Командор Зоран зайшов до медитаційної зали, сподіваючись зустріти там Ґвен Вей. Він знав, що баронеса найчастіше відвідує це місце тоді, коли за умовним часом корабля настає вечір. Залу, побудовану у формі півсфери, проектанти лінкора розташували в одному секторі з житловими каютами. В центрі зали вони розмістили прозору кулю майже метрового діаметру. Блакитне пульсуюче сяйво ледь підсвічувало її нижню частину і розбігалося поверхнею кулі крихітними іскрами. Ця світлова пульсація мимоволі притягувала погляд, пропонувала свої лікувальні ритми і допомагала звільнятися від нав’язливих думок.
Усупереч сподіванням Зорана, баронеси в околиці пульсуючої кулі він не зустрів. Проте медитаційна зала не була порожньою. Біля похилої стіни на підлозі сиділа піфійка Тарасваті. Знаюча одягнула еластичне одноразове трико, до якого приєднувались медичні сен-сори та з’єднання системи терморегулювання. Трико щільно обтягувало її тіло, струнке і сильне, як і у решти високородних жриць. Як на Зорана, такій високопоставленій особі, як Преподобна Тара-сваті, подібний мінімалізм одягу в жодному випадку не пасував. Проте – з іншого боку – він не вважав себе людиною, достатньо компетентною у подібних делікатних питаннях. Й тому ніколи не дозволяв власним життєвим міркуванням дозріти до остаточних оцінок або ж висновків.
Зустрівши приязний погляд Знаючої, командор присів біля неї. На підлозі перед Преподобною було розкладено вкриті різнокольоровими малюнками пластикові прямокутники. Тарасваті доторкнулась до одного із них і спитала командира лінкора:
– Ти знаєш, що це?
– Бачив колись у колоністів на Сельві. Цими жетонами можна грати.
– Ти не зовсім правий, – Знаюча поклала прямокутник поряд з командором. – Це не гральні карти. Це карти Таро. Їх створили для пізнання таємниць. Наприклад, для ворожіння.
– Ворожіння?
– Для передбачення майбутнього, для визначення тонких взаємозв’язків між подіями. Ці карти є частиною найдавнішої з містичних систем, які виникли на Землі.
– Ви можете передбачити, чи знайдемо ми гніздо ґиргів?
– Намагаюсь… У мене ось вже вдруге випадає одна й та сама карта The Moon.
– Оця? – Зоран доторкнувся до покладеного біля нього прямокутника. – Тут справді є знак Місяця. А ще якісь звірі.
– Місяць, дві Вежі, Дорога, Пес, Вовк і Рак.
– Це щось означає?
– Дорога – наш шлях серед зірок. Рак – sarthan – може означати ґирга, який чатує на нашому шляху. Серед знаків місячної карти також є Спалахи Вогню, Випробування, Середня брама і Божественне око.
– Я зле розуміюся на стародавніх містичних знаках. А навіщо тут пес і вовк? Це земні звірі, здається, з одного виду.
– Пси були прирученими тваринами, а вовки – дикими.
– Пса я бачив на Сагунті. Кумедна тваринка. А на Кідронії, мені розповідали, домашнього пса з’їло місцеве звірисько… А для чого саме використовували псів у ті часи, коли малювалися ці жетони? – Зоран відсунув прямокутник від себе.
– Вони охороняли людей та їхнє житло.
– Ага, саме так, я вже згадав. Колись на карантинній станції, у симуляторі, пробував грати у давнє земне життя. Там великі пси допомагали людям на полюванні. А вовки, навпаки, були об’єктами полювання. Значить, пси і вовки були ворогуючими істотами.
– Там, де на Землі збереглася стародавня фауна, між ними й далі існує ворожнеча, – підтвердила Знаюча.
– Таке протиставлення також свідчить про якесь пророцтво?
– Можливо.
Кілька хвилин вони мовчки дивилися на медитаційну кулю, де блакитно-сині спалахи утворили подобу тривимірної оптичної моделі зоряного неба.
– Я хотів про щось запитати вас, Преподобна сестро, – перервав мовчання Зоран.
– Тобі розповідали про мене офіцери з «Капітана Паландо»?
– Ви підглядаєте за моїми думками, Преподобна.
– Не за всіма. Я уважно слухаю тебе, командоре.
– Може, вам, Преподобна, відомо, а може, й ні, але на флоті складають легенди про Знаючу Тарасваті. Кажуть, що лише завдяки вам оте старе корито «Паландо» вийшло переможцем в бою з найсучаснішим безпілотником.
