© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

* * *

Остап Шаптала
(повість)

До початку Великодньої заутрені лишалось ще досить часу. Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, дві свічки – одну Христові, а другу – святому Миколаєві, – і уважно оглянув церкву. Сіра й вогка, вона повна була незрозумілого шамотіння старого дяка й боязких згуків обережної людської ходи. В темних кутках невпинно шепотіли й глибоко зітхали баби перед напівосвітленими іконами.

Важке напруження панувало в церкві. В одчинені двері навшпиньках заходили люди, ніби ховаючись, ніби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що її оточував. Там він ліг під деревами горілиць.

Ще не встиг він торкнутись головою землі, як широкий капелюх зліз йому на обличчя й затулив очі. Шаптала пролежав так кільки хвилин, відчуваючи під головою м’яку, холоднувату землю. Все тіло його мов прилипло до неї й злилось з її життям; мозок мов перетворився у вогку грудку і думки з’явились темні й крихкі.

Шаптала лежав не рухаючись і прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землі. Почув, як звідтіль невпинно вириваються сили, розносяться вітром і накладають на все тавро жадоби. Він згадував, як жадібно випростували в день два дерева своє зазеленіле гілля, як напружались їхні стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаєм з’явилась на степах і кожна стеблина подібна була до широко розтуленого рота галчати.

Вдень дітвора гасала по вулицях і птахи кричали на небі; від почуття весни широкі посмішки лазили по обличчях людей, – в їхньому серці теж щось оживало і тавро жадоби не минало й їх Бажання було написане в посмішках людей, в їхніх побільшених рухах, на їхніх чоботях, вкритих весняним болотом.

Старий камінь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив він впродовж сотень років, і мох захищав йому холодну душу від сонця.

Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з їхнього реготу плодилось в повітрі безліч бажань, що ними труїлися навіть каміння.

Земля ж готувалась завдовольняти. Спокійно чорна повстала вона узгір’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимої жінки. І все припадало до неї у млоснім напруженні та бажанні.

Шаптала раптом підвівся й сів. Капелюх упав йому на коліна, а погляд майнув у синю далечінь і зник там.

Ця спрага землі і людей, їхнє запекле шкварчання на багатті бажань, були Шапталі незрозумілими й чужими. Він дивився навкруги, бачив рух та намагання, і це гнобило його, прикро вражало тепер, колі він і на мент не забував, що вдома конає його сестра. Думка про безглуздя її смерти спинила його серед світового руху.

Вітрець бігав між деревами, ніби гуляючи з ким у Панаса.

Шаптала підніс свою голову до неба. Але й там навіть найменші зірки випростались з темряви і так яскрились, мовби на кожній теж була весна і теж має воскреснути який Христос.

Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до їх чолом, і дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом. Біля кожного кошика запалювалась свічка, і круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.

Одразу викинули в повітря згуки всіх дзвонів, від чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами підвелися шапки й брилі з чоловічих голов та посипалися на всі боки мовчазні хрести.

Свідомість, що свято це ще побільшить біганину людей і їхню радість, завдала тремтіння Шапталі, і він, одвернувшись, почвалав додому.

В церкві облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А він не хотів, щоб вони наздогнали його та оточили своїм галасом; тому він завернув набік і дістався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозі. Місяць клав йому тінь на половину обличчя і здавалось, що та половина спить.

Люди вже невиразною плямою сіріли за кучугурами. Пройшли, поспішаючись, старі бабусі, хитаючись на всі боки.

Коли все затихло і згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозі спепу, – Шаптала відчув свою самотність і свідомість її залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нікого він не зустріне. Всі вже пройшли. Але Шаптала не рухався, і погляди його топились у синіх очах ночі. Земля кликала ближче до себе. Він хотів був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгівлятись, важко посунувся далі.

Коли він увійшов, очі батьків засяли: він був їм єдиним сином, дорогим гостем з міста.

Мати підійшла до його перша, бо була певна, що має більше прав на сина. З світлою, трохи наївною посмішкою вона нахилила до себе голову сина і тричі поцілувала йому губи.

– Воістину воскрес, – промовив Шаптала.

Потім підійшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дійсно вірив, що Христос воскрес.

Батько й син поцілувались по-братерському – міцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав він, і здавалось, що він ще щось скаже. Так він завжди уривав свою мову.

– Ні. Піди похристосуйся з нею, – відповіла мати.

Шаптала повісив капелюха, пройшов через невеличку вітальню, освітлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кімнату сестри.

– Ти. Остапе?

