Віктор Гюго
Собор Паризької Богоматері

© Н. М. Горяча, передмова, 2004

© Б. Б. Буніч-Ремізов, примітки, 2004

© Ë. Å. Чайка, ілюстрації, 2004

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

«Собор Паризької Богоматері» В. Гюго: поезія та правда минувшини

Історичний роман Віктора Гюто «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвісного угруповання молодих французьких романтиків «Сенакль» (до нього входили, зокрема, А. де Віньї, Ш. О. де Сент-Бев, А. де Мюссе, П. Меріме, Т. Готьє, А. Дюма) та учасником їх запеклих боїв з прибічниками академічного класицизму в театрі. Впродовж свого тривалого життя у мистецтві могутній геній Віктора Гюго (1802–1885) однаково масштабно й оригінально проявив себе у поезії живописній (поетичний цикл «Орієнталії») і ліричній (збірки «Осіннє листя», «Внутрішні голоси», «Промені та тіні» й ін.), політичній (цикл «Кари») і філософській (грандіозні поетичні споруди «Споглядань» та «Легенди віків»), в історичному романі («Собор Паризької Богоматері» й «Дев’яносто третій рік») і прозі соціального та морально-філософського звучання («Клод Ге», «Знедолені», «Трудівники моря» та ін.), у драматургії («Маріон Делорм», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз») та теорії романтичного мистецтва (передмова до драми «Кромвель» та ін.). А ще ж був Віктор Гюго наділений неабияким хистом художника-графіка: збереглося близько п’яти сотень гравюр майстра, які свідчать про зрілість і самобутність його малярського таланту. Ім’я Гюго не раз зринало також посеред запальних політичних дискусій і катаклізмів його часу – і в молоді роки, коли він рішуче перейшов з табору роялістів на позиції республіканізму, і в зрілості та зеніті літературної слави, коли він не менш рішуче пішов у вигнання, ставши у відкриту опозицію до режиму «Наполеона Маленького». Наділений духом непримиренного бійця, Гюго не раз міг говорити про себе так, як сказав замолоду: «Я пишу однією рукою, а борюся обома». Усе неспокійне, сповнене драматизму та боротьби життя Франції ХІХ століття відобразилося у творчості цього митця. Проте непересічність його особистості однаково сильно стверджувала себе як у справах суспільних, так і в особистому житті. В його долі сплелися трагедія втрати коханої доньки Леопольдіни та радощі дідуся, чесноти взірцевого сім’янина на початку життя та щедроти відомого поцінувача жіноцтва у зрілі роки. Ввібравши в себе історичний час і пристрасність особистих почуттів, загальнолюдський досвід різних епох і культур, творчість Віктора Гюго закономірно стала часткою світової скарбниці мистецтва.

У себе на батькіщині Віктор Гюго вважається великим національним поетом і вся його творча діяльність оцінюється передусім у цьому аспекті. За межами Франції з різних причин, серед яких не останню роль відіграють труднощі поетичного перекладу, Гюго більше знають і читають як прозаїка. Саме така ситуація склалася й на вітчизняних теренах. В Україні він відомий перш за все як автор романів, а не поет, хоча досить значна частка його поетичної спадщини перекладена. Серед перекладачів поезії Гюго – І. Франко, Леся Українка, О. Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, М. Бажан, Борис Тен, М. Рильський, М. Лукаш, В. Коптілов, М. Терещенко. Проте уважному читачеві поетичний талант В. Гюго відкривається і в прозових творах митця. Поетична піднесеність і багатство колориту «Собору Паризької Богоматері» чудово ілюструють цю характерну рису художньої манери письменника, що позначена могутністю його творчої уяви та мистецького дару бачення глибинної, символічної сутності життя, а також особливим вмінням живописати словом.