– Це не відповідає дійсності. А що ще про мене розповідають флотські пліткарі?
– Що на Піфії ви займаєте керівну позицію, котра відповідає рангу віце-адмірала Зоряного флоту.
– Нашу ієрархічну систему важко порівнювати з військовою ієрархією Імперії. Вона побудована зовсім на інших принципах. Якщо ти, командоре Зоран, занепокоєний тим, що на кораблі, яким тобі доручили командувати, знаходиться особа вищого від тебе рангу, то твоя стурбованість зайва. Мої повноваження не чинні за межами Піфії.
– А все ж таки?
– На Піфії я займалася питаннями зоряної навігації, дослідженнями Далекого космосу та контактами з розумними істотами інопланетного походження. В цій сфері компетенції я займала другу ієрархічну сходинку після сестри-координатора.
– Цілком адміральська посада, – після недовгих міркувань зробив висновок Зоран.
– Проте зараз я лише радник керівника експедиції.
– На флоті є давня традиція призначення радників з числа офіцерів Адміралтейського штабу. Таких собі мудрагеликів, теоретиків космічної стратегії. Якщо на корабель призначено такого офіцера, то командир корабля почувається, як би то правильно сказати…
– Підлеглим?
– Контрольованим.
– Я не маю завдання контролювати тебе, командоре. Ти вільний у своїх діях і рішеннях. Цим кораблем керуєш ти й тільки ти.
– А яке ви маєте завдання?
– Радити і консультувати.
– Але ж ви володієте телепатією активного типу і можете, якщо забажаєте, змусити мене…
– Я застосую щодо тебе свою ментальну силу лише у випадку, якщо ти станеш небезпечним.
– Тобто?
– Якщо у тебе розладнається психіка, або ти підпадеш під ментальний вплив ворожої раси чи групи терористів.
– Але вирішувати, чи я з’їхав з глузду або чи став я зомбі, ви будете суто на підставі ваших особистих уявлень щодо мого психічного стану?
– Ні, спочатку я маю отримати фіксовані корабельним супремусом підтвердження моїх висновків від першого пілота, командира бойової частини лінкора і від баронеси Вей, як керівника дослідницької частини. А потім вже діяти. Я не маю повноважень на одноосібні рішення. Це ж не піфійська експедиція і не піфійський корабель. А я не адмірал й, тим паче, не мудрагелик з Адміралтейського штабу. Й це все, про що ти хотів мене запитати?
– Ще одне питання.
– Прошу.
– Кажуть, що ви не завжди були жінкою.
– Навіть так?
– Подейкують.
– Я мала народитися чоловіком, – сказала Тарасваті. – Але на Піфії, як тобі напевне відомо, вже кілька століть заборонено народжувати осіб чоловічої статі. Тому ще на ембріональній стадії була проведена відповідна корекція, і я народилася жінкою, – Преподобна знизала плечима. – Дивно, що інтимні подробиці моєї біографії відомі за межами Планети Жінок.
– Не лише піфійки і Служба володіють інформацією. Зоряний Флот, до вашого відома, Преподобна, теж має очі і вуха.
– Матиму на увазі, командоре.
На цьому розмова припинилася, тому що до медитаційної за-ли зайшла Ґвен Вей. Вона на мить зупинилася на порозі, побачивши Зорана і Тарасваті, кинула швидкий погляд на карти Таро і спитала:
– Не проти, якщо я до вас приєднаюсь?
– Зробіть нам таку приємність, леді Ґвен, – командор підвівся з підлоги назустріч баронесі Великосіртській. – Ми тут з Преподобною займаємося ворожінням.
– Я здивована, – посміхнулася Вей. – Менш за все очікувала побачити у цій кімнаті першого офіцера борту з картами Таро.
– Флотський статут не забороняє.
– Авжеж.
– А вам, баронесо, коли-небудь ворожили на Таро? – запитала піфійка.
– Багато років тому, коли я ще вчилася в університеті. В родині Веїв жінки зберігали старі традиції марсіанських кланів. До речі, якщо я не помиляюся, ці карти з колоди Марсіанського таро.
– Помиляєтесь, баронесо, – похитала головою Тарасваті. – Це класична земна колода Райдера-Вайта. Її намалювали за півтора століття до того, як людина вперше ступила на поверхню Марса. Ще до початку космічної ери.
– Справжній антикваріат?
– Сучасна пластикова копія древньої паперової колоди, яку зберігають на Піфії. Я тримала її в руках.
– І як відчуття?
– Вона випромінює Силу.
– Важко уявити… А які результати ворожіння?
– Невизначені, – випередив відповідь піфійки Зоран. – Нас очікує протистояння пса і вовка.
– Протистояння… – посміхнулась Вей. – Для такого прогнозу не треба карт Таро. Ми ж у тижні ходу від Мелані і зараженої спорами ґиргів «дев’ятої-сорокової». От чого-чого, колеги, а протистояння нам не уникнути.
Перших втрат загін Со Лая зазнав на середині ущелини, яка вела до внутрішнього краю кальдери Ронго. Раніше кіборги успішно відбивали напади лачарів і дрібніших хижих ксеноморфів. Густий туман, як і пророкував Протон, не розвіювався. В оптичному діапазоні на відстані чотирьох метрів «ті-ді» не бачили один одного і лише мультиспектральні окуляри та всевидячі прилади кіборгів дозволяли експедиції впевнено просуватись серед нагромаджень гострокутного каміння і лютих породжень сельвійської біосфери.
Появу невідомої науці істоти біологи та охоронці спочатку відчули, як хвилю безпричинної паніки. Со Лай, який вже зустрічався з хижаками-менталіками, наказав кіборгам діяти за планом «подвійний периметр», коли одні роботи не давали людям розбігатись і дбали про їхню безпеку, а інші активно шукали джерело ментальної атаки.
На підшоломному моніторі прем’єр-лейтенанта виникла рухлива тактична схема, на якій науковці позначались червоними крапками, бійці його загону жовтими, а кіборги синіми. Рельєф навколишніх гір виглядав, як скупчення темно-сірих плям та ліній. Всі червоні крапки, окрім однієї, були сконцентровані у зручній западині між гранітними «клішнями» гірського відрогу. Їх оточував ланцюжок синіх і жовтих крапок. Одна червона крапка опинилась за межами «периметру» і рухалась у напрямку до стрімкої скельної стіни, яка з півночі замикала ущелину. «Ксенобіолог Міра Нельсон за межами безпечної зони», – підказав офіцерові комп’ютер. «І наближається до печер», – подумки додав Со Лай. Він наказав сержантові Жерому й одному з кіборгів перехопити Міру, поки вона не потрапила до жувал місцевої тварюки. На панель монітору він вивів зображення, яке транслювали інфрачервоні панорамні сканери сержанта і робота.
Кіборг-«павук» встиг добігти до Міри першим. Його гнучкі «лапи» обхопили поперек і груди жінки, а «рукавичка» медичного маніпулятора зафіксувала ліве плече Міри, у яке були вживлені стандартні стабілізуючі імпланти. Со Лай перемкнув зображення на оптичний діапазон. Обличчя жінки перекривило судомою, очі здавались безтямними і дивились нібито кудись в іншу реальність. Офіцер сам потерпав від ментального впливу чужої істоти, тому не здивувався. «Ксеноморф контролює її дистанційно», – припустив він і наказав сержантові негайно доправити жінку до безпечної зони, а кіборгу супроводжувати людей.
Цієї миті сержант викрикнув щось невиразне. Зайнятий лікуванням Міри кіборг не встиг вчасно перебудувати свою периферійну систему й тому не зміг відбити напад. Щось масивне і темне насунулось на трансльовану «картинку», затулило собою Міру. Наступної миті комп’ютер повідомив: «Організми сержанта Кануї Жерома і ксенобіолога Міри Нельсон зазнали невідворотної деструкції, динамічна периферія кіборга «сім-десять» частково пошкоджена».
Ще перед тим, як Со Лай віддав наказ, кілька жовтих точок на схемі зрушилось у напрямку синьої позначки «сім-десять».
«Дисципліна ніяка, – подумки констатував прем’єр-лейтенант. – Добре, хоч «павуки» не діють без наказу».
Вголос він дав команду:
– Захопити ксеноморфа живим. «Третій» і «шостий», виконувати.
Дві сині крапки також рушили в бік «сьомого-десятого». Тепер на командирському моніторі висвічувалось одночасно чотири зображення у різних спектральних діапазонах. Раптом на інфрачервоному виникло щось подібне до великої оранжевої півсфери, поряд з якою проглядались ще теплі, забарвлені у шафранове і яскраво-сіре, контури людських тіл та яскраво-жовті плями ще не охололої крові. Пошкоджений «павук» в інфрачервоному спектрі виглядав як химерне переплетення білих і блакитних ліній. Він також виконував наказ прем’єр-лейтенанта, утримуючи «півсферу» всіма маніпуляторами своєї динамічної периферії. Чужа істота намагалась вирватись з лап робота, але Со Лай не зміг роздивитись, чим саме ксеноморф змушує корпус кіборга вібрувати і смикатись.