Він одчинив дверину і ввійшов. Тут також у кутку блимала лямпадка і кидала непрозорі плями на ліжко. Ментами вогник напружувався і тоді на подушці слабо визначались риси схудлого дівочого обличчя з великими, ніби тремтячими очима.

Шаптала знав, що сестра, як і він, не вірить у бога; тому не сказав їй «Христос воскрес». Він присунув до ліжка стілець, найшов сестрину руку під ковдрою і поцілував.

– Як твій бік? – запитав він, стараючись пом’якшити свій трохи грубуватий голос.

– Погано, – прошепотіла дівчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.

Вона говорила запинаючись і від зусилля морщила чоло.

– Видужуй, Олюсю…

Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув їй ввічі. Та затулила їх, провела язиком по сухих губах і прошепотіла:

– Добре.

Шаптала сів на стілець.

Ця кімната належала була йому всі роки його навчання. Приїхавши влітку додому, він мешкав завжди тут. Ввечері, коли дім засипав, він одчиняв вікно та споглядав, як виринають з недалекої рички вогкі мрії і тихим сміхом котяться вдалечінь. Він вишукував серед них, яка легким танком по зоряних проміннях простувала до неба, ловив її й лягав з нею спати. Так було щовечора.

– Іди ж розговлятись, – шепнула Олюся.

Шаптала поволі підвівся й пішов до їдальні.

Там стіл був вщерть заставлений їжею.

– Ось заради тебе порося з начинкою, – казала мати.

– А мені вже й немає? – шуткував батько.

– Ти старий, – сміялася мати й поклала синові половину поросяти.

Батько налив горілки.

– Ми з сином сивенької, – казав він, радіючи з того, що може чимсь догодити синові.

Шаптала почував себе ніяково серед такої ласкавости й прихильности.

Батько розбив крашанку, посипав її сіллю та, куснувши, здивувався.

– Скільки за рік крашанок з’їдаєш, і всі вони однакові, а в цю ніч навіть крашанка робиться смашнішою. Куштуй, Остапе.

– Тільки паски не криши на стіл. Вона ж свячена… – докірливо зауважила мати.

– Не буду, – винувато промовив Шаптала.

Почувши себе дійсно винуватим, він, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченої паски.

Мати вдоволено посміхнулась і глибоким поглядом оглянула сина. Потім вона зітхнула. Вона була певна, що син її любить, але любить там, десь у глибочині своєї мовчазної душі. А мати жадала, щоб колись на самотині син обняв її та, схиливши своє обличчя, сказав би:

– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки і покладу голову тобі на груди, що дали мені силу та розум, а ти, як у дитинстві моїм, спокійно й поволі розкажеш про пригоди хороброго лицаря у країні лютих звірів та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очі його після перемоги…

Але він ніколи не скаже подібного, її син.

Батько облишив сало, яким зацікавився був, і прислухався.

– Олюся кличе, – тихо сповістив він.

Мати схопилась і подалася до хворої. За мент вона повернулася.

– Олюся хоче посидіти разом з нами… Ходім. Остапе.

Її лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почуває себе гаразд.

Батько й собі поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, і Шаптала приніс її на руках до їдальні.

– Спасибі, спасибі, – дякувала дівчина, коли її посадовили на стільця, як давно… більше місяця я не бачила цієї кімнати. Як давно…

Вона ніби щойно прокинулась і була ще під впливом жахних снів. Очі їй блискали, ще не ймучи віри радості пробудження.

Шаптала сидів біля неї й підтримував їй стан рукою.

– Їжте, їжте, – прохала дівчина, посміхаючись: – тато, випий горілки…

– Гм… – пробуркотів старий. Проте налив собі чарку.

– Хай ти будеш здорова, – промовив він.

Але Олюся напружилась відразу, випростала руки з-під ковдри і стиснула ними груди. Сама вона захиталась, і брат ледве встиг її затримати на стільці.

З грудей дівчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летіли в кімнату, як удари сокири по дереві, і колючими дзвіночками бриніли по шклянках на столі. Од гострого їх згуку заблимали свічки на столі, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лій.

Сили Олюсіни вилітали разом з кашлем; вона жовкла і в’яла за кожним кахиканням і ледве встигала набирати повітря в легені.

Врешті хвора затихла та, підвівши голову, почала ковтати слину. Ніхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звіря з грудей Олюсі.

– Важко, боляче… – прошепотіла вона, і згуки її голосу, тихі й журливі, попливли повітрям, як дим ладану.

