Вони звернули за ріг і…
– Агов, хлопче, а чи туди ми йдемо, куди треба?
– Звісно, що туди, а що ви собі думаєте, – кинув малий через плече, навіть не глянувши на Аґлаю.
– Стривай, стривай!
Вона зупинилася, тому, по інерції зробивши іще кілька кроків уперед, хлопчик також зупинився, нарешті озирнувся й мовив незадоволено:
– Ну, бабцю, і чого се ви раптом…
– Ти куди мене ведеш?
– Та туди ж і веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.
– Але ж я вже тут була!
– Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?
В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, він зараз думає щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цією дурнуватою бабцею! Хоч би сама розуміла, чого їй треба». А може, й не думає, хто їх розбере, дітей теперішніх?! Були б у неї самої онуки, вона б знала, як їх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.
– Це для тебе нічого не означає, – скрушно зітхнула Аґлая, – а у мене повєска… чи як там вона в біса називається, бамага ця.
Останні слова вимовила тихо, бо відверто побоювалася не тільки неіснуючого біса, але й тієї інстанції, до якої мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь її страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.
– Бабцю, а ви можете мені повістку тую дати?
– Чо… Чого-чого тобі дати?!
Від несподіванки Аґлая навіть трішки отетеріла.
– Повістку дайте на секундочку, – повторив хлопчик і додав для певності: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…
– А-а-а… нащо тобі вона здалася?
– Та дайте вже, нарешті! Не заберу, не бійтеся.
– А все-таки, нащо?..
– Та давайте вже! Зараз же покажу.
Цього хлопчика Аґлая бачила вперше в житті, тому передати повістку до його рук не ризикнула, натомість піднесла папірець до обличчя малого, щосили вчепившись в лівий верхній куточок скрюченими, пошерхлими, почорнілими від постійної роботи на землі пальцями і пробурмотіла:
– Осьдо тобі повєска моя, так читай.
Хлопчик невдоволено зітхнув, проте придивився уважно до папірця, примруживши очі, й відповів:
– Ну, то ось же тут адреса вказана!
– Де?.. – повернувши папірець до себе, Аґлая зробила вигляд, що теж намагається прочитати написане.
– Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, різко відсмикнувши руку назад, вона наказала:
– А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все мені розказав.
– То прочитайте самі…
– Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аґлая. – Дрібоньке воно, як той горох, а очі у мене вже старі занадто, щоб розбирати дрібне.
– Ох, бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.
– І що, воно все на бамазі цій?..
– Ага.
– А де саме?
– Та от же ж!..
Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:
– Ага… Так. Бачу, що справді є все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там її звуть, я тобі розказувала?..
– Про що?
– Та про цюю ж! Про Розу… як там її, в біса?.. Ліксе… Люксо…
– На вулицю Рози Люксембург[14]?
– Ну так-так – на вулицю Рози Ліксонбур цієї самої.
– То там паспортний стіл, а не Ке-Де-Бе.
– Ну так-так, паспортний стіл, паспортний стіл. Вірно. Але ж відтіля мене сюди вже відправляли, я вже тут, на Шевченковій вулиці, була!..
– Ну, то правильно відправляли.
– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мі-лі-ці-я-а-а!..
Вимовляючи останнє слово, Аґлая перейшла на шанобливий шепіт. Що аж ніяк не завадило хлопчині весело розсміятися:
– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приїхали, що не знаєте, що у нас в Кам’янці Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й міліція? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаєте?..
– А ти відкіля знаєш про Бакоту? – спитала вона підозріло.
– Та осьдо адреса написана.
– Де-де?
– А ось. Вам же повістку надіслали до Бакоти цієї вашої, отож і написали.
Подивившись на те місце у повістці, в яке впирався палець малого насмішника, Аґлая обережно погодилася:
– Ну так, авжеж, там і написано. Просто на очі я вже заслабла. Пожив би ти з моє, виплакав би стільки сліз, скільки я виплакала, – також би на очі заслаб. А так твоє діло молоде, зелене…
– Ну то що, ходімо? Чи вам уже не треба, га?..
– Як це не треба?! – спохопилася літня жінка. – Як це не треба, коли повєску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.
– Ну то пішли нарешті!
– Ходімо.
Хлопчик кивнув і, безтурботно підстрибуючи, попрямував вулицею, Аґлая пішла слідом, човгаючи стоптаними підошвами старих чоботів і подумки нарікаючи на свого непомірно цікавого поводиря. Найбільше ж літню жінку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвіченість. Усе життя Аґлая не надавала цій ваді майже ніякого значення. Справді, щоб працювати на землі, поратися по господарству, народжувати й виховувати дітей, ніяка особлива освіта не потрібна. У жодній школі подібні «предмети» не викладаються, цього навчає саме життя.
І навіть більше: невчасно отримані людиною знання здатні спаскудити усе подальше її життя. От взяти хоча б невісточку-одвентисточку Надійку. Здавалося б, іще зовсім малою втратила обох батьків, потрапила на виховання у державний сиротинець – ось вона, та сама невблаганна доля, яку колись у темні дореволюційні часи називали Перстом Божим!.. Хоча Бога тепер нібито й не існує… але тим не менш. От скажіть, чого хорошого можуть навчити у сиротинці?! Але ж таки вивчили дівчинку читати-писати, отож і затягнув її хтось в секту цю одвентичну, книжки підсунув шкідливі…
Ось вам і результат: таке лагідне, таке душевно тендітне створіннячко, як ця Надійка, перетворилося на люту сектантку! І до всього іншого це хиже створіння вполювало її старшенького синочка Гарася!..
