– Я не натякаю. Ви самі тільки-но сказали про це, маршале.

– Хм-м-м-м!..

– Я вас не примушував.

– Хм-м-м-м!..

– Точніше, не я примусив, а факти. Переконливі факти, так!

– А хіба вам не здається, шановний графе де Лазіскі, що ви, щонайменше, неввічливі?

– Хіба ж?..

– Звісно, Франція у боргу перед вами…

– Не тільки Франція. І не тільки переді мною.

– Тоді хто ж іще? І перед ким, дозвольте поцікавитися?..

– Багато хто – от хоч би Польща і Швеція. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацією та перед моєю нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та її народом.

– Генерале, генерале!..

– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.

Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:

– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…

Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:

– Ви все сказали, генерале?

– Така моя думка, що поробиш.

– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…

– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…

– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.

– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»^[3] й нарешті повернеться до державницьких справ…

– Будемо вважати, я нічого не чув, – процідив крізь зуби де Брольї.

– До речі, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулиці Оленячий брід? Хіба ж у такому збігу назв не відчувається гіркої іронії долі?

– Знаєте, генерале… – Де Брольї сумно зітхнув. – Якби не унікальна агентурна мережа, якою розпоряджаєтеся ви особисто, після всього сказаного вас можна було би дуже просто відсторонити як від командування армією, так і від роботи у «Секреті короля». А щоби з ваших мізків остаточно вивітрилися хибні думки, заслати якнайдалі…

– Хто ж постачатиме тоді «Секрет короля» унікальними відомостями?

– Тому ви залишитеся на всіх посадах навіть після всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазі: король – то є король, і не нам, вірним королівським слугам, критикувати особисте життя Його Величності.

– Знаєте, маршале…

– Зрештою, чого ви хочете?! Росією править імператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашої Украйни. Після візиту до Києва вона навіть пообіцяла не карати на смерть жодного малороса…

– Козака…

– Яка, зрештою, різниця?!

– Для вас, маршале, і справді жодної різниці, тоді як для мене…

– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище від думок інших – у тому і є ваш недолік, що гальмує вашу ж кар'єру.

– Я роблю так, лише коли йдеться про рідну мою Украйну. Адже існування країни важливіше, ніж благополуччя окремо взятої людини.

– Гаразд, повернімося до вашої землі… Отже, імператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса і свято дотримується цього принципу.

– А що буде потім?

– Тобто?..

– Що станеться після смерті Єлизавети Петрівни? Ця імператриця не вічна, як і будь-хто з людей…

Де Брольї лише плечима знизав.

– От і я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги переді мною, перед усім козацтвом і перед усією Украйною навіть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!

Польний маршал посміхнувся і додав:

– Між іншим, нагадати про старі борги ніколи не пізно. Адже взяте у борг все одно лишається твоїм, тільки розпоряджаються ним інші. До того ж, відсутність вчасних виплат по боргових зобов'язаннях іноді може зламати людині все життя… Не кажучи вже про цілу країну…

– Мушу зазначити, генерале, що ваша сміливість межує з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втім, запевняю: тільки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно мені, в обличчя нашому монарху… У вас нічого не вийде! Бо не погоджуватися з вінценосною персоною іншим людям, хай яким видатним, ніяк не можна…

Польний маршал знову посміхнувся:

– Можете не сумніватися, маршале, я не злякаюся і не постидаюся. Адже одному європейському монархові я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…

12 грудня 1717 року від Р.Х.,

Швеція, Стокгольм

– Ну то як тобі видовище?

– Прошу?..

– Як тобі наша столиця? Подобається?

Григорій замислено дивився на співбесідника, який аж сяяв від щирого захоплення. По всьому було видно, що Густав дуже любить своє місто й пишається ним. Проте, на превеликий жаль, він не бачив казкової краси Батурина – гетьманської столиці у період її розквіту…

Втім, Батурин давно вже спалено князем Меншиковим, тоді як Стокгольм – ось він, просто за вікном карети! До того ж, Григорій бачив Батурин очима дитини, а у дитинстві все видається казково-прекрасним. Як він ще декілька років тому пишався своєю дитячою шабелькою, вважав її справжньою зброєю!.. Та варто було понюхати пороху на справжній війні, як дитячі ілюзії остаточно вивітрилися з голови. Не виключено, такі само ілюзії Григорій донині плекає і щодо «казкового» козацького Батурина.

Але все-таки, що ж відповісти Густаву?..

Якщо зауважити: «Друже мій, от бачив би ти Батурин!..» – той образиться.