«Собор Паризької Богоматері» з’явився в ту пору, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Вони захоплювали читачів усіх верств та інтересів динамізмом і колористикою змальованого в них життя, високим і заразом непатетичним зображенням мінливості людської долі, її обумовленості часом і середовищем. Вони поволі виховували у них ту новітню культуру аналітичного читання й активного естетичного сприйняття, що стане важливим фактором ствердження нового реалістичного типу роману у ХІХ столітті. Вальтер Скотт створив модель історичного роману, який синтезував роман та історіографію. Історіографія в той час була ще скоріше літературним жанром і мала переважно наративний характер, адже своє основне завдання історики вбачали в розповіді про події минулого та історичних діячів, а не у виведенні теоретичних закономірностей історичного процесу. Тодішня ж романістика пов’язувалася виключно з вимислом, відтворенням вигаданих подій і персонажів (самим терміном «роман» – від якого, до речі, пішов і «романтизм» – у XVII–XVIII століттях позначали середньовічні романи, тобто ті довгі, часто віршовані, оповіді, в яких описувалися чудесні пригоди мандрівних рицарів).!сторичний роман склався на перетині цих оповідних форм, поєднавши те, що було принциповою відмінністю між ними, – орієнтацію на реальні події однієї та на вимисел іншої. Вивищуючись над «достовірністю факту», історичний роман сягав «правдивості мистецтва», йшов від голої фабульності анекдоту до ідеї Нторп. Це заклало широкі можливості для розвитку жанру історичного роману, який став одним із провідних у XIX і XX століттях.

Успіх у читачів романів Вальтера Скотта дав могутній імпульс творчим пошукам сучасних йому письменників. Лише у французькій літературі тієї пори історичний роман представлений значним діапазоном його різновидів, іноді виразно полемічних до вальтер-скоттівської моделі історичного роману. Маємо тут і дидактичний історичний роман А. де Віньї («Сен-Мар», 1826), який віддавав перевагу не історичній «правдивості подій», описаних у романі, а моральним істинам, що, на його думку, книга мала відображати на прикладах доль визначних діячів історії. Маємо і звернення до історії як своєрідного екзотичного та живописного тла для опису сповнених загадок і драматичності пригод у романах Т. Готьє («Капітан Фракасс», 1863) і П. Меріме Жроніка царювання Карла IX», 1829), де королі, королеви та інші історичні особистості нарочито відсунуті на другий план, а реалії історії подаються в коротких, динамічних главах не в розлогих описах, а через виразні деталі та жанрові замальовки епохи. Маємо і ті пригодницькі романи-фейлетони А. Дюма («Три мушкетери», 1844 та ін.), які позначили пік захоплення історичним романом у Франції, але водночас і тенденцію до виродження жанру в суто розважальну літературу, що творить «романизовану історію». Маємо і романи Бальзака («Шуани», 1829) та Стендаля («Пармський монастир», 1839), в яких романтичний метод зображення історії стає підґрунтям до осягнення сучасності в її соціально-історичному аспекті. Нарешті, маємо і цілком особливий зріз історичного «археологічного роману», якому віддають щедру данину Т. Готьє («Роман мумії», 1858) та Г. Флобер («Саламбо», 1862), зі всією скрупульозністю та науковою, етнографічною достовірністю відтворюючи у своїх книгах образ далеких езотеричних епох Єгипту та Древнього Карфагену. Особливою поетичністю та візіонерством авторських концепцій виділяються серед тогочасної історичної романістики «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго та «Відьма» (1862) Жюля Мішле.

Роман Гюго, безумовно, виявляється генетично спорідненим з вальтер-скоттівським романом (у контракті, який 1828 року підписує Гюго зі своїм видавцем, зазначається, що це має бути роман «à la mode de Walter Scott»). Проте в естетичному, стильовому плані він і суттєво відрізняється від живописних, але «сухуватих» й «інформативних» творів шотландського майстра. Відмінність художньої манери Гюго-прозаїка відчувається вже у «Гані Ісландці» (1823), що разом із «Бюгом Жаргалем» (1820, доопрацьований 1826 року) позначає підходи Гюго до історичного жанру і віддає щедру данину готичній традиції з її напівфантастичними героями та маловірогідними пригодами, превалюванням чудернацької фантазії над точністю історичного факту. За часів роботи над ним молодий письменник писав у статті «Французька муза» (1823), що після живописного, але прозаїчного роману Скотта залишається створити інший, прекрасніший і довершеніший роман, який «буде водночас драмою й епопеєю, живописним, але поетичним, реальним, але ідеальним, правдивим, але величним, вставить Вальтера Скотта в оправу Гомера». Дійсно, орієнтація на епічну велич гомерових творінь накладає деякий відбиток на історичний роман Гюго, як, зрештою, на більшість його зрілих творів. У «Соборі Паризької Богоматері» виразно проглядає тенденція до універсального бачення цілої епохи (в даному випадку Середньовіччя), яка на повну силу проявить себе у підсумкових творах Гюго – охарактеризованому ним самим як «сучасне Євангеліє» романі «Знедолені» та в епічному полотні поетичної збірки «Легенда віків». Водночас у характері самої прози письменника закладені поряд із традиційними для тогочасної романної оповіді лінійністю та поступальним викладом подій властива поетичній мові схильність до ритмічних повторів, особлива значимість темпу оповіді, експресивність викладу, а то й визначальна залежність образотворення від поетичних форм та ідей, далеких від ригористичного слідування принципам життєподібності. Виклад подій у романі Гюго здебільшого підпорядковується також відкритому Скоттом «методу картин», коли відтворюються лише кульмінаційні моменти описуваних подій.

