вчитися. Поруч із Лекториною, на сусідній стіні вмостилася Виховалька. Й ну дивитися, чи не задумаю я стиха запустити малювалку, бродилку чи, скажімо, «Атаку гаугразьких смертовиків» – адже Лекторина за всіма встежити не може, в неї й опції такої немає.

Роб якось сказав по секрету, що навчальна й педагогічна програми легко конфліктують, треба лише ледь-ледь змінити налаштування, і Виховалька зависне. Але я жодного разу не намагалася. По-перше, так не можна. А по-друге, Виховалька ж мені пояснює, коли щось незрозуміло. Звісно, Лекторина наприкінці кожної години відповідає на запитання, але тільки на ті, що передбачені в її оперативному банку. Моїх там чомусь ніколи нема, і вона робить вигляд, ніби я нічого не запитувала, аж образливо. Виховалька також не все знає, та вона принаймні старається.

А в «смертовиків» я взагалі не граю. Це Роб поставив. І воно саме запустилося.

Страшне бородате обличчя, перекреслене поперек носа темно-зеленою смугою. З-за плеча визирає товстелезна цівка якоїсь давньої зброї. А позаду – страшні, гострі, неначе драконові зуби, що шматують нерівними зигзагами монітор…

Гори.

* * *

– А я щось маю, – пошепки сказала Далька.

– Покажи.

Далька зігнулася над своїм уміщувачем і майже набрала код, та раптом підбігли хлопчиська. Багато, цілих троє. Щоб покликати до себе в гру. Знаємо ми їхні ігри!

Із хлопцями краще взагалі не водитися. Вони дурні. От спробуйте поговорити з ними про щось серйозне! – вони ж нічогісінько не розуміють. Замість того, щоб навчатися, тільки й думають, як би надійніше підвісити свого Виховальку й цілу годину ганяти стрілялки під носом у Лекторини. Все інше хлопцям нецікаво – ну, хіба що крім перегонів на ковзалках і всілякої тупої біганини з вереском. Хлопчиська погано соціалізуються, оскільки в них природня агресія пересилює творчий потенціал. Звісно, вони не винні в тому, що мають таку фізіологію, але нам, дівчатам, від того не легше.

До речі, саме тому нам і доводиться все-таки бавитися з ними. Інакше Вчителька вліпить усій групі низький бал з колективної соціалізації. Далька зітхнула й закодувала вміщувач знову.

– Ми з Пончем будемо загоном, – як завжди став командувати кирпатий Вінс. – Фараді буде смертовик, і Далька смертовик. А Юська – принцеса.

– Чому це Юська – принцеса? – образилася Далька.

Я помітила, що Вінсу страшенно не хочеться пояснювати. Щоки, вуха й навіть чоло у нього спалахнули так, що волосся й брови здавалися зовсім білими. І я, звичайно, підтримала її:

– Справді, чому я? Принцеса цілу гру й так сидить у горах. Це нецікаво.

Вінс часто-часто закліпав віями, теж цілковито білими. Не очікував.

– Тоді ти також смертовик, еге, Юсь? – запитав з надією.

– Ти сказився? Хіба я подібна на смертовика?

Поряд із нами миттю – вона ніколи не зависає – з'явилася Вчителька:

– Юсто, що це за слово – «сказився»? Вибачайся й більше так не кажи. А ти, Вінсант, мені здається, вигадав не дуже гарну гру. Наступного разу, перш ніж кликати друзів, пофантазуй краще, гаразд? А зараз… – її голос зробився лунким і загримів по всій групі: – Всі до мене! Граємо в «Море хвилюється»!

Хто не знає, це така гра для розвивання творчих здібностей. Якщо чесно, я її не дуже люблю, бо вважаю, що оці самі здібності в мене й так є, а гукати щось хором доволі безглуздо. Крім того, «море хвилюється» – це, сказала б моя Виховалька, страшенно нелогічно. Море не може хвилюватися, воно не людина і не особистісна програма, а всього лиш екосистема, позбавлена інтелекту. У дельфінів він, можливо, й присутній – але ж не у всієї системи відразу!

– Море хвилюється раз!

Іноді я кажу «мама хвилюється», бо це більше схоже на правду. Треба лише ледь-ледь стишити голос – і Вчителька нічого не помітить, вона ж слухає всіх водночас, цілу групу, яка волає дурниці на все горло. Група соціалізації, між іншим, – маленька модель Глобального соціуму. А соціум теж екосистема, і йому мати інтелект знову-таки не належиться. Хоча всі по одному ми розумні. Ну, крім хлопчисьок.