«Потужна бридота», – констатував офіцер, уявляючи, яку силу треба мати, щоби трусити двохсоткілограмовою машиною, немов тренувальною «грушою».
Він відчув, що ментальний тиск послабшав. Судячи з цього, чужа істота не могла одночасно боротись з кіборгом і телепатично впливати на людей. «Третій» і «шостий», що добігли до місця битви, остаточно блокували спроби нападника втекти до печер, невидимі жерла яких були зовсім поруч. В оптичному діапазоні чужа істота виглядала як велетенська черепаха з бородавчастим панцирем і віялом пласких мацаків. Поверхня панцира на очах змінювала колір від чорного до темно-червоного, а мацаки рухались з дивовижною швидкістю. На їхніх закінченнях було щось на штиб присосок. Корпус «павука» було рясно вкрито білуватою субстанцією, масною на вигляд. Со Лай припустив, що це або отрута, або ж роз’їдаюча рідина. Серед сельвійських тварин знаходили чимало таких, що використовували для ураження своїх жертв концентровані кислоти і смертельні трунки. Хоч би що там було, але й цього разу земна техніка виявилась сильнішою за химерні породження Сельви. Ксеноморфа оповила хмара присипляючого газу, мигтіння мацаків сповільнилось, і Со Лай наказав «третьому» обстежити тіла загиблих. «Павук» спрямував на них відеосенсор. Те, що він відобразив, нагадало офіцерові криваві інсталяції земних художників-екстремалів, які він бачив у фільмі з історії мистецтва. Міру нападник просто розшматував, а одягненому в екзоскелет сержанту відірвав голову разом із механічним підсилювачем шийних м’язів та шоломом.
– Передислокуйте дослідницьку групу сюди, – наказав Со Лай. Він обережно наблизився до чужої істоти. «Черепаха» на його наближення не зреагувала. Її мацаки втягнулись під панцир, який набув фіолетового кольору. В інфрачервоному діапазоні ксеноморф також змінив колір з оранжевого на стронціановий.
– Що з Мірою? – почув він голос Занги. Дівчина вибігла з туману, випередивши кіборга.
– Мертва.
– Мертва? – Занга рушила до тіла колеги. Офіцер зупинив її.
– Не підходьте. Ксеноформа ще не заснула.
– Міра… – дівчина сперлась на затягнуту в силовий каркас руку прем’єр лейтенанта. Со Лай майже фізично відчув ту суміш страху, жалю, тривоги і втоми, яка переповнювала Зангу.
– Вам відома ця… істота?
– Ні… Саме ця не відома… Якийсь місцевий ендемік. Він схожий на рівнинну Scutulia macerona…
– Він вміє контролювати свідомість.
– Всі представники родини Scutulia мають телепатичну зброю. Я відчувала… Бридке відчуття… – Занга озирнулась на Фалька, старшого ксенобіолога експедиції, який у супроводі «ті-ді» якраз виходив з туману. – Тут невідома ксеноформа.
– Так, бачу. Нова черепашка із сімейки Scutulia, – погодився з молодою колегою Фальк. – Ми понесли втрати?
– Біолог Нельсон і сержант Жером, – офіцер підійшов до обезголовленого тіла. – Він був з Бальсани, двадцять два роки, неодружений натурал, другий рік служби.
– У Міри батьки і дівчина на Альфі, – озвалась Занга. – Її контракт закінчувався за два місяці.
– На все є воля Велудумана, – почув Со Лай голос Протона.
«Цей клон все ж таки сектант», – констатував прем’єр-лейтенант. Його здогадка підтвердилась і, відзначив він про себе, однією проблемою побільшало.
– Ця істота достатньо важка, матимемо клопіт з її транспортуванням, – сказав він уголос.
– Звільнимо великий візок від частини обладнання, – запропонував Протон.
– І хто ж то все нестиме?
– Ми, – знизав плечима клон. – Там є малогабаритні контейнери, візьмемо їх на спини.
– Треба помістити ксеноморфа під ізоляційну мембрану, – зауважив Фальк. – І нехай «ті-ді» запакують трупи. Нехай відзнімуть й позбирають все-все, до найменшого шматочка. Останнім часом бюрократи навколо кожної смерті розкручують ціле розслідування.
О проекте
О подписке