Хтозна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що завітав до вічного повернення. Суттєвий відсоток таких попаданців давали експерименти з грибами і ЛСД.

Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, що практикувала розширення свідомості шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановитого і досвідченого мандрівника впійманим часом. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише стрижнева сутність архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповану плоть до безглуздих дій, калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того не відновлюється ніколи.

«О, Передвічна Матір, богиня зніяковілих, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії й відразу відчув, що розумному згущенню така апеляція не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Адже воно, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.

Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.

«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.

– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім’я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.

На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її у напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.

Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.

Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку висіло жіноче тіло у розшитій сукні. Обличчя повішениці розпливалось на мерехтливу пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою в домашній капець. З другої ноги капець впав, й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались залишки перламутрового педикюру. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п’яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим фактом смерті.

За два метри від ніг повішениці тьмяно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу ноги, капець, нігті і ґулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою орхідеями.

– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.

– А хто ж її повісив?

– Сама повісилась. Хворіла на рак.

– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м’яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Мстиве згущення пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз’їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.

– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло крізь вібрацію розумне згущення.

Кімната змінила свій вигляд. Тепер на стелі не було ліпнини. Плями також пощезали під шаром бездоганно накладеної сніжно-білої фарби. Зі стелі звішувалась люстра з ограненими підвісками. Шафранового кольору стіни прикрашали оправлені у білий багет натюрморти з шоколадним тлом. Лише сервант залишився на своєму місці. Його скло все ще віддзеркалювало оторочений абажур.

До серванту підбігла дівчина-підліток у джинсах бузкового кольору. Хвостик її темного волосся стирчав над застібкою бейсболки. Дівчина зняла з верхньої полиці знайому Ярковському шабатурку, присіла на краєчок дивану і почала вивчати її вміст. Вона щось виймала звідти, але що саме, годі було роздивитись. Промені світла, які линули від вікна, запалювали веселкові лабіринти на перламутрових пластинках, обличчя дівчинки вкривала маска межової зосередженості.

– …девочка бредила Абендландом, Закатной Землёй, средневековой Европой, – долинув з іншого кінця Всесвіту хриплуватий голос Балтера. – Всё выясняла о своих предках, о родовых линиях, старших ветвях, младших ветвях, да… В одиннадцатом классе сочинила легенду о своём происхождении от каких-то баронов Ейгендорфов, кажется… Или Ойгенбергов, что-то сугубо тевтонское, я уже точно не вспомню. Поступила Илоночка на немецкую филологию, дополнительно изучала скандинавские языки. Через интернет. Талантливая была девочка, исключительно талантливая. Много переводила с немецкого, шведского, норвежского…

Голос гаснув. Кімната знову змінила свій вигляд. Замість натюрмортів на шафранових стінах виникли абстрактні композиції у саморобних рамах. Місце люстри заступила ажурна металева конструкція, всіяна світлодіодами. Загорнута в махровий халат брюнетка підпалювала встромлену у бурштиновий мундштук сигаріллу. Напроти, у глибокому кріслі, вільно розкинувся бородатий дядько. Він щось пояснював брюнетці. Голосу бородатого спочатку не було чути, відтак звук впав наче зі стелі, роздрібнений відлунням.

– Ти, Оленко, нагадуєш мені кельтський рунічний хрест, – каже бородань. – В тобі переплелись протилежності: банальний католицький криж і чортове колесо ліберальної химери.

– Я же просила тебя: не называй меня Ленкой, – голос брюнетки тече до м’якої голови Ярковського, наче теплий крем, застигає в ній жирними краплями, лоскоче драглі. – Я не Ленка, не Алёнка, я – Илона. Так трудно запомнить?

– Оленка, Ілонка – all the same ^[6], я ж не про те, – править своє бородань. – Я про дивні гібриди. Ти відчуваєш себе аристократкою, а працюєш у ліберальному виданні з людьми, які зневажають фундаментальні цінності, віру та гідність твоїх предків. І все ніби нормально, це тебе не пригнічує.

– А с какого перепугу это должно меня угнетать? – Ілона видихає в бік співрозмовника хмарку диму. – Мои коллеги воспитанные люди. Никто не оскорбляет моих предков. Не вижу противоречия и поводов для внутреннего конфликта.

– Зате я бачу, – запевнює бородань. – Для мене Європа є невичерпним резервуаром Традиції, дорогоцінною скринею сенсів і змістів. Якщо ти аристократка, ти маєш це відчувати. Адже саме аристократія є хранителем духовних первнів європейської цивілізації. А ти крутишся у червоному колесі. У кублі руйнівників і циніків, які вклоняються грошам та успіхові. У ліволіберальній химері так званого «прогресу».

– «Леволиберальная химера»? – посміхається Ілона. – Вот и поговорили… Быстро же ты сполз на политику. Мы сегодня начали с каинитов и ересиологов, с Августина, Мейстера Экхарта и Эрфорда, а теперь о чём говорим? А эта пошлая терминология ультраправых, этот лай на прогресс. Мне скучно.

– Тобі цікавіше говорити про громадянське суспільство, про інфляцію антропологічних визначень і таке інше? Ти ж спадкоємиця шляхетної крові, ти в Бога віриш. Я розумію, що вся та твоя культурна тусовка зорієнтована на світові ліберальні клуби. В культурі і мистецтві у них монополія. Я розумію. Але ж тут, зі мною, ти можеш бути тим, ким ти є насправді, ти можеш бути баронесою, а не перекладачкою з глобальної на хутірську.

– Это ты ничего не понимаешь, – Ілона мружиться на співрозмовника крізь повільну хмарку сигарного диму. – Я всегда баронесса. В любых раскладах. А ты примазываешься к людям, для которых всегда будешь плебеем, начитавшимся Элиаде и Генона. Ты скучный сорокалетний книжный мальчик.

– Я тебе не ображав… – починає бородань, але що він там каже далі і якими аргументами контратакує, Ярковському почути не виходить.

Навколишнє смикнулось, розумне згущення зашипіло гадюкою. Звуки і контури потонули у сірих пасмах туману. Над очима еспера виник різкій пульсуючий біль.

«Ми платимо за вхід на виході», – згадав Ярковський слова Наставника і вирішив, що така розкішна реконструкціяварта кількох годин головного болю. З іншого боку, він не побачив нічого, що прояснило би обставини вбивства Ілони.

Майже нічого.

«Але ж це лише перший крок», – нагадав він собі і розумному згущенню, яке зачаїлось у повільно твердіючій голові. Як завжди після мандрів у петлях впійманого часу йому нестерпно хотілось солодкого. Плитки білого шоколаду, а краще великого шматка київського торту.

– Саша, с тобой всё в порядке? – Балтер стривожено заглядав йому в очі. Високо над ними, під самою стелею, нестерпно дзижчала приблудна бджола. Певно також мріяла про солодке.

– Всё о’кей, Антей Маркович, всё путём, – Ярковський намагався сфокусувати зір на перламутрових пластинках шабатурки, знову відчути укорінюючий подих того холоду. – Роза Казимировна, да… Что ж она так?

– Ты о чём? – насторожився Балтер.

– Женщина определённо была со вкусом, а повесилась в таком кабацком платье.

– Кто тебе сказал? – у Балтера почервоніла шия, а за мить і все обличчя.

– Что?

– То, что Роза Казимировна повесилась, – Антей Маркович вимовляв кожне слово окремо і виразно, немов підкреслюючи його. Ярковський уявив, як у школі він цим відточеним інтонаційним підкресленням напрягав учнів: «Вася, тебе «два» за домашнее задание!»

– Догадался.

– И про платье догадался?

– Да.

– Не темни, Саша… Я понял, – старий обома руками оперся на сервант. На Ярковського він тепер дивився крізь відображення у склі. – Ты начал самостоятельно собирать информацию о нашей семье.

– Вы же сами просили расследовать это дело.

– Убийство Илоны.

– Да.

– Но я не просил вытирать пыль со скелетов в семейном шкафу. И не просил тревожить… – Балтер зробив паузу, немов би вирівнював дихання, відтак продовжив з вимогою в голосі:

– Кого именно ты расспрашивал о нас? Миру Борисовну, эту старую гэбэшную крысу?

– Я не знаю никакой Миры Борисовны.

– Тогда…

– А вы вспомните, Антей Маркович, почему обратились именно ко мне.

– Ты хочешь сказать… – Балтер різко повернувся, впіймав погляд Ярковського. – Эти твои способности…

– Именно это я и хотел вам сказать, – еспер не відвів очей. – Эффект Ярковского. Но не Ивана Осиповича, а, как говорили в древности, вашего покорного слуги ^[7].

– Так ты… видел, как вешалась Роза Казимировна?

– Донька Кришталевої Кулі, – перейшов на українську реконструктор.

– Что?

– Да так, ничего, – Ярковський нарешті відчув, що його охоплений болем мозок знов закутий у твердий надійний череп, і рішуче відкрив шабатурку.

«Упс!» – пискнуло розумне згущення.

У шабатурці було порожньо.