Антисоветский Советский Союз

Войнович приваблює не в останню чергу тим, що нова посткомуністична реальність не збила його з правильного шляху, не зробила радикальний переворот у мізках, і він не став монархістом, більшовиком чи почвєнніком. Як був послідовним антикомуністом, борцем за свободу, так ним і залишається. А те, що СРСР – антоним свободи, поступово забувається. «Антисоветский Советский Союз» – книжка для всіх, хто страждає на ностальгію за радянськими часами, хто носиться з левацькими ідеями, знову бачить у соціалізмі щось привабливе, більш правильне, ніж пропонує західне суспільство.

Книжка ця публіцистично-сатирична. Є там спогади про СРСР, про всі хвалені безплатні дива, про унікальну соціальну систему та інші висмоктані з пальця переваги, які для декого з кожним роком ще більше очищуються від правди і стають все привабливішими і привабливішими.

Не все Войновичу вдалося однаково добре. Є речі нуднуваті, часом він вдається до дещо дріб'язкових з'ясувань стосунків. Дещо у збірці явно застаріло, готувалося, очевидно, ще для Радіо «Свобода» та інших антирадянських рупоров і жупєлов. Але є речі смішні. Запам'ятався, наприклад, фельєтон про радянську їдальню, яка відчайдушна бореться за температуру приготування борщу. Поки що вдалося досягти температури 30 градусів, але доженемо і переженемо!

Звісно, багато уваги Войнович приділив літературі. І дійсно, відразу згадується, як вивертав, ломав письменників Радянський Союз. Як пише сам Войнович «есть такие писатели, которых природа производит поштучно. И если взять таких, уникальных, и одного застрелить, другого посадить, третьего на воле замордовать, то, глядишь, от литературы ничего не останется.» Ось-ось. Можна згадати і замордованих Зощенка з Платоновим, які у будь-якій іншій літературі були б зірками першої величини, натомість з радянської були просто викреслені. Або тих, кого продовжували друкувати, але потрощеними, відцензурованими, а що найстрашніше – відсамоцензурованими.

Загалом ця книжка нагадує про радянські маразми, що корисно, а то вже й сам починаєш забувати, якою територією, непридатною для життя, був великий і могутній СРСР.

Вот ещё один "смехач", который всю свою жизнь «профантасмагорил».
Не буду врать – я очень любил его раньше! Любил и ценил! Не художественную его литературу, нет, - «Чонкин», «Москва 2042» и прочие его «шедевры» всегда казались мне дешёвой галиматьёй. «Шапку», впрочем, любил. Но больше всего я ценил его публицистику. Её я читал и перечитывал вдоль и поперёк.
Его публицистические сборники были когда-то моими НАСТОЛЬНЫМИ КНИГАМИ.
И ЭТА – одна из них.
Не удивительно, что я решил это прочесть – страшно, что мне это НРАВИЛОСЬ. Это говорит о том, что я не очень разборчив.
В самом деле, ну что есть в этой книге? Насмешка над страной, над государством, над всеми его гражданами вместе и над каждым в отдельности. Автору не нравится НИЧЕГО вообще.
Его «перо» залезло не только в каждую тёмную дыру, но прошлось и по всем вершинам нашим. И вершины эти кажутся автору ещё более отвратительными, чем тёмные и грязные дыры.
Даже нет смысла перечислять то, что охаивает автор, ибо охаивает он ВСЁ, что только может вспомнить: качество нашей продукции, наши законы, наших людей, нашу литературу, правящую партию, КГБ и т.д. и т.п. ВСЁ, что встречал когда-либо автор на просторах СССР – плохо, неумно и бездарно. Во всяком случае, он это оценивает именно ТАК.
Всё, что есть в этих книгах – это беспредельное остроумие, переходящее очень часто в скудоумие. Больше здесь нет ничего. За что я любил это? Не пойму. Скорей всего злобу автора я принимал за смелость.
Умение плюнуть в святыню почитал как трезвость мысли.
Хорошо, что хоть теперь я начал мыслить иначе.
А с Войновичем надеюсь больше не встретиться.