Отзывы на книги автора «Улас Самчук»

Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали. Що надто багато працювали.

У моєму електроннму варіанті у цій книзі всього 186 сторінок. Це на один вечір. А от читала я ії більше тижня. Зате вражень - на все життя.
Це історія життя і смерті простої української жінки Марії. 27258 - стільки днів було ій відведено провести на землі. Радіти, сміятись життю, вийти заміж, родити дітей, няньчити онуків, зрештою померти в колі сім´ї серед плачущої і окутанї сумом родини.
Та не судилося. То був такий час, що померти такою смертю не судилося тисячам.
Марія прожила довге життя. Та чи було воно щасливим? Можливо, перших років три-чотири. До смерті батьків. Потім почалося виживання.
Працювала наймичкою, з ранку до ночі гнула спину на чужих людей. Добре хоч хазяїн попався добрий, не зобидив сироту. Заміж вийшла не за того, кого кохала. Швидше із відчаю. От і пустилась у всі тяжкі після того, як похоронила двійко діточок.
Якийсь бісик вселився в Марію після горя. Щось таке, що не давало спокійно жити. І хоч Гнат і любив ії палко, та одностороннє кохання не змогло врятувати родину.
Любов до Кирила затьмарила для Марії весь світ.
Важко жилося. Осуджували люди. Кирило, здається, не кохав, просто користався нею. Та терпіла, все терпіла. А доля любить терплячих.
Трудилася, не покладаючи рук. Навчила Кирила шанувати труд і землю. Побралися. Діточки посипалися, як горох.
Здається, живи, радіючи, рости дітей, шануй землю.
Та де там. Нещастя навалилися одне за одним.
Спочатку дві війни, потім революція, ще одна війна, громадянська.
Все перемішалося в цьому світі, діти відмовлялися від батьків. Чорний чобіт червоної влади втоптував в землю золоте колосся. Прийшла колективізація. Примусова, страшна в своїй «справедливості». Віддай своє, зароблене тяжким трудом в загальне користування. Інакше - ворог. Чому? Невже праця - це злочин?
Важко це було зрозуміти Кирилу і Марії. Ще важче скоритися. Та вони ще не знали, що саме страшне попереду.
Ніхто і подумати не міг, що радянська влада кинула Україну під ноги своїм амбіціям і жадібності. Перемолола і виплюнула, як непотріб, залишивши тисячі людей напризволяще. Наодинці з голодом. Голодомор, якого, як стверджують деякі і досі, ніколи не було.
Гм… чому ж тоді моя бабуся цілувала, кожний кусочок хліба, який випадково падав додолу? Чому сушила сухарі на великій печі? Чому навіть макарон їла з хлібом. А день, коли випікався запашний хазяїн столу, вважався святковим?
Як зараз бачу ії, у вишитій сорочці, що вигладає з-під довгої чорної спідниці. Велика чорна квітчаста хустка на голові. Чорна - бо вдова. А так дуже любила жовті (ось звідки у мене тяга до цього кольору).
Боже, яка сумна і важка книга. Але чесна. Вмирає не Марія-праведниця. Скоріше - грішниця. Але вмирає мати, дружина, бабуся. Вмирає, знаючи, що майже всі ії діти і внуки теж вмерли страшною смертю. А ті, що залишилися… Бог їм суддя. А може і не бог. Це було жахливо, але справедливо. Напевне…
Ще було страшно, я аж заціпеніла вся, коли Кирило вирішив вбити вірного собаку. Але не зміг підняти руку на друга. Це був якийсь поворотний момент в книзі. Залишитись людиною в нелюдських умовах - дорогого варто.

Перевод.

Мы никому не причинили зла. Мы виноваты разве в том, что трудились. Мы слишком много трудились.