– Море хвилюється два!

Я, звісно, не сама все це вигадала. Про малу модель і про екосистему говорила Лекторина на годинах соціології й фізичної географії. А я лише трішечки довигадувала. Й нікому-нікому не розповідала, навіть Дальці.

Лише Робові, – та він, здається, все одно не слухав. Він взагалі зрідка слухає, що я йому кажу. Він уже дуже великий.

– Море хвилюється три – фігура дракона замри! Фігура готова?

– Так!!!

– Господар удома?

– Так!!!

…Після колективної гри Вчителька дозволяє нам збиратися за інтересами. Причому, за спільними, отже кирпатому Вінсові я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражніння Вчителька знижує індивідуальний бал. А мені його сьогодні й без того знизили, і теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажіть, стане з ними водитися?!

Ми з Далькою вмостилися подалі, у самому кутку, і вона розкрила свого вміщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всередині був отвір у інший вимір. Це аби мене зовсім нетерплячка замучила і я сама попрохала показати, що там таке.

Але я витримала, змовчала. І Далька нарешті дістала:

– Осьо!.. знаєш, що це таке?

Ну от. А я собі гадала…

– Знаю. Книжка. В нас удома є, лише мама не дозволяє чіпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…

– Антикваріат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!

Я простягла руку, але Далька відсунулася, прилаштувала в себе на колінах і сама розкрила… ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати. Альбоми в нас також є: там всередині каламутні плівка, з-під якої просвічують оці, як їх… фотки. Ну, цифрознімки, але дуже бліді й на папері. А тут – просто книжка з картинками.

– В альбомах фотки, – пояснила я.

– Так ось же фотки! Тільки не людей, а всіляких пам’яток. Це туристичний альбом.

Далька знає купу незрозумілих слів. Але я вдала, ніби теж їх знаю, – запитаю потім у Виховальки, а краще у Роба. І з сумнівом глянула на розкриту сторінку:

– Якщо це не книжка, то чому там написано?

– Там написані різні дурниці. Щоб закрити місце під фотками. Ось візьми сама й почитай!

Вона нарешті випустила свій скарб із рук і передала його мені. Папір був товстий і гладенький на дотик, і картинка на ньому, ще тьмяніша за звичайні фотки, відблискувала на згині, її було важко роздивитися як слід. Під нею й справді залишалося багато місця, заповненого літерами. Я повернула альбом вертикально, щоб можна було прочитати:

– «Мільйони трудящих щорічно відновлюють здоров’я у санаторіях і пансіонатах цього чудового куточка нашої Батьківщини. Гірське повітря, морські купання й свіжі фрукти надовго залишаться у вашій пам’яті». Дурниці, – погодилася я. – Ну й навіщо він потрібен?

– Ти не розумієш, Юсько, – поважно мовила Далька. – Це не просто антикваріат. Це раритет.

– Га? – я забула прикинутися, ніби все знаю, тому що саме роздивлялася картинку. Вона зовсім не скидалася на фотку – принаймні, листя на деревах було підмальоване. Серед рослин я впізнала пальму, кипарис, магнолію й ленкоранську акацію – екоботаніка взагалі моя улюблена година. Серед зелені визирало кілька білих блоків. А за ними…

– Дивися сюди, – тицьнула пальцем Далька.

Я знизала плечима:

– Ну, гори. Альпійська екосистема.

– Сама ти…

Вона затнулася, тому що на стіні раптом з’явилася Вчителька, але, оскільки конфліктна ситуація заглухла в зародку, відразу ж щезла, щоб не руйнувати нашу індивідуальну комунікацію. І Далька зашепотіла мені на вухо:

– Це Гауграз!!!

І на доказ власних слів закрила альбом, показуючи обкладинку: «ГАУГРАЗ. Пам’ятні місця й здравниці». Це ж треба!!!..

– Що там у вас таке? – запитався Вінс.

Я й не помітила, як він підійшов. І яким чином Дальчин альбом устиг миттю пірнути до вміщувача, теж не помітила.

– Нічого, – байдуже сказала Далька. – А тобі що треба?

– Нічого,– розгублено мовив услід за нею Вінс. – Просто… Юсь, там по тебе мама прилетіла.

