Присвячується Каті Єрофєєвій
Я не скажу вам, хто, коли, звідки,
А також де, куди і чому…
Пісня
Всі ми – діти Рожевої Миші.
З розмови
Люди! Збулося! Грім гримить, земля трясеться, піп… Збулося велике російське пророцтво! Піп на курці мчить, попадя йде пішки, чеше попу гребінцем! Збулося! Завертай, мужик! Уві сні і наяву весь глобус зхибнувся, здурів, злетів з котушок. Куди ти мчиш, Америко? Агов, Європо! Росія вже нікуди не несеться, але зате задкує раком. Мусульмани, ать-два! Китай, дай на чай! На що жити? У кого вірити? Люди! Зруйновано все, що могло впасти, потонули всі, хто вмів і не вмів плавати!
Так казав мій тато. Розмахуючи руками.
Він потонув. І мама – теж.
В однієї сучасної російської дівчинки потонули в морі мама і тато. Дівчинка сміливо вирушила в підводне царство на саме Дно. Вона вирішила врятувати батьків від вічної смерті, повернути їх на Землю. Без батьків вона ж залишилася круглою сиротою!
На Дні з нею трапилися всякі злі пригоди. Подолавши безліч поневірянь, вона сама потрапила в клешні Смерті, в якості якої працював на дні Краб-Велетень, схожий на морський порт з десятками підйомних кранів.
Не який-небудь безглуздий Кощій Безсмертний зі старої казки, а величезний блискучий посланець майбутнього взявся шматувати дівчинку… За ним водилися різні клички. Чим страшніша нечисть – тим більше кличок! Деякі китайці, з тих, що жили на Дні, жахаючись, називали це чудовисько Шанхайською Примарою.
Коротше, цією дівчинкою була я, і сльози відчаю пирснули саме з моїх очей.
Коротше, коли Краб-Велетень з червоно-помаранчевим панциром стиснув мене потужною клешнею, я так злякалася, я так злякалася, що навіть опісялась! Але я навіть не помітила, що опісялась. Тому що я страшенно злякалася. А коли раптом відчула, що я опісялася, мені не було соромно. Тому що на моєму місці ви б усі опісялись…
Злякано пробігло переді мною все моє крихітне життя від щасливого світанку до самого дна. Стоячи на волохатих, тремтячих від злості, але при цьому міцних ногах, вилупивши очі-перископи, ВІН почав душити мене перед тим, як відправити в смердючу пащу.
І ось я вже в його смердючій пащі, зараз він мене порве!
Прощавай, моє крихітне життя! Я хрипко кричу:
– МамоОООООООООО!!!
Я вже відключаюся. А в голові стукає:
– Як же так? Кінець? Як же так?..
– Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у піт кинуло! Але ж ти уві сні лише впісялася?
– Що?
– Ну, те, що ти не обкакалася!
– Ні, тільки обпісялася.
– Сиии! А ти помічала, що тварини, включаючи людей, пісяють із задоволенням, а какають з мукою?
– Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогодні така груба?
– Настали грубі часи. Інших не передбачається. Коли у тебе закінчується дитинство? Сиии?
– Сама ти Сиии! – розсердилася я.
У неї це «СИИИ!» існує у всіх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист її мишачої мови.
– Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусині стрілки? Де твій будильник розміром з вигодуваного кроля? До кінця твого дитинства залишилась пара тижнів.
– Як же я все встигну?
– Ти стоїш над самим обривом казки.
– Кінець обірваний. Я зараз кинуся вниз.
– Як ти опинилася на морському дні?
– Мої батьки не захотіли зустрічати Новий рік у Москві.
– Сиии! Докладніше!
Рожева Миша нюхає клавіатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:
– Я сповнена натхнення! Знаєш, я більше за все на світі люблю сир Ґрюєр! Ах, Ґрюєр, Ґрюєр… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли мені страшно або весело – я завжди про сир… Ґрюєр – це краще музики Моцарта! Навіть самого сонця краще! Ементаль теж підходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сімдесяти п’яти кіло!
– А я… Якби моя воля, я б усім на світі подарувала по хом’ячку, – вставила я.
– Але хом’ячків не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втім, із сиром теж затримки на кордоні. Кладучи руку на серце, я все ж таки більше за все люблю Пармезан!.. Уявляєш? Давай напишемо книжку!
– Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки більше, аніж мене.
– Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай мені своїми словами на лапи! Це боляче! Ні, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну підводну імперію!