Якщо зізнатися відверто: «Друже, пригадай-но, я вже бував тут раніше, тож нічого нового за вікном не спостерігаю», – Густав цього не зрозуміє.

Якщо нагадати: «Я ж навіть з Його Величністю королем Карлом знайомий особисто. Більше того – встиг повоювати за Швецію, разом з іншими гвардійцями-фенріхами обороняючи фортецю Штральзунд^[4]», – знов-таки образиться, причому ще глибше…

Тож насамкінець Григорій дипломатично мовив:

– О-о-о, так, так… Але до Різдва лишається ще два тижні – уявляю, яким прекрасним стане Стокгольм у святкові дні!

Густав так і просяяв, радісно вигукнув:

– Ти аніскільки не помилився, друже Григоре! До речі, не забудь, що я запросив тебе на свято – тож на Різдво чекаємо на тебе.

– А не боїшся, що я поведуся, немов Юлій Цезар?

– Тобто?..

– Що підкорю усіх твоїх домашніх, – усміхнувся Григорій і додав: – Veni, vidi, vici.^[5]

Густав щиро розсміявся:

– Скажу лише одне, друже мій: якщо навіть так і станеться, ти достойний подібної перемоги. Інакше не був би моїм товаришем. Адже завоювати прихильність сина шведського канцлера – справа нелегка…

– Знаю, друже мій, знаю.

– Так і сталося: прийшов ти на кафедру професора Регеліуса, побачив Густава Міллерна – і підкорив його своїм розумом та ввічливістю.

– Можливо, ти шкодуєш?

– Григоре, Григоре, що ти таке кажеш!..

У подібному невимушеному дусі теревенили до самого королівського палацу. Наостанок ще раз нагадавши про різдвяне запрошення, Густав висадив там Григорія й наказав кучеру їхати далі. За декілька секунд карета загубилася у лабіринті вуличок, що виходили на площу. Григорій обернувся до сповненої похмурої величі споруди, схилив голову набік, примружив ліве око й оглянув палац так, немовби то була фортеця, яку необхідно взяти штурмом.

Хоча у певному сенсі так воно й було… Тільки «перемогти» він мав не палац, а Його Королівську Величність Карла Дванадцятого. Бо насправді від сьогоднішнього візиту залежала подальша доля не лише самого Григорія, але всієї родини гетьмана Орлика. Доки батько опікується шляхетною справою визволення українських земель від московських поневолювачів, хтось же мусить піклуватися про його дружину та решту дітей!..

Хтось – це саме він.

Григорій Орлик, найстарший син подружжя Орликів.

Тож, поправивши одяг, хлопець попрямував до найближчого гвардійця з тих, які охороняли палацові входи, і, простягнувши невеличкого папірця з особистими підписом і печаткою Міллерна-старшого, мовив:

– Його Величність призначив мені на сьогодні аудієнцію. Будь ласка, проведіть мене до його високоповажності канцлера, як сказано у цій записці.

Міллерн-старший зустрів Григорія у невеличкій, добре освітленій внутрішній кімнаті, прискіпливо оглянув з ніг до голови, пробурмотів:

– Вигляд скромний, але пристойний… Як і писав Густав, ви справляєте добре враження, юначе.

Потім витримав невеличку паузу й обережно додав:

– Принаймні на перший погляд. Ну, гаразд, давайте підготуємося до аудієнції…

Коли хлопець скинув верхній одяг, канцлер знов прискіпливо оглянув його, попросив повернутися на всі боки. Ще б пак: адже зараз цьому первістку із шляхетної, проте остаточно зубожілої родини належало з'явитися перед очима Його Величності – отже, все у його зовнішності має бути гаразд!

Григорій передбачав, що приблизно так і станеться. Він справді заготував… дещо не зовсім оковирне, проте, ясна річ, не поспішав викладати його негайно: адже призначався «сюрприз» для королівських очей, а не канцлерових. Уже коли вони йшли безпосередньо на аудієнцію, юнак непомітно витягнув шпильку з манжети на лівому рукаві сорочки, швиденько заколов її під комір камзола, а манжету непомітно затиснув мізинцем і безіменним пальцем лівої руки. Тільки-но встиг зробити це, як канцлер озирнувся на нього і тихо мовив:

– Прийшли.

Одразу служник, який прямував попереду, розчахнув важкі різьблені двері. Звідти пролунало:

– Його високоповажність канцлер Міллерн та добродій Орлик.

Отак-от, дуже просто й невибагливо: «Добродій Орлик»! Немовби він зовсім не був юним гетьманичем, нащадком правителя українських земель… хоч би й у вигнанні.

