Цитаты из книги «Історія грошей»

Перші гривні друкували за кордоном. Але потім Національний банк України, закупивши новітнє обладнання, налагодив виробництво і монет, і банкнот в Україні. Воно було налагоджене за найсучаснішими технологіями, що забезпечувало високу якість і максимально можливий рівень захисту від підробок.

Епопея з купонокарбованцями закінчилася у 1996 р., коли вони були виведені з обігу й обмінені на нову українську валюту – гривню. При цьому обмін пройшов за курсом 100 000 купонокарбованців = 1 гривня. Відтак число мільйонерів в Україні вельми суттєво скоротилося. Банкноти номіналами у 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень були вже не тимчасовими купюрами. Вони не лише були набагато краще захищені від підробок, ніж попередні купонокарбованці, а й мали вигляд вже не купонів, а справжніх грошей, на яких були зображені найбільш видатні діячі, що залишили слід в історії української держави.

можна було вже не згадувати. Декілька років дика інфляція розоряла й українські підприємства, не даючи їм нормально працювати та конкурувати з зарубіжними підприємствами, що наповнювали ринок України своїми товарами. Водночас декільком родинам, які зосередили у своїх руках всю реальну владу в країні, інфляція була вкрай вигідна. Усі підприємства України були змушені працювати, продаючи свою продукцію тільки за купонокарбованці, реальна вартість яких танула як сніг. «Обрані» підприємства, що належали особам, близьким до влади, отримали право продавати будь-які товари, як ті, що випускалися власне цими підприємствами, так і тими, що завозилися ними з-за кордону, за тверду валюту. До того ж ці «обрані» фірми, що зазвичай належали лише особам, близьким до влади, отримали доступ до безвідсоткових державних кредитів, або до кредитів під чисто символічні відсотки. І це при тому, що усі інші підприємства могли брати кредити лише під шалені кредитні ставки, які доходили до 350 і навіть більше відсотків річних!!! За цих умов була майже повністю ліквідована можливість нормальної здорової конкуренції. Розвиватися і багатіти могли лише підприємства, які отримали пільги, тобто наближені до влади. Усі інші, у кращому випадку, могли лише виживати.

Слід згадати і про сумну долю банківських заощаджень населення. Майже усі громадяни СРСР, у тому числі практично всі дорослі громадяни України, мали рахунки в ощадних касах Ощадбанку СРСР. Мало не у всіх на ощадних книжках було від декількох сотень до кількох тисяч рублів, при тому, що проїзд у трамваї коштував в радянські часи 3 копійки, в тролейбусі 4 копійки, в метро 5 копійок, а півлітрова пляшка молока коштувала за радянських часів всього 20 копійок. Хтось відкладав гроші на велику покупку, хтось – про всяк випадок. З початком небаченої інфляції початку 1990-х рр., коли гроші почали стрімко знецінюватися, далеко не всі з вкладників збагнули, що слід якнайшвидше витратити свої гроші. Більшість же людей сподівалися на те, що вклади не можуть просто пропасти і не забирали свої «капітали». Водночас і держава усіляко гальмувала цей процес, обмежуючи одночасне зняття сум із рахунків. Номінально ті вклади дійсно не пропали. Але за кілька місяців навіть суми, на які раніше можна було купити легковий автомобіль, перетворилися спочатку в заощадження, на які можна було купити лише велосипед, потім на них можна було купити лише дешеву іграшку, а потім за них неможливо було купити вже нічого. На згадку про колишні заощадження людям лишилися тільки ощадкнижки. Спочатку уряди країн СНД, побоюючись заворушень, час від часу обіцяли щось повернути, тобто компенсувати втрати, коли будуть кращі часи. Однак «кращі часи» так і не настали, старі власники ощадних книжок потихеньку вимерли і про подібні обіцянки

Нарешті з початку 1992 р. Україна відмовилася від рублів і листів з купонами, перейшовши вдруге після 1918-го на власну валюту – карбованці або, як їх офіційно іменували, «купонокарбованці». Виглядали вони якось несолідно і тимчасово: розміри цих банкнот були невеликими, а самі вони вважалися якоюсь перехідною валютою до введення гривні. Ніхто в 1992 р. і гадки не мав, що ця «тимчасовість» розтягнеться майже на п’ять років. Слід сказати, що, незважаючи на невеликий розмір, купонокарбованці не лише мали оригінальний дизайн, але й були досить добре захищені від можливості підробок. А от від інфляції вони виявилися захищеними аж ніяк не краще попередніх рублів. Спочатку були надруковані банкноти в 1, 3, 5, 10, 25, 50 і 100 карбованців, потім з’явилися банкноти номіналом в 200, 500 і 1000 карбованців, згодом банкноти в 5000, 10 000, 20 000, 50 000, 100 000, 200 000, 500 000 і, нарешті, в 1 000 000 карбованців. ■ Банкнота України – один мільйон купонокарбованців із зображеннями пам’ятника та університета імені Тараса Шевченка у Києві, 1995 рік. На купюрах у 200 000 та 5 000 000 карбованців було зображено будівлю Оперного театру у Києві. Тоді жартували, що саме ця установа є відповідальною за стабільність української валюти. За кілька років усі громадяни України, навіть незаможні, як і їх предки у часи громадянської війни, стали мільйонерами, але аж ніяк не багачами. Номінально зарплати і пенсії постійно підвищувались, але за купівельною спроможністю реально залишалися на колишньому рівні або навіть падали. Увесь номінальний приріст зарплат і пенсій з’їдала інфляція. Дрібними грошима громадяни розраховувалися часто не окремими купюрами, а цілими банківськими упаковками по 100 банкнот у кожній. Так, приміром, у деякі місяці 1993 р. за кілограм сала на Бессарабському ринку в Києві можна було розрахуватися такою пачкою з купюр по 10 карбованців. Одному з авторів довелося влітку цього ж року для розрахунку за одноконфорний газовий таганок у господарській крамниці використати блок з 10 пачок 25-карбо-ванцевих купюр, скріплений мотузкою із банківською свинцевою пломбою. Гроші дешевшали щодня. Національний банк України був змушений вивести з обігу спочатку радянські монети, які стали непотрібними, потім – занадто дрібні купюри: 1, 3, 5, 10, 25 і 50 карбованців. Початково найбільша купонокарбованцева банкнота номіналом у 100 карбованців стала найдрібнішої розмінною. Однак за декілька місяців були скасовані та виведені з обігу, як занадто дрібні і непотрібні, і купюри в 100, 200 та 500 купонокарбованців. Із липня 1995 р. усі ціни округлювалися вже до 1000 карбованців.

