Ясна річ, переважно йому траплялися будівельники, проте вистачало і тих, хто займався оздобленням інтер’єрів майбутнього «храму мистецтв». З ними у Валерки починалися дуже правдоподібні розмови на тему: хто би з творчих людей міг би приватним чином допомогти його батькам оформити інтер’єр нещодавно отриманої квартири?.. Головне при цьому було посилатися в розмові на батькових знайомих, які рекомендували якусь художницю, котра мала майстерню на Старому Подолі біля Житнього ринку – от тільки тато випадково загубив адресу, бо постійно роз’їжджає у відрядженнях. А ті, хто давав рекомендацію, поїхали чи то в Саратов, чи то в Горький^[11], чи то у Волгоград… Коротше, поїхали далеко і надовго. А хто там майстерню має?..

На перший погляд здавалося, що обраний юнаком спосіб дій не дасть жодних результатів. Тим не менш тижнів за три він таки роздобув хатній телефон такої собі Ірини Левкун – художниці й (що значно важливіше!) матері Гертруди. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, Валерка негайно скористався заповітним номером. Слухавку взяла сама дівчина, отож цілих півгодини вони весело базікали, немов давні знайомі. На Валерку чекала іще одна дивина: виявляється, Гертруда жила в районі… Львівської площі – зовсім неподалік від Будинку художника!.. Сприйнявши це як добрий знак, він кинув у слухавку:

– Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!

І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.

А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав, доки радісна Гертруда вибіжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надією проводжав поглядом кожну жіночу постать… Але все було марно!!!

Й лише втративши останню надію, раптом почув у себе за спиною дзвінкий голос:

– Ну що, Ромео, втомився чекати?

– Я б чекав тебе хоч усе життя! – відповів він тихо, озирнувся… і завмер від несподіванки: виявляється, дівчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в інвалідному візку!..

– Не очікував такого повороту? – Гертруда пішла в наступ, при цьому на її обличчі відбилася якась дивовижна суміш презирства й розчарування.

Звісно, її поява, вигляд і поведінка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучується. До того ж, як син лікарки-психіатрині, за своє життя він бачив і жахливіших хворих. Ну так, момент несподіванки зіграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дівчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволі швидко оговтавшись, він посміхнувся і запропонував найневимушенішим тоном, на який тільки був здатен:

– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..

– А тобі не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дівчина.

– Ні, не ай-я-яй.

– Ніскільки?

– Анітрохи.

– Точно?

– Точно.

– Ну, дивись…

Гертруда весело розсміялася, Валерка штовхнув її візок, і вони повільно попрямували уздовж липової алеї, по черзі розмірковуючи вголос про те, як добре буде тут влітку, коли дерева вкриються листям і зацвітуть…

Відтоді вони зустрічалися регулярно. Після школи Валерка наспіх робив уроки і, немов на крилах, нісся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому міг з’явитися далеко за північ. На обережні зауваження матері, що такий режим дня аж ніяк не можна вважати здоровим, недбало віднікувався. Адже його думками цілковито заволоділа ця дівчина. Тільки вона одна…

Її батьки жили разом, хоча й були розлучені. Мати-художниця колись у молоді роки спалахнула яскравою зірочкою і деякий час навіть користувалася певною популярністю за зухвалі погляди і надто сміливі висловлювання на публіці. Проте вийшовши заміж на скромного інженера, несподівано виявила традиційну жіночу розсудливість і повністю присвятила себе сім’ї та побутовим клопотам.

Завдяки турботам дружини і величезним амбіціям, батько Гертруди доволі швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника директора однієї з «поштових скриньок». Він часто їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре ілюстрованих мистецьких альбомів для дружини, а також художні книжки для доньки. Цілі зібрання творів!.. Утім, раніше Гертруда татовими подарунками не цікавилася – хіба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корінці обкладинок гармоніювали одне з одним?! І тільки тепер завдяки Валерці почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то сміючись, то плачучи. І завжди сперечалися.

Одного разу, коли Валерка нісся на чергове побачення, то просто на вулиці ніс до носа зіткнувся із Спартаком, який спитав обережно:

– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнім часом бачу тільки в школі, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?

– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно відрізав юнак.

– А-а-а, он воно що, виявляється!..

– Ага, те саме! – Валерка щасливо посміхнувся. І хоча ніхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моєю Гертрудою познайомлю, га?..

– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподівано здригнувся, увесь зіщулився і нерозбірливо промимрив: – Сподіваюсь, твоя Гертруда хоча б німкеня, а не «героїня труда»…

– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належної уваги підозрілій поведінці однокласника. Між тим на очах у Спартака виступили сльози, і хрипко, розтягуючи кожне слово, він мовив:

– Ні, Валерко… не стану я знайомитися… з тією… яка носить фатальне ім’я… Нізащо не стану!.. Вибач.

І чкурнув геть.

Здивований подібною поведінкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зі Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.

Довелося звертатись до Марека. Але той відповів доволі туманно:

– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще відчепись.

– Ні, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаєш, – наполягав Валерка.

– Відчепись. Нащо тобі здалася та Гертруда?

Зрозумівши, що інакше нічого не вийде, юнак зізнався, що зустрічається з дочкою однієї художниці на ім’я Гертруда. А також розповів про вчорашню дивну розмову із Спартаком.

– Он воно що…

Мар’ян зміряв його поглядом, а потім без жодного переходу забурмотів:

– Пару років тому Спартак товаришував з якоюсь дівчинкою. Гертрудою її звали чи не Гертрудою – але ім’я було якесь дивакувате, справді… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась біда, це точно… Одне безсумнівно, тепер ця дівчина є калікою… Розумієш? І Спартак вважає, що ота біда сталася з його провини.

Більшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тоді Валерка вирішив спитати у самої Гертруди, чи знає вона хлопця на ім’я Спартак…

– Звісно знаю, – відповіла вона одразу, при цьому навіть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класі навчаєтесь?

– Так. А що там між вами сталося, можеш нарешті пояснити?

– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дівчина. – Колись ми товаришували, потім я потрапила під автівку, а цей дурень Спартак вирішив, що я це через нього кинулася під колеса. Оскільки він такий дурний, то нащо нам зустрічатися?.. Отож ми припинили товаришувати.

– Але Спартак вважає, що саме він винен у твоєму каліцтві…

– Він помиляється.

– Як це? – Валерка придивлявся до подруги так, ніби бачив її вперше у житті.

Тоді Гертруда, ніяково посміхнувшись, почала свою розповідь:

– Прийшовши того дня зі школи, я побачила, що моя мама гірко плаче в розпачі. Я до неї: що сталося?.. Тоді мама сказала, що мій тато… що її чоловік завів молоду коханку і просив маму про розлучення. Я була у розпачі. Напередодні ми домовилися зі Спартаком, що після уроків підемо гуляти на бульвар Шевченка. Мабуть, було би краще нікуди не ходити… але я пішла. Ми зустрілися біля метро «Університет», перейшли на середину бульвару, пішли уздовж алеї. Спартак говорив про щось своє, я його майже не слухала, відповідала абищо й абияк. Він розсердився, почав кричати. Я махнула рукою і пішла геть. І тут раптом побачила тата з цією його… з нею!..

Гертруда замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:

– Далі що було? Кажи, прошу…

– Далі?.. Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.

Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.

– І що, невже нема ніякої надії?..

– Жодної надії, – запевнила його дівчина.

Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..