З іншого боку, можливо, служникові просто важко вимовити чужинський титул – «гетьманич»?! У будь-якому разі, вимагати більшого зараз не час. Головне, що він таки домігся королівської аудієнції. Сам домігся – себто не завдяки батькові, а виключно через особисте знайомство з юним Густавом Міллерном. Тільки б скористатися з ситуації максимально!..

Про це думав Григорій, разом з канцлером схиляючись у ввічливому поклоні перед королем, який відповів коротким кивком голови, не підводячися з трону.

– Ваша Величносте, дозвольте представити вам Григора Орлика, студента Лундського університету, співучня мого сина, – ввічливо мовив канцлер, коли відвідувачі розкланялися з Карлом.

– А ми, власне, давненько вже знайомі, – відповів король, уважно придивляючись до юнака й немовби на око вимірюючи його зріст. – Якщо не помиляюся, ще з часів мого гостювання у Бендерах…

– Ваша Величність мають прекрасну пам'ять, якщо відтоді не забули неповнолітнього хлопчиська, – підхопив Григорій.

– Те-те-те, одразу з компліментів розпочинаєте, юначе, – Карл різко плеснув у долоні, тим самим наказуючи юнакові замовкнути. Хоча Григорій подумки відзначив, що королю його слова приємні. – Ну скажіть, з якої ласки я би не запам'ятав найстаршого брата мого хрещеника Якоба Орлика?!

– Проте Вашій Величності є про кого згадувати і без мене. За десяток кипучих років, що минули у ратних і державних справах…

– О-о-о, так-так, маєте рацію: славетний час, сповнений славетних справ!

Карл запитально озирнувся на канцлера, пан Міллерн шанобливо кивнув.

– Втім, якщо моя пам'ять, яку ви одразу ж похвалили, не зраджує свого господаря, ми також бачилися вже після Бендер? – спитав король.

– Абсолютно вірно, Ваша Величносте. Того разу мене зарахували фенріхом у гвардію, і я мав честь прислужитися Вашій Величності, взявши участь в обороні Штральзунду.

– Так, так, ви стали гвардійцем… А яким же чином опинилися у Лундському університеті?

– Прослуживши рік, пішов з гвардії.

– Невже війни злякалися? – наморщив чоло король.

– Анітрохи, Ваша Величносте!

– Відповідь, варта справжнього солдата… Але вчинок різниться з відповіддю! Чом полишили військову службу? Поясніть, прошу.

Григорій спробував оцінити ситуацію. Тут би й заявити Його Величності прямо й відверто, що родина Орликів настільки зубожіла, що батьки так і не змогли замовити старшому синові порядного мундира, тож він виглядав порівняно з іншими гвардійцями білою вороною. Але казати таке на самому початку бесіди… до того ж нагло, отак у вічі… Ні-ні, так лише можна усе зіпсувати! Тож Григорій мовив:

– Навіщо Вашій Величності неосвічені солдафони?! Хіба не краще оволодіти різноманітними науками, а вже потім здобувати шаблею військові перемоги для слави Вашої Величності?..

– Хм-м-м-м!..

Король відхилився трохи назад і, не зводячи прискіпливого погляду з юнака, запитав у канцлера:

– І що ви на це скажете, Міллерне?

– Скажу, що тепер не дивуюся, чом у листах мого Густава стільки уваги приділялося цьому юнакові.

– Гаразд, – Карл плеснув у долоні, гукнув лакеям: – Стільці для обох гостей, швиденько!

Коли вони всілися поруч із троном, король раптом звернувся до Григорія латиною:

– Шведською ви, молодий чоловіче, розмовляєте напрочуд чисто, принаймні я акценту не помітив. А от чи добре засвоїли шляхетну мову поетів, філософів і дипломатів?

– Сподіваюся, що так… хоча про це варто б запитати не покірного слугу Вашої Величності, а моїх достойних учителів, – юнак так само невимушено перейшов на латину.

– А знаєте, канцлере, він мені подобається дедалі більше, – мовив Карл у попередній манері, а потім продовжив: – Тепер розкажіть-но докладніше про стан справ вашої шляхетної родини. І будь ласка, латиною, латиною…

– Що ж цікавить Вашу Величність насамперед: мої університетські успіхи чи стан справ моїх близьких?

– І те, й інше, – посміхнувся король. – Я давненько не бачив не тільки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Філіппа Орлика. То як їм тут живеться?

– Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мій шляхетний батько постійно перебуває у роз'їздах, опікуючись справою повернення козацтва на рідну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рік… мабуть, як і Ваша Величність…

– То й що?

– Окрім того, я вже декілька місяців не був удома, оскільки живу при університеті. Тому все, що знаю про матінку, братів і сестер, – усе це вичитав у листах доброї моєї матусі Ганни…

– Ну, а мені навіть листів не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповідайте, юначе, розповідайте швидше і не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…

Довелося розповідати. Його Величність Карл слухав уважно, не перериваючи, тільки час від часу обмінювався багатозначущими поглядами з канцлером Міллерном – як помітив Григорій, коли йшлося про справи гетьмана Орлика і козаків-вигнанців.

Коли у невимушеній бесіді спливло хвилин двадцять, Григорій вирішив, що пора пускати в хід неоковирний «сюрприз». 3 розповіді про родину він непомітно перейшов до загальної оцінки політичних розкладів у Європі та подальших перспектив ведення Північної війни, а від цього – до тонкощів вивчення в університеті військової справи, тож, емоційно змахнувши руками, відпустив два добряче зомлілі пальці лівої руки. Розірвана манжета, яку ніщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт білого капітулянтського прапора. На обличчі канцлера Міллерна з'явився такий вираз, немовби він розжував жменю гіркого перцю.

– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавішав і вказав на розірвану манжету.

– Де? – Григорій прослідкував за поглядом Його Величності, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчі суміш прикрого здивування і засмучення. Схоже, це йому цілковито вдалося, оскільки Карл невдоволено процідив крізь зуби, зі шляхетної латини миттю перейшовши назад на шведську:

– Отак от ви, юначе, приготувалися до настільки важливого візиту?!

Кинувши короткий погляд на Міллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорій напружив м'язи нижньої щелепи (від чого вона дрібно-дрібно затремтіла), притримав подих і немовби через силу пробелькотав:

– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…

– Хто – вона?!

– Манжета…

Різкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розірвану манжету в рукав камзола.

– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша річ, за стан якої відповідає її господар!

– Вибачте, Ваша Величносте!..

– Ох, юначе, юначе! Тільки-но ви мені почали подобатися, як раптом…

Карл роздратовано ляпнув долонею по коліну й запитав:

– Ну, поясніть, будь ласка, у вас що, нема більш пристойної сорочки, ніж оце лахміття, що розсипається буквально на очах вашого короля?!

– Ваша Величність можуть не повірити… проте це моя найліпша, найновіша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорій. То була чистісінька правда. За винятком лише однієї деталі: звісно, юнак не міг сказати, що вранці власноруч розірвав ліву манжету, а потім акуратно сколов її шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрібний момент аудієнції.

– Справді?! Хм-м-м-м!..

Карл несподівано замислився, потім мовив:

– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провідника козацької нації гетьмана Орлика, немає більш пристойної сорочки у такий важливий день, як…

Після цих слів у тронній залі запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискіпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що її ярмарковий штукар витягнув із шовкової хустини. Григорій зробив кам'яне обличчя і майже не дихав.

– Скажіть чесно, юначе, який стан справ у вашої шляхетної родини? – мовив нарешті Карл. – Тільки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…

– Не знаю, що й відповісти Вашій Величності, – чесно зізнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матінку, братів та сестер уже декілька місяців. А щодо манжети… Повірте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цілою-цілісінькою…

(Між іншим, то була чистісінька правда!)

– …І ще можете повірити, що це – найновіший, найліпший мій одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величність перебували у затяжних походах, то теж носили один і той самий мундир протягом багатьох днів і місяців.

– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на війні, то ви, гетьманичу, таки маєте рацію! Але ж ви зараз не на війні!.. До того ж, ваша добра матінка могла би прислати вам грошей!..

– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнанні, вважайте, наша війна проти московського царя Петра триває, – тепер Григорій говорив, гордовито задерши підборіддя. – Що ж до грошей від матері… Перепрошую, Ваша Величносте, але навіть ризикуючи впасти у немилість перед всемогутнім Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не візьму! Най краще братам і сестрам перепаде. Отак…

Знов у залі забриніла напружена тиша. Здавалося, ніби всі необхідні слова вже сказані. Проте Григорій подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останній штрих.

Хтозна, стає думка матеріальною, або ж усе це дурнуваті вигадки… Проте по деякому мовчанні король мовив тихо й повільно:

– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хіба решта козаків не здатна підтримати свого ватажка і його сім'ю?

Шаленим зусиллям волі юнак утримав на обличчі той-таки закам'янілий вираз, коли відповідав: