Палімпсести

Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав ані не долюбив. І не жив. І не жаль.

Нерозпізнанне місто дороге відкрилося колючим скалком щастя. І знов старі наринули напасті здушили горло, кругле і туге. Дивись, дивись – за муром цим рудим, за другим, п’ятим, може, й сотим муром дрімучий Київ – здибився буй-туром: лукавим косить оком і незлим. Святошин там – якраз дивись на ріг в той кут глухий, де вартовий ступає. І день постав, на підлікті спинає охлялого по зазубнях доріг. Ану ж, як сосни рурами гудуть, жбурнувши в небо крони величезні! Не пустять мури. Надто вже грубезні і швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше – вб’ють.

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже твоє життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній роботі, де все людською мукою взялось. Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, твоїм нещастям серце пойнялось моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь. Я є добро. А ти – труха і тлінь. А спільне в нас – що в’язні ми обоє, дверей обабоки. Ти там, я – тут. Нас порізнили мури, як статут.