* * *

– …не найвищий бал. Але безпроблемних дітей не буває, пані Калан. Раджу звернути увагу перш за все ось на що: Юсті дуже складно вибудовувати широку мережу комунікацій у групі, вона віддає перевагу утворенню відокремленої діади з Далією Седвер. Такий тип соціальної поведінки вважають варіантом норми, але все таки придивіться пильніше, у майбутньому це може негативно вплинути на інтеграцію особистості в Глобальний соціум. Крім того, я помітила у вашої доньки деякі прояви гендерної нетерпимості. Не хочу здатися нетактовною, пані Калан, але причини цього швидше за все мають витоки з ваших стосунків із чоловіком…

Мама усміхнулася. З того місця, де я стояла, сховавшись за дверима, монітор відблискував, і мені зовсім не було видно Вчительку. Здавалося, що мама слухає, киває й усміхається просто до стіни. А може, й не слухає зовсім, а просто усміхається й киває, щоб Учителька не образилася. Вона щоразу скаржиться мамі на одне й те саме – як я товаришую з Далькою й не бабраюся з хлопчиськами. Теж мені – проблемна дитина!..

– Оце й усі мої рекомендації. Зараз я покличу Юсту.

Отут я, звичайно, мала б швиденько повернутися до групи, щоб Учителька могла мене звідтіля викликати. Але мама стояла так близенько, така гарна й усміхнена, найкраща, моя!.. що я не витримала та стрибонула їй на шию.

– Юсику, – засміялася мама десь біля мого вуха, – ти важка. Злазь.

Я сповзла донизу й обхопила її обома руками, встромивши носа їй у живіт. Від м’якої й шорсткої конусилі пахло дуже смачно. Мамою.

На мить глянула позад себе: Вчителька досі була на стіні і, здавалося, хотіла зробити мені зауваження чи пригрозити, що знизить бал, – але в маминій присутності вже не могла, в неї такі налаштування. Лише сказала:

– До побачення, Юсто. На все добре, пані Калан.

– До побачення! – відповіли ми з мамою.

…Капсула мчала міським тунелем. За її прозорими стінами пролітали житлові блоки: деякі сріблясто-сірі, деякі білі чи золотаві, а більшість із віртуальними картинами різних екосистем, цифрознімками тварин і людей чи просто різнокольоровими візерунками. Якщо загадати число й рахувати блоки, то по тому, якого він буде кольору, можна дізнатися про свою долю. Проте коли капсула летить на повній швидкості, постійно збиваєшся з лічби.

Роб каже, що картини на блоках було б страшенно цікаво роздивитися, стоячи на місці: вони ж дуже розтягнуті з розрахунком на швидкість капсул. Тільки з якого, питається, місця? У тунелях немає де зупинитися, та й узагалі не можна, адже там відкачене повітря, щоб не було тертя.

Я щільно-щільно притискаюся до мами. Так добре… Мама сьогодні забрала мене раніше від усіх в групі. Забрала сама, а не прислала, як зазвичай, запрограмовану капсулу з автономною Виховалькою. Тепла мамина рука обхопила мене за плечі, і хотілося, щоб так було завжди-завжди…

Але коли дуже добре, то чомусь хочеться, щоб стало іще краще. Я задерла голову й попросила:

– Мам, а давай підіймемося на верхній рівень!

– Давай.

А минулого разу вона відмовилася. Зайва перевитрата енергії й часу, а тоді все одно спускатися. Центр соціалізації розташований на четвертому рівні міста, а блок, де ми мешкаємо, – на п’ятому, тому наша капсула запрограмована на серединну мережу тунелів. По верхньому ми катаємося лише на вихідних, та й те якщо в мами й тата однакові плани, про Роба я вже не кажу. Але на вихідних нагорі стільки капсул, що неба через них майже не видно.

Мама пробігла пальцями по кнопках, вводячи нову програму. Перед цим, звичайно ж забрала руку з мого плеча. Шкода.

Капсула трохи стишила хід, вишукуючи найближчий наскрізний шурф. Я замружилася. Не тому, що боялася, хоча від вертикального злету стає холодно всередині й спирає подих; страшніий лише спуск вертикально вниз. Але я не боюся, чесно-чесно! Просто дуже здорово отак замружитися, – а тоді, вже нагорі, розплющити очі і…

Побачити небо.