Відомий сучасний теоретик літератури та письменник Умберто Еко виділяє три способи оповіді про минуле – romance, в якому минуле відіграє роль фону для розгортання таємничих і фатальних подій; «роман плаща та шпаги», де історичне або частіше псевдоісторичне також складає лише антураж для сюжетних пригод героїв, що діють відповідно до загальнолюдських мотивів; і, власне, історичний роман, де інтрига та герої переконливо вписані в історичний час, хоча можуть бути при цьому цілковито вигаданими письменником, і всі сюжетні перипетії визначаються історично обумовленою культурологічною та психологічною вмотивованістю. З цієї точки зору роман Гюго, очевидно, слід віднести до останнього типу. А проте стверджувати це однозначно неможливо, адже у своєму романі французький письменник постійно має на оці і прояви загальнолюдського у сплетінні доль його героїв, що частково зумовлює появу у романі великої кількості мелодраматичних ситуацій. Особливої привабливості надає «Собору…» і міфологічна тема фатуму, і гротесковість, демонічність деяких його персонажів, і особливий колорит далекого Середньовіччя, що створює широкий простір для гри багатої уяви митця. Це свідчить про художню синтетичність «Собору Паризької Богоматері», який дуже своєрідно поєднав у собі історичну достовірність із примхливою та могутньою поетичною фантазією прозаїка-романтика.

Літературний авторитет Вальтера Скотта та честолюбство молодого романтичного покоління, звісно, були не єдиними і навіть не головними чинниками розквіту історичного роману у першій половині XIX століття. Вирішальними тут були самі відкриті романтичним генієм ідеї мінливості всього сущого, історії як процесу змін, що характеризується своєрідністю форм людського існування, світоглядних уявлень і моральних норм на кожному етапі цього неперервного розвитку та в кожному окремому «локальному» його варіанті. Людина в історії та суспільстві набула в осягненні романтиків певного парадоксального характеру вільного творця, чинника та суб’єкта історичного процесу, водночас включеного в нього як складова таких «організмів вищого порядку», як людські маси, а то й «дух народу» чи «дух історії». Все це надихало митців на відображення грандіозного у своїй всеохопності та перманентності процесу історичного поступу та пов’язаних з ним змін, драматичної боротьби. Врахування історичного фактору змінювало і ракурс погляду митців на існування окремої особистості, збагачувало відкриттям нових чинників людської діяльності.