Вона задумливо схилилась над столом і казала до брата:

– Я знаю, що завтра не встану з ліжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лісом… Ах, яке п’янюче ранкове повітря! А над вечір я не ходитиму біля Дніпра і не побачу… як падають од скель на воду хисткі тіні… не почую буркотіння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!

Вона схопила братову руку й тискала її; великі очі їй ще більш затремтіли.

– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.

Шаптала одніс сестру назад у ліжко. Вона була зовсім безвладна і мов завмерла у непритомі.

– Може, тобі холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.

– Мені добре… – байдуже відповідала Олюся: – мені дуже добре… Лишіть же мене… всі…

Коли повернулись до їдальні, старий Шаптала вже докінчував карафку з горілкою.

– Петре! – докірливо промовила мати.

Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собі сивий вус і відмовив зухвально:

– Дарма. Сьогодні ж Христос воскрес.

Шаптала поволі ходив вздовж кімнати, иноді спиняючись біля дверей, що вели до хворої. Йому здавалось, що Олюся має його покликати.

Потім загасили свічки й розійшлися спати. Заходив день. По вікнах у синій труні помирали зорі.

Вдень Шаптала сидів на стільці біля ліжка Олюсі. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив їй слова, а він – з своєї природньої мовчазности.

Коло ліжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужі лабети і яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами він відчував всю силу свого кремезного тіла, лише побільшувало йому безсилля.

– Дай мені руку… – прошепотіла Олюся.

Він простягнув їй правицю й вона з посмішкою стала ворушити йому пучки. Потім піднесла його руку до свого обличчя й несподівано поцілувала.

– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмілився відняти у неї руку.

– Не сумуй, брате, – прошепотіла вона: – мені важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.

Дійсно, її великі очі посміхались. І Шаптала не розумів, як здолають посміхатися очі, коли холоне тіло.

Вона закахикала, і Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло. Він почав вишукувати необхідних слів, щоб висловити своє чуття, свій жаль до неї, та не міг, як і завжди, їх найти. Тому він мовчав, близько нахилившись до ліжка, і кашель катував його не менш, ніж її.

Олюся затихла й знову посміхнулась.

– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приїхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приїздила до тебе в місто?

– Був, – відповів Шаптала.

Вона зітхнула.

– Але ти ніколи мені цього не висловив…

– Олюсю…

– Вірю, вірю…

Ввійшла мати з обідом Олюсі. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повітря.

На дворі сонце так сяяло, що він примружив очі. Сонце немов вихвалялось тим, що здолає блискати. Шаптала ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха.

Вулицею проходив мирошник Підгорній.

– Христос воскрес! – весело крикнув він.

Навіть цей, що з його жінка та семеро дітваків безутомно ссали снагу, – теж радів.

Воістину, – відповів Шаптала й поплентався на молочарню до батька.

Старий Шаптала відав молочарнею раніше у дідича, а тепер у Радянськім Господарстві.

У молочарні гудів великий сепаратор і було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провідати.

– Бачиш? – питав він: – навіть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоїш корови, а вона тобі й загине.

Далі він шуткував:

– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за поміщника? Далеко краще, ніж твоя хемія…

Шаптала уважно прислухався до гудіння сепаратора й полюбив його одноманітність.

– Їй бо, у нас краще, ніж у місті, – казав батько далі: – подивись, скільки молока – хоч купайся! А дівчата – хіба ж рівня вашим панянкам?

Рички зареготали, й їхній сміх оповив Шапталу гнітючою хмарою; їхній регіт душив його, і він облишив радісну молочарню.

Він минув свою хату й спустився у сад. Скоро війнуло на нього повітря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своєю тінню, він відчув спокій у своїй душі. Він ніби потрапив у інший світ, і жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.

Дерева гуски і стежка губилась між ними. Пахощі молодого зілля, густі, як вершки, затримували ходу. Шаптала сів на землю й здійняв капелюха.

Тут непомітним був бог, що воскрес.

Повернувшись до міста, Шаптала не пішов на свою звичайну кватирю до басусі Одарки, де він їв і спав, а спинився у своєму робочому кабінеті на Борисовській вулиці. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остільки слабим, що не здолав іти десь далеко, у центр міста.

У кабінеті він довго сидів, схилившись до столу, млявий і байдужий; певність сестриної смерти виснажила його остаточно і позбавила всякого інтересу до оточення. Він спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.

