1966. Камінь обіцянки

Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року

Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..

– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.

Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:

– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?

Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін^[23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…

– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.

– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:

– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працівниці почали здивовано перезиратися між собою. Й лише зрозумівши, що Космонавт № 1 жартує, розсміялися та дружно зааплодували. Гість же сяяв знаменитою посмішкою на всі боки.

– Ну гаразд, товариші трикотажниці, нам далі треба… – почав директор фабрики, проте рішуча працівниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарін, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвіл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарін, тут таке діло… У мене подруга сьогодні вранці сина народила, її чоловіка Олексієм звуть.

Від таких слів навіть високий гість трохи розгубився:

– Ну-у-у, звісно… я вітаю вашу подругу…

– Не в тім річ. Подруга просила дізнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрієм? Бо тоді він буде вашим повним тезкою – теж Юрієм Олексійовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонів немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсміявся настільки щиро, що на реакцію начальства ніхто не звернув особливої уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що відтепер у вас в Києві житиме мій повний тезка – теж Юрій Олексійович!..

Закінчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканні долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керівництва, то вони поспішили потягнути високого гостя в бік східців, що вели нагору – до директорської приймальні. Подалі від гріха… і нових незручних запитань.

Ташкент, 25 квітня 1966 року

Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП^[24] забороняє?

– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.

– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!

Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?

Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись:

– Мені… Мені Софія Юріївна потрібна…

– Ти б наступного разу головою у двері, головою!.. Нащо тобі вона, га?..

– Я її син, Леонід Гайдамака. Вірніше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправді я…

Проте рипучий голос зробився ще злішим:

– Не знаємо ми ніяких Гайдамаків, та й Софійки вдома немає вже як цілий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А біс її знає! А ти йди звідси, чоловіче, йди геть! Немає ніяких синів у Софійки й не було ніколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же моє свідоцтво про народження! Щоправда, відшукали його зовсім нещодавно, але ж там написано, що я – син Софії Юріївни Голомозої…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пішов геть, окаянний!!! А як добром не підеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-під паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тоді Леонід кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибігши на залізничну станцію, не знав, чи то під поїзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останній вагон товарного потяга – тільки б забратися подалі від цього клятого місця, де матері зрікаються власних дітей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нічному небу сповзав до обрію диск надзвичайно великого криваво-червоного місяця. І в той момент Леонідові здавалося, що нічне світило, яке набуло сьогодні настільки незвичного вигляду, тягне за собою його нікчемне життя…

Та ніч немовби підбила незримий підсумок під усім його минулим життям. Попереду було щось незвідане… але живе. Під потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поїхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Відірвавши погляд від величезного багряного сонячного диску, який повільно зникав за обрієм, Леонід виринув зі спогадів у реальність і з ніжністю поглянув на сина. Малюкові лише три рочки, а він вже так грамотно розмовляє, такий допитливий і розумний!.. Пощастило йому і з дружиною: Гелі лише тридцять, а вона вже завідує відділенням міськлікарні.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я ніяких спалахів, Валерко, тож і сказати нічого не можу, – знизав плечима він.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове світіння на півночі. Леонід не знав, що відповісти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зірниця. У нас навіть така гра піонерська була, під час неї ми багаття палили, а потім на вугликах картоплю пекли.

– Ні, тату, це не зірниця. Зірниці восени бувають, а зараз весна.

Леонід почухав потилицю і подумав: «Дивина, та й годі! Валерка ондо навіть пори року знає, натомість я в його віці навіть прізвища свого не міг згадати, тому замість Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому підеш, мамі перепічки віднесеш? А я тим часом у магазин по консервовані помідори сходжу… Хочеш?

Син радісно застрибав навколо батька.

– Звісно, хочу! Дві банки купи. А ще я конфітюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, півцарства вартий.

– Добре! Куплю я і помідори, і конфітюр. Але скажи мені, Валерко, а з чого це мама стільки перепічок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку і почав лічити пласкі хлібини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вісім, – повчальним тоном додав батько.

– Вісім… Ми купили скільки було, бо більше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посміхнувся й, озирнувшись на всі боки, змовницьки прошепотів:

– Землетрус сьогодні буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знає наперед, аж лячно», – подумав Леонід. Немовби прочитавши батькові думки, Валерка тихесенько прошепотів:

– Це не мама, це Рафаїл Тагірович сказав. І Віктор Лі також.

Сьогоднішня вечеря в сімействі Гайдамаків-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфітюром, хоча і коштував він скажені гроші. Тим не менш Леонід купив аж три банки, немов і справді наближався кінець світу. Після вечері Гелена пішла в кімнату, а Леонід з Валеркою лишилися на кухні мити посуд. Коли навели лад, батько сімейства раптом уздрів у куточку цілий ящик «Боржомі» й величезний двадцятилітровий бідон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, він негайно побіг до кімнати… і побачив, що дружина пакує дорожню сумку.

– Ми що, кудись від’їжджаємо? – спитав Леонід розгублено.

– Ні, – відповіла Гелена.

– А що тоді?..

– Невдовзі нас сильно качне, електрику, воду і газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати під рукою необхідні речі, документи та гроші, а у квартирі – запас продуктів. У бідоні вода для вмивання і прибирання.

– Мати під руко-о-ою-у-у… – передражнив її Леонід. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки і кришталь?!