Важливу роль у ствердженні жанру історичного роману відіграла також популярна серед романтиків ідея ренесансу національного почуття, що виникала з таких універсальних передумов, як все те ж нововідкрите відчуття історизму і пов’язаний з ним пошук свого коріння у минулому, яке так приваблювало романтичну уяву своєю несхожістю з теперішнім. Проте поряд із цим у кожній країні існували й власні побудники звернення до проблеми національної ідентичності – у Німеччині, наприклад, це відбувалося на тлі визвольної боротьби від наполеонівського поневолення, а у Франції його визначала своєрідність суспільно-політичної ситуації періоду Реставрації Бурбонів та Липневого режиму, коли надії на процвітання держави пов’язувалися з поверненням їй колишньої величі часів абсолютизму та аристократичного правління. Проте, назагал, епохою, яка поставала джерелом екзальтації європейських романтиків, було Середньовіччя (згадати хоча б «Айвенго» В. Скотта), що сприймалося як пора, позбавлена ненависної романтичному духу буржуазності. У Франції, наприклад, інтерес до Середньовіччя безпосередньо пов’язувався з поширеним тоді, великою мірою завдяки легітимізму, бажанням віднайти у змалюванні минулих епох ідеал, який потьмарив би епоху Просвітництва та її революційний тріумф. Середньовіччя було достатньо екзотичним і живописним, давало щедрий матеріал для уяви та фантазії митців. З іншого боку, потрактовуючи мистецтво як вираження самого духу народу та епохи, вони зверталися до середньовічної тематики і в її фольклорному варіанті – як світу подій, відображених у баладах та піснях, казках і легендах різних народів. Проте, як свідчить роман Гюго, середньовічна тематика могла слугувати вирішенню й інших цілей: не виражати ностальгію за минулим і мрію про його повернення, а стверджувати ідеї поступальності в історії та допомагати будувати майбутнє. У «Соборі Паризької Богоматері» середньовічна тематика постачає Гюго матеріал для висловлення поглядів на сучасність і такі нагальні тогочасні проблеми, як роль мас в історії чи морально-психологічна оцінка індивідуалізму сучасної епохи, що наразі проявляв свою негативну сторону, але в минулому був вирішальним фактором історичного поступу та духовного розвою особистості.

Роман В. Гюго, таким чином, поставши у цьому загальному контексті захоплення Середньовіччям, вповні засвідчив непересічність таланту та характер тодішніх політичних поглядів свого творця. Як переважна більшість західноєвропейських мислителів XIX століття, Гюго безумовно вірив у Прогрес, поступальність історичного розвитку людства, і це переконання стало основною ідеологічною тезою роману, визначивши не лише відображену в ньому загальну концепцію історії, але й позначившись на роздумах письменника про долі людини та людства, культури та мистецтва, моралі та політики. У художньому плані воно знайшло адекватне відображення у драматичності сюжетних колізій, що ввібрали в себе й іманентну людському життю боротьбу протилежностей, і процес безперервного співіснування у ньому старого й нового і, незважаючи на трагічність розв’язки, віру автора у торжество справедливості, добра та досконалості.

Значну роль у формуванні прогресистських переконань письменника відіграла тогочасна науково-теоретична думка. «Гюго засвоює теорію суспільного прогресу, що її розвивали ліберальні історики періоду Реставрації (Гізо, Тьєррі, Варант, Міньє та інші), згідно з якою суть історії полягає в безперервному розвитку та всезагальному удосконаленні, цьому універсальному законові підлягає усе, проте прогрес суспільства – це передусім прогрес моральний», – вважає Д. С. Наливайко. Отже, вирішальність морального фактору стає другою характерною рисою погляду на історію Віктора Гюго. У статті «Про Вальтера Скотта» він визначає як найвищу заслугу шотландського романіста виведену ним у прозовій творчості «моральну філософію історії». Вона безпосередньо зумовлює і деякі особливості художньої репрезентації минулого в історичних драмах і романах самого Гюго. Зазвичай історична правда факту у них підпорядкована логіці художнього вимислу, що несе певний етичний пафос автора. Тому добро і зло, носії позитивного та негативного начал в історичних творах Гюго однозначно розділені, а їхні чесноти та вади часто представлені у до краю гіперболізованому вигляді. Саме ж моральне розмежування часто виявляється наділеним конкретною соціально-політичною адресою. Так, демократ Гюго постійно стверджує ідею про народ, народні маси як здорову основу нації, наділену «могутнім інстинктом істини, добра та справедливості». У «Соборі Паризької Богоматері» ця ідея не лише декларується у сповнених глибокодумності роздумах автора про логіку плину історії, але й втілюється у художній тканині тексту, де вихідці з середньовічного плебсу представляють епоху в більшій мірі, ніж видатні історичні діячі, та однозначно викликають до себе, незважаючи на часто досить відчутну гротеско вість їх змалювання, більше симпатії та співчуття, ніж останні.