Око прірви

Парадокс. Действие происходит в XVI веке, герои - всё больше монахи, святые да убогие, да и вопросы веры сегодня мало кого волнуют, даже, наоборот, отталкивают. Но при этом книга получилась более чем современная и не только потому, что не хватило стилизации. За проблемами веры и её соответствия канону очень легко увидеть терпимость и нетерпимость к ближнему, желание поверить в чудо или проверить его и, конечно, вечное "тварь я дрожащая или право имею". Вот уж правда, время идёт, декорации меняются, человек остаётся. Капелька гуманизма и щепотка толерантности мало что изменили.

Дивные вести доносятся с Полесья - появился среди болот Никита-столпник, который не ест, не пьёт, а только знай творит молитвы да чудеса. Направляются к Никите больные да убогие со всех концов Великого княжества, а с ними и трое не совсем обычных паломников со своими просьбами. Талантливый художник и переписчик Михайло - за исчезнувшим желанием творить, монах Павел - за исцелением от эпилепсии, диакон Созонт - с тем, чтобы оставить записи о современных чудесах и святых. Если они таковыми являются. А если нет?.. Странные, пугающие вещи творятся на острове, затерявшемся среди непроходимых болот и охраняемом оком, которое карает, проще говоря, пожирает дурных паломников (или неудобных?..). Темны слова святого, противоречивы сведения о нём, подозрительны обстоятельства и просты объяснения, которые дают ученики. До последнего невозможно найти ответ на вопрос, кто таков Никита и его ученики? Святые? Сумасшедшие? Уродливые чудовища? Актёры, талантливо играющие один и тот же спектакль, да так, что уже поверили в него? И есть ли вообще этот ответ. Но как бы там ни было, а Созонт уже взял след и начал распутывать тёмную историю, подобно Вильгельму Баскервильскому. Впрочем, как и в "Имени розы" поиски какой-то конкретной правды здесь не главное, на кону более серьёзные вещи.

Да, "Око прірви" впечатляет и выдерживает почти идеальный баланс между философско-религиозной и сюжетной составляющей. Однако я подозреваю, что будь в книге чуть больше мрачняка и вписанности в своё время, дух бы просто захватывало, хотя и отпугнуло кого-то из читателей.

Шикарная некомфортная книга, которая заставляет сомневаться до последнего.

«Химерна проза» — замечательная характеристика, но по батюшке это самый настоящий экспрессионизм, хоть и более шкодный, чем у Кубина унд Леппина. Просто в украинском литературоведении в качестве экспрессионистских принято выделять произведения, отвечающие настроению движа, но без милых сердцу психогеографических вылазок и «байкотворення» внутри основной истории. Так что тот же Стефаник — скорее кузен австрийских кудесников, тогда как Шевчук — их заблудившийся во времени брат родной. Проза действительно химерная: обманчиво фольклорная и обманчиво юмористическая, она должна бы прийтись по душе тем, кому показались избыточными «Миракли».

Трое паломников идут поклониться некоему Никите столпнику, но по пути как-то выясняется, что в богоугодной малине им не рады. Ретроспективно обозревая все случившееся, главный герой удивляется, как столько событий уместилось во всего лишь неделю: в духе времени (т.е. Средневековья) он с некоторым трудом прокладывает маршрут своей жизни между собственными сновидениями и выдумками попутчиков. Окончательно картину мира спутывает народная агиография, в которой если Христос ходил по земле, то не далее как вчера, а однажды услышанное зачастую пересказывается опять-таки от первого лица. В результате местами «Око прiрви» наследует старой доброй «моторошной прозе» типа «Огненного змея» Кулиша с ее шкатулочным повествованием, а местами несется полный #кенрасселл.

Я взагалі не дуже добре ставлюсь до української літератури, як сучасної, так і класичної. Вона мені видається скупою на теми, на реальні психологічні переживання, на новаторство. Але при цьому я час від часу переглядаю старі видання в бібліотеці, читаю анотації і натрапляю на дійсно цікаві видання. Одним з таких є "Око прірви" Валерія Шевчука.

До цієї книги я вважав, що містика у літературі України закінчилась на творчості Миколи Гоголя. Та виявляється це зовсім не так. Роман Валерій Шевчука не фентезійний, тут немає фантастичних створінь чи потойбічних істот, тут є люди, які творять дивні і водночас страшні речі. Через це книга сприймається дещо важкувато психологічно, але це, як не дивно, заворожує. Письменник відкриває прірву людської душі, а будь-яка прірва має властивість притягувати до себе.

Сюжет будується навколо середньовічної України, територіально розколотої та спустошеної численними набігами татар. Серед боліт Полісся проживає святий Микита, який постійно молиться та звершує подвиг стовпництва, паралельно творячи численні чудеса та зцілення. І ось до святого збирається трійця монахів. Перший – художник та творець Пересопницького Євангелія – втратив натхнення до праці та шукає відновлення духовних сил. Другий отримав благословення написати житія сучасних святих, але таких фактично не виявляється: вони лишень імітують чудеса та повторюють історії старозавітних старців. Третій хворіє на епілепсію, або так звану тоді "падучу", але вважає це біснуватістю і бажає духовного зцілення. Усі йдуть до святого Микити зі своїми турботами, але на справі все виявляється зовсім інакше.

Містична історія отримує детективні відтінки, коли виявляється, що святий Микита – зовсім не святий, а умілий актор, який імітує святенництво. Його учні – не послідовники, а засновники власної секти, яка проголошує смерть єдиною ціллю життя. А кожен, хто потрапляє до них, фактично вже немає шляху назад, адже секта не готова відпускати очевидців, яка надто багато бачили та чули.

Ця книга – чергове нагадування про те, що дорога від Бога до диявола надзвичайно коротка. Релігійний фанатизм та наслідування різноманітних догматів часто призводить до зовсім протилежних дій, коли благі помисли приводять людину до пекла. Так люди потрапляють до Ока Прірви – символічної проекції безмежного провалля, яке для кожного набуває індивідуальних форм.

Критики говорять, що роман написаний з оглядкою на Радянський Союз, а описані події є алюзією на "совєцькі" будні. Можливо, в цьому щось є. Відчуття замкненості, відсутності вибору та відчаю проглядаються тут повсюдно. Навіть якщо вони прикриті християнськими подвигами. Так і Радянський Союз. Ідеали рівності , колективності, сімейних цінностей стали лишень завісою для численних убивств та знущань над народами.

Повторюсь, атмосфера книги важка для сприйняття, вона похмура, містична та напружена. Але, як це не дивно, певною мірою «Око прірви» дає наснагу та душевні сили. Наснагу викривати та боротись з темрявою, яка криється найперше у собі.