Миша негайно занурилась у замисленість.
У вікно світить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирає лапки:
– Почнемо, Марусю?
Жмурить очі, дивлячись у вікно:
– Цьому сонцю так і хочеться подати милостиню.
– Ми не в червні! – киваю я головою.
– Твої батьки подають жебракам милостиню?
– Тато – так, коли стоїть у заторі. А мама свариться: це не жебраки, а мафія!
– Навіть, якщо вони безногі?
– Мама переконана, що вони ховають ноги під собою…
– А чому твої батьки не захотіли святкувати Новий рік у Москві?
– Ну, це ціла історія! – Я сплескую в долоні. – Для цього треба зазирнути в татову голову.
Мій тато – Особлива Думка. У нього на все-все-все є особливий погляд. Кожний ранок, який у нього починається не раніше обіду, він читає за столом жахливі новини, із задоволенням заїдаючи їх яєчнею з двох яєць з помідорами і хрусткими грінками або гречаною кашею з молоком.
– Ідіоти! Варвари! Раби! Покидьки! Сучі діти! Наївні люди! – чуються його особливі вигуки.
Таке враження, начебто він щоденно дивиться пригодницький серіал про папуасів Нової Ґвінеї. Раніше, коли мене ще не було, він висловлював Особливу Думку скрізь, де лише хотів: по телевізору, на радіо, в часописах. Тепер, як він каже, свобода скулилася, але він усе одно залишився «майстром на всю голову». Між тим навіть у татовій голові перед Новим роком коївся сполох. Мій тато такий розумний, що навіть дурнуватий. Бо ж до Нового року залишилось трохи більше тижня. Але незрозуміло, з ким його зустрічати.
Якщо піти до Іванових, міркувала татова голова, там смачно нагодують і є гарна випивка, але Іванови мають злу кішку Жучку. Так, Жучка! Вона дряпається! Останнього разу вона порвала іскристі панчохи моєї дружини Олени Петрівни. Ну їх в болото!
З іншого боку, крутила головою татова голова, якщо піти до Гончарових, там, звісно, весело, але там можуть чіплятися до Олени Петрівни, вона красуня. Примусять її курити на холодному балконі, обіллють шампанським… Тоді під ранок я буду змушений бути боягузом або з кимось битися.
Звісно, можна піти до Водостокових. Але там засідка: може початися розмова про гроші. Я їм винен. Скільки? Багато! А грошей нема. А в кого вони сьогодні є? І взагалі це хамство з їх боку розпочинати в Новий рік розмову, хто кому винен.
Я б залюбки зустрів Новий рік з Петрухіним, але в нього неможливо не напитися і не виставити душу навстіж. А це за теперішніх часів небезпечно. Хіба мало чого в душі знайдеться недозволеного?
З сьомого боку… Я збився з рахунку! Сьомий бік – це мрія! Піти на Новий рік до академіка Ґуля! Престижна компанія. Професори, хірурги, стоматологи, дерматологи. П’ють рожеве шампанське. Але вони нас зазвичай не кличуть до себе!
Залишаються Носкови… У Носкова дружина – українка! То й що? – обурюється татова голова. – Боже, як змінився світ! З усіх шпарин лізе війна!
Є в мене дружок, генерал Петров. От би до нього! Петров – людина майбутнього. Всі військові брешуть, від солдата до генерала. Але генерали брешуть гарно. В наступному році, каже Петров, ми будемо пити горілку на берегах підкореної Темзи. Для цього, пояснює, треба вбити триста тисяч чоловік… Мені не шкода, звісно, крутиться в татовій голові, на те вони й солдати, щоб загинути за вітчизну, але це все ж таки велика війна, і я внутрішньо не готовий до такого кровопролиття.
А моя дружина Олена, насторожується татова голова, кричить із спальні: пішли зустрічати Новий рік до моїх подружок! Вони не українки! Вони просто наші вітчизняні дурепи.
Ми з Лєною маємо зв’язки з лібералами. Та цим не догодиш! Вони всім незадоволені, окрім себе! Василь Аркадійович працює в приватному банку і дуже незадоволений, що в країні повний крах. Це, кричить він, злочин! Ось так прийдеш до нього на Новий рік, а він все крах! крах! і стане лякати розтином країни… Ніякої радості від його чорної ікри не буде!
У запасі є родичі, хитає головою татова голова. У них, на крайній випадок, можна зустріти… Дядько Володя, він постійно мовчить. Його син Костик воцерковлений і тримає піст, на Новий рік манну кашу на воді їсть. Його дружок Павло чомусь приймає мене за єврея. І от з ним цілу ніч будемо тягатися: єврей я, неєврей.
Звісно, цікаво, ностальгує татова голова, як буде зустрічати Новий рік мій колишній співкурсник Максим Гусак-Компотов! Макс відомий мільйонам телеглядачів своєю закоханістю в Президента. Зате про Америку каже, як про скаженого собаку. Я теж тепер не великий прихильник Америки, і взагалі англосакси мене засмучують, але все ж таки я не кваплюсь знімати свої американські джинси!
А вчора вночі, довірливо зітхнула татова голова, взагалі нісенітниця… Наснилось мені: дзвонить телефон. Кажуть співучим жіночим голосом:
– Іване Іллічу, вас запрошує в Кремль на зустріч Нового року сам Дід Мороз. В тісній компанії. Лише десять кращих людей Росії і ви зокрема.
– Мене? В Кремль на ялинку? Облиште мене розігрувати!
– Помилуйте!
– Я ж зовсім не кращий! Я, можливо, не самий поганий, без екстриму, але й не кращий.
– Вас чекають у Кремлі!
– Та навіщо я їм здався?
Мовчання.
– Як приходити, самому чи з Лєною?
Але жіночий голос уже роз’єднався. Я думав-думав, вирішив – піду з Лєною. Вона, звісно, в космос не літає, але як моє кохання залишити одну на Новий рік!
Нарядилися ми з Лєнкою, як могли, поїхали на тролейбусі в Кремль. Заходимо. Нас Снігурка зустрічає: колготи з малюнком морських водоростей.
– Нумо всі відразу до Діда Мороза!
Я помовчав, а потім:
– Він тобі ким доводиться? Дідом чи що?
– Чому дідом? Чоловіком!
– Як чоловіком? – дивується Лєна. – Тобі скільки років?
– Вісімнадцять і один день!
– Ну, тоді, звісно… – кажу я. – Вітаю з прийдешнім!
Заходимо до зали. Вона із золота. У залі всі люди з телевізора повилазили. Перші особи з посмішками рожевих пупсів. За парканчиком перші пики. Далі – перші рила. А в загорожі стрибають перші морди. Весь набір. Перші мармизи сміються і кажуть: пройдешній рік був найпереможніший, кращого року в історії не знайти, хоча вся наша історія – автострада. Летиш по ній стрімголов і водночас стоїш на місці… Уже час, кажуть пики, покінчити зі зрадниками і доларом.
Стрімко входить Дід Мороз:
– Оголошую Новий рік відкритим!
Дарує кожному по валізі новеньких грошей, по парі антикварних годинників від самого Бомарше, про які вони навіть не мріяли, бажає нового щастя. Валізи залишають їх байдужими, але годинники від Бомарше розглядають з дитячою цікавістю. Снігурка в зухвалих колготах:
– Ми з Дідом більш за все любимо Росію, ось чому ми тут у Кремлі – найсправжніші, а всі інші снігурки та діди морози – потвори липові.
– Так, – згоден з нею Дід Мороз. – Ви – єдина країна, яка все ще в мене вірить. Слава вашому первинно-військовому ладу!
І кличе мене пальцем:
– Пішли, Особлива Думко, посекретничаємо!
Заходимо в сусідню кімнату, замикаємось. Я від хвилювання відразу закурив цигарки «Біломор» – я тільки ці цигарки і курю на пам’ять про тих, хто був репресований… Але з кожним роком дістати «Біломор» стає все важче.
– Хочеш? – пропоную.
Задиміли. Я думав, він мені гроші дасть, а він каже:
– Відповідай за весь народ! Ти життям задоволений?
Я озирнувся на всі боки:
– Чому питаєш?
– Якщо народ незадоволений, я їх усіх тут заморожу!
Ой, думаю, що за новорічна провокація!
– Як же ти їх заморозиш, якщо там, у залі, моє кохання, красуня Лєна?
– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирішуй!
На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Рожева Миша», автора Віктор Єрофєєв. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанру «Современная русская литература». Произведение затрагивает такие темы, как «сказки для взрослых», «невероятные приключения». Книга «Рожева Миша» была написана в 2017 и издана в 2020 году. Приятного чтения!
О проекте
О подписке