Ні-ні, що не кажіть, а Гарась теж утнув: щоб піти на поводу у жінки і теж до секти записатися. Горе та й годі!.. Здавалося б, раніше жив собі не тужив, не краще від інших, але ж і не згірше. Навіть відвоювався вдаліше, ніж батько: адже Амосу на фронті пальці повідривало, тоді як Гарась усього лише один раз упіймав кулю, двічі осколки – але все у м’ясо та й у м’ясо, ані кісток, ані тельбухів йому не зачепило. А то не страшно: лікарі в медсанбаті повитягували, а далі все позаростало як на собаці. Гарась про це сам розповідав, хоча вислуховувати подібні одкровення Аґлаї було нелегко. Усе ж таки вона мати, а не якась чужа жінка!..
Тим не менш, можна сміливо стверджувати, що доля повсякчас берегла її старшенького. Берегла аж до того моменту, доки вже в солідному віці, заробивши неабиякий авторитет в їхньому колгоспі, він не зв’язався з майбутньою дружиною, й вони удвох не вибралися до Канади – бо тут сектантів-одвентистів, таких як вони, всіляко гноблять і жити спокійно не дають. От до чого довела грамотність і Надійку, і Гарася разом з нею!..
Добре, що хоч Амос до такої ганьби не дожив. Йому й на фронті більше перепало, ніж старшенькому, і загалом по життю. А ще якось молодшенький Назарко листа надіслав, в якому повідомив, що багато років зберігав від тата велику таємницю. Виявляється, коли він ще в Києві в медінститут свій поступав, Амос прилаштував його на тимчасове проживання у старого бойового товариша. Згодом, вже працюючи на столичній «швидкій допомозі», молодшенький випадково став свідком смерті саме цього бойового товариша. Оскільки той загинув смертю наглою й лютою, Назарко дуже довго не наважувався розповісти батькові правду про все це діло. Аж ось нарешті…
«Що за листа тобі наш хлопчик написав, що ти ходиш весь час, немов у воду опущений?» – розпитувала дружина засмученого чоловіка.
«Та так… Нічого такого, про що я тобі не переказав був», – бурмотів Амос і занурювався у повсякденні справи, яких у нього завжди було вдосталь. Можливо, то був перший випадок у житті, коли Аґлая пожаліла, що не вміє як слід читати, – бо інакше б поцупила клятого листа і розібралася б у написаному сама. А так навіть Гарася просила: мовляв, ти потихеньку прочитай і мені розтовкмач, що там та як?! Втім, старшенький чомусь відповідав матері доволі нешанобливо, у геть невластивому йому тоні:
«Не ваше то діло, мамо, щоб чужі листи читати! А тим паче щоб я вам усе те переповідав. Була людина, тепер нема – оце й усе, що всім нам знати належить. Отож облиште батька у спокої, не чіпляйтесь до нього».
Так тривало близько півроку, а в серпні…
Так-так, лист від Назарка вони отримали навесні, десь так у двадцятих числах березня. А те, що сталося з Амосом, – то було в серпні, в розпал чергової битви за рекордний врожай…
Коротше кажучи, однієї серпневої ночі намертво заглух трактор, що тягнув за собою сіножатку. Тракторист вийшов з кабіни, з «деренчалкою» своєю десь годину мучився, мучився, ледь-ледь запустив та й далі працювати продовжив. От тільки не помітив, як переїхав Амоса трактором, а потім ще й сіножаткою додав… Казав потім на слідстві, що нічка була темна, що ліва фара на тракторі не працювала, що він був украй вимотаний і робив усе, як то кажуть, «само собою як вийде».
А коли вже розвиднілося й застигле тіло нарешті знайшли, усім одразу стало очевидно: Амос сам винен – бо напився на роботі, приліг на землю та й заснув собі!.. Справді, якби не було визнано пияцтво загиблого, то трактористові треба було після суду в тюрму сідати. А він молодий, у нього дружина така сама молода і діточок четверо! Амос же мав тільки Аґлаю, таку саму літню, як і він. І двох дорослих синів, та ще й обидва вони холостякували. Щоправда, кожен зі своєї причини – і тим не менш…
Тим не менш вирішити всім колгоспом, що пристаркуватий дурень Амос Дунець налигався первачем і заснув просто посеред поля в розпал жнив, – так було найкраще, з якого боку не глянь. Тим паче вся Бакота знала, що цілих півроку перед смертю він ходив селом немов сам не свій. Отож і доходився! Аґлая проти колективного присуду не заперечувала. Гарась не заперечував також. А Назарко ні про що не знав і навіть не здогадувався: на той час їхній меншенький працював десь у місті, далеко від рідної домівки. Але всі були упевнені: якби він дізнався про обставини загибелі батька – то не заперечував би так само, як його мати і старший брат.
Отакі-от справи…
Утім навіть з цієї давньої вже історії можна було зробити однозначний висновок: освіченість не йде на користь людині за жодних обставин! От якби покійний Амос не вмів читати й писати, як його дружина, – можливо, і прожив би на цьому світі значно довше. Бо тоді Назарко не написав би батькові клятого листа, повідомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Києва.
Та й самому Назаркові, якщо розібратися, було би краще не пхати носа в отой медінститут свій, а жити в Бакоті разом з усіма, працювати собі спокійно у колгоспі та й клопоту не знати. Бо через надмірне правдолюбство та нездатність терпіти несправедливість молодшенького синочка час від часу виганяли то з одного місця роботи, то з іншого. Ніде він не міг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..
І ще…
Так, і ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вірші його обожнюваної поетеси – Лесі Українки. Так, він знав напам’ять силу-силенну її віршів, які час від часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо і траплялося щось ніжне – то все одно про важку долю й долання труднощів.
«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе ні до чого доброго ті її слова», – намагалася переконати свого улюбленця Аґлая. Проте Назарко лише сміявся у відповідь і зневажливо махав рукою.
О проекте
О подписке