Слід згадати і про сумну долю банківських заощаджень населення. Майже усі громадяни СРСР, у тому числі практично всі дорослі громадяни України, мали рахунки в ощадних касах Ощадбанку СРСР. Мало не у всіх на ощадних книжках було від декількох сотень до кількох тисяч рублів, при тому, що проїзд у трамваї коштував в радянські часи 3 копійки, в тролейбусі 4 копійки, в метро 5 копійок, а півлітрова пляшка молока коштувала за радянських часів всього 20 копійок. Хтось відкладав гроші на велику покупку, хтось – про всяк випадок. З початком небаченої інфляції початку 1990-х рр., коли гроші почали стрімко знецінюватися, далеко не всі з вкладників збагнули, що слід якнайшвидше витратити свої гроші. Більшість же людей сподівалися на те, що вклади не можуть просто пропасти і не забирали свої «капітали». Водночас і держава усіляко гальмувала цей процес, обмежуючи одночасне зняття сум із рахунків. Номінально ті вклади дійсно не пропали. Але за кілька місяців навіть суми, на які раніше можна було купити легковий автомобіль, перетворилися спочатку в заощадження, на які можна було купити лише велосипед, потім на них можна було купити лише дешеву іграшку, а потім за них неможливо було купити вже нічого.
На згадку про колишні заощадження людям лишилися тільки ощадкнижки. Спочатку уряди країн СНД, побоюючись заворушень, час від часу обіцяли щось повернути, тобто компенсувати втрати, коли будуть кращі часи. Однак «кращі часи» так і не настали, старі власники ощадних книжок потихеньку вимерли і про подібні обіцянки