Non omni tempore

…Ви відчуєте, як щось невловиме стисне ваше серце. Смуток, трепет, тривога, полегшення – відчуєте, як цей коктейль із емоцій струменить вашими венами, наповнює душу, перехоплює подих. Ні, ви не уявите цього, як робили раз за разом раніше, гортаючи чергову книгу. Ви – відчуєте.

«Дім, у котрому заблукав час» – роман-новела, в якому химерно переплітається повсякденність із магічним реалізмом, дійсність із містикою, самоаналіз – із гранями зачаєного божевілля. Ниткою Аріадни сюжет витинає надзвичайні візерунки, не дозволяючи відірватись уже з перших сторінок, і тримає в інтелектуальному напруженні читача до самого фіналу. Як не дивно, авторам вдалося розповісти цю історію легкою, затишною і близькою кожному мовою, тож будьте готові до того, що в один момент слова роману звучатимуть для вас, наче внутрішній голос.

…Катастрофа, що зветься так лише завдяки відповідному сприйняттю подій розгубленими громадянами. Загравання свідомості з підсвідомістю. Врешті-решт – Революція, з якої народжується надія для безпорадних і розчарованих. О, ви не уявляєте, в яку мозаїку складуться всі ці архетипні образи й алюзії наприкінці!

Для мене особисто «Дім…» став відкриттям – бо вперше я впритул глянув на власне відображення очима сторонніх людей. Так – роман Вікторії/Марини/Анастасії справді нагадує вікно в Задзеркалля, крізь яке нам видніється світ навиворіт, бездонна кроляча нора, про яку ми щосили хочемо забути.

Спробуйте нагадати собі про те, що старанно намагались виштовхати із пам’яті. Уважно придивіться до себе. А ким ви залишитесь, коли нарешті зрозумієте: часу не існує?

Non omni tempore. Вдумайтесь.

А потім… Потім – незалежно від вражень та висновків – ви раптово відчуєте, як щось незбагненно-невловиме стисне ваше серце.

Знаєте, вам сподобається.

Влад «Змій» Сорд,

воїн, поет, активний учасник Революції Гідності

* * *

Все, о Люцилію, не наше, а чуже, тільки час – наша власність. Але й цю вічноплинну, непостійну штуку може відняти у нас кожен, хто цього захоче.

Сенека

Це розпочнеться просто завтра. Десь перед світанком на головній площі вашого міста – ви завжди знали, що там має статися щось страшне. Стоятиме така тиша, якої не було від часів сотворення світу. Горітиме ліхтар навпроти зачиненої крамниці товарів широкого вжитку. Вітер знічев’я ганятиме уздовж хідника зіжмаканий аркуш паперу – здається, зірване зі стовпа оголошення, – утім, для тітки-двірнички, котра заступить на зміну за якихось півгодини, його зміст не матиме жодного значення. Під лавкою біля входу у сквер спатиме безпритульний пес (двірничка прожене його мітлою, потім пожаліє, прикличе і погодує). Зрідка вулицею пролетить поодинока автівка (запізніле таксі або ж міліцейський «бобик» – так, іноді вони теж не сплять). А от людей не видно. Зараз не час для людей.

На міській Ратуші, як завжди, гучно й урочисто забамкає великий годинник. Гляньте на циферблат і запам’ятайте час. Добре запам’ятайте, більше ви його не побачите. Тому що мине ще трохи хвилин, і годинникові стрілки раптом здригнуться і якось приречено й нерухомо застигнуть (чого, погодьтеся, з вашою міською Ратушею досі не траплялося). Скажімо, десь чверть на шосту. Запам’ятали?

А так більше нічого не станеться на головній площі вашого міста.

Поки що.

Розділ І
Чверть на шосту

Вночі йому знову снилися жахіття. Марилося, ніби він зробився дрібною піщинкою й потрапив досередини велетенського годинника – поміж ґвинтів, коліщат, пружин, балансирів зі старої потемнілої міді. Годинниковий механізм рухався, він збирався розчавити піщинку, стерти її на порох, аби не заважала рахувати час. Піщинка ж перестрибувала з однієї шестерінки на іншу, намагалась утримати рівновагу на краєчку, як цирковий канатоходець, переховувалася, втікала. Та з годинникової пастки вибратися було ніяк. Попалася. Міцно затиснувши її між зубцями двох зустрічних коліщат, механізм зупинився і з тяжким скреготом та натужним зітханням завмер. Тоді піщинка прокинулася.

Оце наснилося… Богдан розплющив очі, переконуючись, що ніяка він не піщинка, та й заснув не всередині гігантського годинника, а в своєму ліжку (точніше, на старому розкладеному дивані у найманій квартирці в середмісті). Проте він не квапився вибиратися з постелі (хоч і був тут сам, Мира пішла від нього місяців зо два тому), а перевернувшись на інший бік, спробував якомога довше продовжити цей ефемерний стан дрімання-досипання, ніби для того, щоб звично впорядкувати свої химери, класифікувати, пронумерувати їх, акуратно розкласти поличками, де їм належить зробитися зовсім не страшними. Ще десять хвилин… А потім він неодмінно встане з дивана і почне збиратися на роботу. Цього разу він не запізниться, – остання думка перед тим, як знову заснути, тепер уже міцним передранковим сном, без жодних сновидінь.

Такі ледачі «підйоми» вкупі з уже звичними запізненнями спіткали його щоранку. Коли ж рудий, добряче вгодований кіт Грубас знагла плигав на подушку, недвозначно даючи зрозуміти: уже й час снідати, господарю! – він притьмом зривався з місця, химери розліталися врізнобіч, котисько схарапуджено вистрибував на стару книжкову шафу, аж забуваючи про їдло, починався новий день.

Скільки Богдан себе пам’ятав, у нього завжди були негаразди з часом. Ніколи не чув будильників, хоч від їхнього пронизливого дзенькоту й ґвалтовного ревіння прокидалися мало не всі сусіди на поверсі цегляної п’ятиповерхівки й починали знавісніло гамселити у стіни й чавунні батареї опалення, та їх він також не чув, сприймаючи за звичний міський гуркіт, музичне тло великого міста, бо ж його вікна виходили на трамвайну колію, а до цього або звикаєш, або починаєш панічно шукати інше помешкання. Богдан звик, він узагалі був людиною звичок, рабом ритуалів, – приміром, завжди і скрізь запізнювався, бо так уже повелося зі студентських, та де там, ще зі шкільних років, коли мама раптом перестала його будити, – фатальний випадок, який визначив його подальше життя. Тож він давно не покладався на людей та будильники, хіба ввіряв підіймати себе Грубасові, чий шлуночок був незрівнянно чутливішим до плину часу, ніж будь-які механічні чи електронні пристрої. Цього вгодованого руданя вони з Мирою знайшли на вулиці майже рік тому, і він жалісливо нявчав, хоч і не скидався на безпритульного, навіть мав при собі шкіряного нашийника.

– Схоже, загубився, бідолашний, – сказала Мира і зробила першу стратегічну помилку – подивилася йому в очі. І таку вселенську тугу випромінював самотній котячий погляд, що Мира не втрималася від другої стратегічної помилки – вона приголубила кота. І він пішов слідом за ними. Що було робити? Вирішили до часу прихистити безхатька й розклеїти містом та поширити у соцмережах оголошення, що знайшовся прекрасний рудий кіт, повернуть за винагороду. Ніхто не озвався. Написали вже – без винагороди, знову ніхто. Так шестикілограмовий рудий котяра зостався жити у найманій квартирці цегляної п’ятиповерхівки з вікнами на трамвайну колію, отримавши промовисте йменнячко Грубас.

А потім Мира пішла від них, зникла без сліду, тож Богдан тепер сам щоранку прокидався від котячого погляду, що незмигно вимагав їжі. Далі вилежуватися було не можна. Він зривався на ноги, годував Грубаса, насипаючи йому до миски сухого котячого корму (як завжди більше, ніж Грубасові належалося до сніданку), заскакував на три хвилини в душ, потім хапався за зубну щітку, одночасно надягаючи штани, і лише після цього зважувався глянути на годинник, аби побачити, на скільки запізнився сьогодні…

Цього ранку великий настінний годинник із допотопною мідною зозулькою показував рівно чверть на шосту. До роботи Богданові було на дев’яту. Оце так жарти… Це ж скільки ще він міг поспати!

– Чи ти здурів, Грубасе? – обурено повернувся до котиська, який без жодних докорів сумління заходився біля свого сніданку. – Нащо підняв мене о такій порі?…

Грубас не вшанував його відповіддю, тож Богдан вирішив ще випити кави. Час, хай йому, на каву тепер є! Ранковому кавуванню він зазвичай віддавав півгодини, або й півтори, коли забував про рух годинників. І тоді можна було зайнятися блаженним «нічогонедуманням», яке так добре перезавантажує мізки на початку складного робочого дня. Або ж безнадійно загрузнути у спогадах і ще більше запізнитися на роботу – це вже як пощастить. Узагалі, найщасливіші миті його дорослого життя пригадувалися насамперед тим, що він втрачав відчуття часу. Коли ж приходив до тями, їх, отих митей, уже не було поруч.

…стрибок із парашутом, коли чесно висмикуєш кільце і не падаєш, а розчиняєшся в розрідженому проваллі неба, не віриш, що торкнешся твердої, звично-зрозумілої поверхні землі, аж доки не опиняєшся посеред колючої стерні якогось поля на краю світу й знавісніло «гасиш» розбурхану парусину, хапаєш адреналін, повертаєшся у час.

…тиждень у літніх Карпатах (випадково якось так вийшло, зірвався і поїхав) серед заплутаних плаїв, смарагдових лісів, посивілих гірських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав – часу не існує тут, у Карпатах… Дід просив, залишайся у мене, передам тобі свої уміння, а він злякався, утік посеред ночі назад у своє життя. Коли це було? Рік чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалі, він вигадав і Карпати, і вуйка-мольфара, і себе в його пропахлій сушеними травами колибі?

…перша ніч із Мирою – точніше, навіть не ніч, а ніч, день і ще одна ніч, цілі вихідні, коли вони вимкнули телефони, забили на соцмережі й не вилазили з ліжка у його найманій квартирці без ремонту, і їм було так незбагненно добре, що й час забрався з тієї хати, не наважився турбувати їх до понеділка… Це потім усе стало інакше – «давай зараз по-швидкому, а потім ще подивимося фільм». І фільм запам’ятовувався краще, ніж секс.

Утім, Мира не була його дівчиною. Вони просто трималися разом, бо слово «зустрічатися» якось не надавалося до означення їхніх стосунків. Бачилися, коли обоє мали вільний час, телефонували одне одному, як мусили щось повідомити, або якщо треба було про щось спитати. Щоправда, коли Богдан дзвонив їй, часом йому видавалося, що відповідає на його дзвінки якась інша людина – не його Мира – людина з іншим голосом, іншим настроєм та характером, ба навіть іншим життям. Тому він нечасто їй телефонував. Вона ж йому – майже ніколи. Іноді не спілкувалися тижнями, місяцями, а потім знову раптово знаходилися, ніби й нічого не трапилось. Логічно було б припустити, що кожен мав когось іншого, з ким у нього справжнє життя. Він не мав. Мира була таємницею за сімома замками. І то вона була винна у таких стосунках.

Руда, як лисиця, Мира і вдачу мала вельми схожу – непередбачувану, самодостатню, потайну. Зникала і з’являлася без попередження. Ніколи не затримувалася надовго. Йому ж залишався на згадку хіба квітковий аромат її парфумів і щось із випадково (чи не випадково?) забутих речей – сережка, запальничка, кишенькове дзеркальце у формі сердечка. Якось навіть забула свій нотатник – чорний, із вигнутою червоною фігуркою кішки на обкладинці. Богдан не стримався, розгорнув його (нарешті він дізнається більше про Миру!), а той виявився… списаним чудернацькими віршами. Вірші Богдан зненавидів ще в школі, тож читати нічого не став. Ні, ну хіба не можна було заповнити цей зошит сентиментальними дівочими дурничками, які починалися б зі слів «Любий щоденнику!..» і провели б зацікавленого хлопця у потаємний світ дівчачих мрій, секретів та забаганок? Написала б, приміром, як любить його, Богдана. Або як не любить. Усе чітко і зрозуміло. А з віршів що візьмеш?

Він роздратовано згорнув нотатник і закинув його на книжкову полицю. Її книжки. Вона скрізь залишала йому книжки. Колись він обіцяв усі їх перечитати, але так жодної й не розпочав. Мира теж зосталася для нього непрочитаною книгою. Книгою на якійсь чужій незрозумілій мові, останні носії котрої вже давно покинули цей світ. І це зводило його з розуму, прив’язувало невидимими ланцюгами до цієї дивної, неприкаяної, ненормальної дівчини…

 
Застеляти ліжко, на котрому ще годину тому вирувало кохання,
збирати речі в усіх кутках кімнати і не тільки,
йти на кухню і за звичкою заварювати з корицею каву
сьогодні на диво важко й підганяють годинника стрілки…
Зупинити би час, як у тих фантастичних фільмах, що дивилися вчора,
заховатись від світу усього, мов за куліси,
і цю ніч, як улюблену пісню, ставити на повтори
й мріяти, що між прізвищами колись поставим дефіси…
 

…Звідки ці слова зринули у його пам’яті, у його думках, у його кімнаті, він же ніколи раніше їх не чув і не бачив? Богдан мимоволі зиркнув на книжкову шафу, опустив погляд нижче й помітив, що Мирин нотатник лежить розгорнутим на підлозі, а він точно клав його на поличку поверх стосу нечитаних книжок. Та нічого – це, мабуть, Грубас зіштовхнув його хвостом на підлогу, доки Богдан літав у хмарах, але… Грубас, схоже, не відходив від своєї мисочки – власне, він і зараз там, старанно вилизує з неї рештки сніданку, їсть неквапливо та з гідністю – великий поважний кіт. І коли тільки встиг вискочити на шафу і скинути того нотатника? Це ж він зробив, більше нікому…

Богдан у кілька кроків опинився біля полиць. Підняв з підлоги чорний нотатник з червоною кішечкою, розрівняв зіжмакану сторінку… й одразу ж згорнув його назад, уздрівши на розвороті перші рядки вірша, котрий щойно почувся йому в порожній кімнаті. Це неможливо. Він що… вже божеволіє без Мири? Чи це така реакція психіки на відсутність сексу протягом… скільки там часу минуло, відколи вона пішла? Ага, щойно виповнилося рівно шістдесят дев’ять днів, сім годин і п’ятнадцять хвилин, якщо зараз чверть на шосту. Без сексу. Чи без любові?

Він акуратно поставив нотатник на поличку між двох книжок – «Звіяними вітром» Маргарет Мітчелл і «Трагедіями» Шекспіра. Запам’ятав місце. Заборонив собі думати про Миру. Вирішив сьогодні більше не думати про секс. Бо такі думки до добра ще нікого не довели. Краще вже думати про роботу…