В моем электронном варианте в этой книге всего 186 страниц. Это на один вечер. А вот читала я ии больше недели. И впечатлений - на всю жизнь.
Это история жизни и смерти простой украинской женщины Марии. 27258 - столько дней было ей отведено провести на земле. Радоваться, смеяться жизни, выйти замуж, родить детей, нянчить внуков, наконец умереть в кругу семьи среди плачущих и окутаной грустью родственников.
Но не судьба. Это было такое время, что умереть такой смертью не суждено было тысячам.
Мария прожила долгую жизнь. Но было оно счастливой? Возможно, первые года три-четыре. До смерти родителей. Затем началось выживания.
Работала служанкой, с утра до ночи гнула спину на чужих людей. Хорошо хоть хозяин попался добро, не обидел сироту. Замуж вышла не за того, кого любила. Скорее из отчаяния. Вот и пустилась во все тяжкие после того, как похоронила двоих детей.
Словно чёртик вселился в Марию после горя. Что-то такое, что не давало спокойно жить. И хотя Игнат и любил её горячо, но односторонняя любовь не смогла спасти семью.
Любовь к Кириллу затмила для Марии весь мир.
Трудно жилось. Осуждали люди. Кирилл, кажется не любил, просто пользовался ею. И терпела, все терпела. А судьба любит терпеливых.
Трудилась, не покладая рук. Научила Кирилла уважать труд и землю. Поженились. Детишки посыпались, как горох.
Кажется, живи, радуясь, расти детей, почитай землю.
Да где там. Несчастья навалились одно за другим.
Сначала две войны, потом революция, еще одна война, гражданская.
Все перемешалось в этом мире, дети отказывались от родителей. Черный сапог красной власти втаптывал в землю золотые колосья. Пришла коллективизация. Принудительная, страшная в своей «справедливости». Отдай свое, заработанное тяжелым трудом в обшее пользование. Иначе - враг. Почему? Неужели труд - это преступление?
Трудно это понять Кириллу и Марии. Еще труднее сделать. Но они еще не знали, что страшное впереди.
Никто и подумать не мог, что советская власть бросила Украины под ноги своим амбициям и жадности. Перемолола и выплюнул за ненадобностью, оставив тысячи людей на произвол судьбы. Наедине с голодом. Голодомор, которого, как утверждают некоторые, никогда не было.
Хм ... почему же тогда моя бабушка целовала, каждый кусочек хлеба, случайно упавшего на землю? Почему сушила сухари на большой печи? Почему даже макарон ела с хлебом. А день, когда выпекался душистый хозяин стола, считался праздничным?
Как сейчас вижу её в вышитой рубашке, которая видна из-под длинной чёрной юбки. Большой чёрный цветастый платок на голове. Чёрный - потому что вдова. А так очень любила жёлтые (вот откуда у меня тяга к этому цвету).
Боже, какая грустная и тяжелая книга. Но честная.
Умирает не Мария-праведница. Скорее - грешница. Но умирает мать, жена, бабушка. Умирает, зная, что почти все её дети и внуки тоже умерли страшной смертью. А те, что остались ... Бог им судья. А может и не бог. Это было жутко. Но справедливо. Наверное…
Ещё было страшно, я даже зацепенела, когда Кирилл решил убить верного собаку. Но не смог поднять руку на друга. Это был какой-то поворотный момент в книге. Остаться человеком в нечеловеческих условиях - это дорогого стоит.

Ще одна книга, яка має бути в шкільній программі.
Нехай кажуть, что українська література важка. Що вона наповнена смутку і болю. Але вона справжня, реальна. Вона прот те, яким дійсно було життя. Про те, як виживали. Про те, як боролись.
А ще вона про любов, про родину, про життя, про щастя, про пісні, про рідну землю...
Марія прожила це все. Її життя було наповнено і болем, і радістю. Вона хотіла жити, працювати. Їй не потрібно було задарма. З молоду вона пізнала багато. Не завжди її вчинки можна було назвати правильними. Але хіба є тільки чорне і біле? В житті ж стільки ще напівтонів.
Додам, що це про період першої половини минулого століття. В ній і про Першу світову, і про коллективізацію, і про розкуркулювання, і про голод...

А ось і ще один шедевр української літератури.Хоча цю повість і називають твором про Голодомор,але не це її головна тема.Ця книга про життя людини,жінки,звичайної селянки-українки,яка незважаючи на пережиті страждання прожила досить вражаючу кількість літ - 72 роки.У повісті Самчука яскраво відкривається уся сутність радянської влади,яка замість рівності приносила тільки смерть й голод.
На самому початку прочитання твору,у мене з'явилось негативне ставлення до образу Марії.Ось що це за жінка,яка буду чи заміжньою ходила на вечорниці і фліртувала з парубками?Це зовсім не в'язалося с моїми стереотипами щодо порядної дівчини.Такої як,наприклад,Маруся з повісті Квітки-Основ'яненка або Наталки Полтавки Котляревського.І навпаки - дуже позитивні почуття до Гната.Вірного,люблячого й терплячого чоловіка.Це такий своєрідній символ справжньої чоловічого кохання.
Звісно потім Марія піднялась в моїх очах до справжньої ґаздині і її кохання не могло не дивувати - терпіти всі кривди,що їх завдавав їй Корній.
Але і цей персонаж зазнав дивовижної метаморфози.Його змінила "земля".І знову ця чарівна земля,родюча українська земля,душа нашого народу.Тут Самчук,як свого часу і Кобилянська,надав їй важливої ролі - ролі найбільшого багатства України.
Але ж давайте повернемося до людей.У цій повісті знову постає негативний персонаж,син Марії і Корнія - Михайло.Звичайний образ більшовицького розбійника,"виродка" - ледачий,егоїстичний та жорстокий.Такий собі Сава Федорчук з повісті "Земля".Обидва вони відреклися бід своїх батьків та братів/сестер.Обидва убивці.Але Михайло жорстокіший.Якщо Сава швидко відправив свого брата у інший світ,то Михайло робив це поступово.Він відправив свого молодшого брата Лавріна у заслання до таборів ГУЛАГу,а сестру довів до божевілля та самогубства.Саме у образі Михайла і розкривається темна сутність комуністичної машини Радянського Союзу.
Ну,а тепер перейдемо до Голодомору.Це перший твір у якому згадуються страшні події 1932-1933 років.Хоча ця згадка у творі і не дуже велика(близько 30-40 сторінок за обсягом моєї книжки),але досить яскрава.Більше такого колориту можна зустріти лише в повісті Василя Барки "Жовтий князь",головною темою якого і є другий Голодомор на Україні.
Підводячи підсумки,треба зазначити,що Улас Самчук це геній світового масштабу.І цей геній заслуговував достойної нагороди - Нобелівської премії (на яку до речі і номінувався),але яку так і не отримав,бо "твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту,а через відсутність перекладів,відповідної реклами"(С.Пінчук).

— Тату! — кричить Лаврін. — Але ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину…
— Сіяти треба, хлопче… Козаки козаками, але поле не чекає.

Я не люблю и не умею писать отзывы на такие книги - это ведь судьба даже не одного человека, семьи или села - всего народа, всех людей, потому что сколько таких историй было и есть по всему миру!.. И, по-моему, такие истории всегда - вне времени и национальности.
Страшное, страшное время - революция, война, голод - когда одни хотели грабить награбленное, другие - грабить тех, кто грабил награбленное, третьи - вернуть награбленное, а большинство - просто, как и раньше, хотело честно работать на своей земле, не ради выгоды, а ради своей семьи, ради самой земли, своего будущего. И чья была вина, что только этим, последним, ничего не удалось - ни сохранить, ни преумножить...
И, лично для меня, немалая ценность этой книги в том, что была она написана именно в ту эпоху, а не в конце ХХ века, когда Гражданская война и Голодомор из общенародной трагедии превратились в тему для политических спекуляций и повод разрушать то, что создавал народ уже советской Украины.

Оболонь, Полтавская область.

Ох как и спорила бы я с учителем литературы, коли этот твор был бы включён в нашу программу. Аж до хрипоты в горле спорила бы. А всё потому что, окончив чтение, я почувствовала себя откровенно обманутой.
Я ожидала получить короткую, но искрометную, в самое сердце, повесть о Голодоморе. Каково было матерям, когда страшно было детей одних на улице оставлять: ещё кто из соседей поймает, сварит и съест. Когда те же дети ели траву, обгрызали все ветки в саду, не давая тем несчастным пустить молодые листья да цветы. Когда вырывали из земли семечки абрикос, били их камнями и ели сердцевину. Вот это всё я ожидала прочесть. Узнать каково было моей юной бабушке в те её первые годы жизни на этой земле...
А что же я получила? ПЯТНАДЦАТЬ СТРАНИЦ О ГОЛОДОМОРЕ. ПЯТНАДЦАТЬ!
Ещё упоминается о том, что основная тема этой книги - великая мученица-МАТЬ Мария. Ммм, я бы поспорила с именованием этой темы как главной. Здесь в основе больше лежит народ украинский, труд его великий и вся боль, которую он понёс в те кровавые и бесчестные года. Также можно ещё в качестве основной приправы выделить тему детей и родителей, когда первые идут против вторых во имя каких-либо почестей, забывая самое родное. В конце истории сразу вспомнились слова Захара Беркута: "Я тебе породив, я тебе i вб'ю."
А так... В начале книги нас встречает подробное и описание кормления грудью маленького ребенка, описанное весьма интересными эпитетами. Мне аж неловко стало. Трагическое завершение семейной идиллии и непоколебимое желание жить чистой детской души. А после любовь... Уехал на службу, вышла не за того, нарожала детей дабы заполнить пустоту души в отношении мужа, а потом смерть всех этих детей... Возвращение любимого, который начинает колотить любимую и морить голодом, насильный аборт... А потом уже земля, так сказать, забирает с потом всю дурь с головы и превращает человека в настоящего господаря собственной жизни, семьянина и труженика.
А далее... А это уже за половину книги (!) начинается сочится кровь и боль. Каково было бедному народу, который молил только об одном, о хлебе. Ну хоть кусочке. Ну хоть черством. Ну хоть в виде пшеницы. Да и тот чуть ли не из живота ребенка вытряхнут. Ещё раскрывается откровенное предательство казалось бы родных детей. Несправедливость власти, угасание жизни и потеря всего... Всего, что потом и кровью заработал сквозь годы от рассвета до заката, а лживые и ленивые люди отобрали, обозвав тебя подлым зажиточником, паном, кулаком. И только последние пятнадцать страниц посвящены тому самому страшному году. Да и то сосредоточили всю картину лишь на одной семье, закрыв многомиллионные страдание в двух несчастных домах.
В книге куча устарелых слов, над которыми даже я сидела лоб морщила. Также в ней полно опечаток из-за которых с учётом тех же анахронизмов приходилось догадываться о чём идёт речь. Автор сам по себе довольно таки странно текст строит: часто по несколько раз один и тот же абзац перечитывала или же со стеклянными глазами бегала по строчкам, мало понимая происходящего. Особенно мозги плыли, когда появлялся суржик...
В общем... Тут есть над чем подумать, но... Я ожидала другого. Совсем другого.