Радянська влада, проіснувавши понад 74 років та жорстко придушуючи будь-яке інакомислення і будь-яку приватну ініціативу, так і не змогла налагодити нормальне постачання населення товарами. І до останнього дня свого існування радянське керівництво, замість того, аби зробити рубль твердою валютою, намагалося вирішити проблему введенням додаткових карток, купонів, талонів, й іншими не стільки господарськими, скільки адміністративними методами. Як наслідок – в  останні роки існування СРСР дефіцитом могло стати усе: від мила і  цукру до сигарет, горілки і  навіть хліба. Це змусило повернутися до нормованого розподілу дефіцитних товарів. Аби не лякати населення картковою системою, яка нагадувала б радянським людям про пережите у часи перших п’ятирічок та воєнних і повоєнних років, нові картки стали іменувати, «талонами» та «запрошеннями». Але фактично це було черговим введенням карткової системи – і це у мирний час.

таким чином, оплачувала чужі забов’язання. До того ж, емісія рублів проводилася не в Україні, а в Росії. Ще в останні місяці існування СРСР, коли стало зрозуміло, що країна от-от розвалиться, аби вийти з положення, тодішня українська влада спробувала ввести на додачу до радянських рублів ще й купони, опісля чого кожен громадянин України, крім зарплати і пенсії, отримував ще й особливі листи номінованих у рублях (від 1 до 100) купонів, у кількості, що майже дорівнювала його зарплаті чи пенсії. Під час купівлі товару у магазині покупець мав не лише оплатити його вартість у рублях, але ще і дати продавцю купонний лист, аби той вирізав з нього відповідну кількість купонів. Все це аж ніяк не допомагало подолати дефіцит товарів, але призводило до постійних затримок в обслуговуванні покупців і величезних черг. Різного ж роду продовольчі та товарні картки і талони взагалі майже завжди були характерною рисою радянської влади.

Власне, інфляція періодично лютувала саме у тих країнах, де спостерігався волюнтаристський підхід до управління. Абсолютний антирекорд на цьому терені був поставлений у звільненій 1980 р. від британського колоніального панування Південній Родезії, яку перейменували тоді на Зімбабве. Там недолуга економічна політика нових лідерів, на чолі з «полум’яним революціонером і борцем проти колоніалізму» Р. Мугабе, призвела до того, що ця квітуча до того країна перетворилася в одну з найбідніших країн світу, а зімбабвійський долар, що прирівнювався на початку до одного долара США, знецінився настільки, що в Зімбабве почали друкувати банкноти номіналами у мільйони, мільярди, а потім навіть в 100 трильйонів зімбабвійських доларів. Найчастіше гроші в Зімбабве дешевшали швидше, ніж їх друкували, і дуже швидко ставали дешевшими, ніж той папір, на якому їх 90 було надруковано. Якщо вести мову про сучасну Європу, то не можна не згадати фантастичну інфляцію, що вибухнула у середині 1990-х рр. під час розпаду Югославії. Югославський динар настільки знецінився, що там друкували банкноти номіналом у 500 мільярдів динарів. Потужна інфляція була характерна і для багатьох держав, що утворилися на місці колишнього Радянського Союзу після розпаду СРСР. Так, в Україні після отримання нею незалежності спочатку кілька місяців продовжували перебувати в обігу колишні радянські рублі. Це призвело до того, що в країну стали завозити рублі з тих пострадянських держав, де вони були виведені з обігу. Країна,

врешті-решт забракло. До середини 1980-х інфляція була досить помірною, але із середини цих років почала стрімко набирати оберти.

Радянський Союз увійшов у «період застою». Країна помалу, проте невпинно, відставала від розвинутих країн світу, а рубль – підточувала інфляція. Замість того, щоб ефективно розвивати економіку, лідери СРСР гасили нестачу товарів та інфляцію нарощуванням продажу за кордон природних ресурсів. СРСР, найбільша за територією країна світу, мала величезні ресурси, та при такому невмілому хозяйнуванні і таких величезних ресурсів