Над вечір йому зненацька наддалося сили; він умився й пішов гуляти довгою вулицею аж до Дніпра, за яким уже сідало сонце, Шаптала спинився на березі та почав стежити, як борються на небі яскраві фарби гарячого сонця з прийдешньою пітьмою, як сірішає Дніпро і гудки пароплавів зовсім низько стеляться понад водою. Він бачив усі даремні потуги сонця у цій боротьбі: наблизившись до обрію, воно почервоніло з обурення і розсипало свою злобу на небо й Дніпро. Потім поволі, огинаючись, зникло за кручами, і лише хмаринки довго ще мліли та танули в його червоному гніві.

Коли ж на високім комині гамарні сконав останній промінь сонця, на землю спустився вечір і швидко розіслав навкруги туманові серпанки. Місто нишкло. Дніпро ширився й починав шелестіти.

Шаптала пішов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в голові завірюха думок та безпорадних силкувань призвичаїтися до недалекої смерти сестри.

Коло саду він перестрінув Зінька Галая, і вони пішли поруч.

– Я допіру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великі зібрання людей своїми фарбами й різноманітністю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись. Я люблю стежити, як з’єднуються й роз’єднуються люди, зникають і знову з’являються, кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі. Зараз, облишивши вже їх, я несу з собою їхні посмішки і мову.

Шаптала спинився, маючи повертати до хати.

– Ходім до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.

– Ходім до Левка, – погодився Шаптала.

На дзвіниці гучно вдарило десять годин.

Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився і, глянувши на небо, промовив:

– Остапе, весняними ночами мене обхоплює сум. Мені хочеться сісти на Великий Віз та проїхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневірився щодо неможливости такої мандрівки.

Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кімнату. Галай зараз ліг на ліжко, а Шаптала сів коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.

Йому здавалось чудним, що він тут в той мент, коли на селі помирає його сестра. Він мусив бути там, у маленькій кімнаті, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсає тишу. Нащо вона наказала, щоб він повернувся до міста? Дні й ночі просиджував би він коло її ліжка, без сну й спочинку, аби почути її слово, завдовольнити її прохання… Але вона сказала:

– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приїдеш тільки ховати мене.

Це було сказано з тугою, і він зрозумів, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотіла позбавити його від вигляду своїх страждань. Вона й тут офірувала собою задля нього.

Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах її офіри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що їх так рідко запопадала від батьків, щоб увечері віддати їх братові.

– Їж, Остапчику, їж, – казала вона.

– А ти чого не їси? – здивовано питав той.

– Мені так радісно, коли ти їси! Вони ж смашні. Їж, їж!

Він їв, а воно, дівча, дивилося, й раділо.

Маленька Олюся ходила у ліс та приносила братові суниць; вона вирізувала йому лука й робила стріли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли їй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, співала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сідала й плакала з ним разом.

А саме страшне! – його почали вчити, а її – ні, бо в батьків і на одного не вистачало як слід грошей. Олюся доїла корів, бігала обшарпана, а він жив у місті й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влітку, вона сама, тільки сама, стелила йому постіль і прибирала в кімнаті. Й ніколи ані слова догани.

Остап учився, а Олюся жила самим сподіванням його приїзду. Вона не мала подруг і була зовсім самітна; за це її вважали чудною. Брат був їй душею.

Він і надалі вчився, а вона доїла корів і виносила свиням; як зробилася дорослішою, раз на місяць приїздила до брата в місто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.

Врешті він зробився інженером, а Олюся лишилась неосвіченою ричкою. Він досі не зауважав на її становище, не гадав про те, оскільки був їй винним. І лише прийдешня смерть відкрила йому її вартість. Тепер він почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запізно. Свідомість гнобила його, що він так пізно оцінував офіри сестри, коли віддяка була вже неможливою, коли всі думки и постанови його були даремними, й він ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись і розірвати пута важкої туги; щоб у надлюдській потузі утворити світло, що розвіяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всі ці пориви лише виснажувала його.

Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхітною й безоглядною. Завдяки мовчазності своїй він так мало сказав їй ласкавих слів… Якби можна було хоч востаннє висловити їй весь свій жаль і свою покору!

Він хотів би сказати їй так:

– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я візьму тебе до себе й зроблю своєю царівною. Матимеш ти душу мою за килим собі… Не конай, сестро!

Але він не сказав був їй цього, коли був біля неї, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хіба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолає прочитати.

– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.

– Ні, – відмовив Шаптала, прочунявшись.

– Так відчини вікна. Будемо слухати, що співає весна.

Шаптала підвівся, розчинив обидва вікна й сів на підвіконнику, звісивши ноги на вулицю.