Вчитель із зусиллям відкрив важкі дубові двері сховища знань і гордості школи – бібліотеки. Під її склепіннями зберігалася безліч рідкісних стародавніх пергаментів і сувоїв, рукописні книги і друковані видання місцевої друкарні. У непосвяченої людини міг навіть з’явитися сумнів, а чи витримають стіни й полиці такий огром знань?.. На відміну від коридорів, бібліотека була просторою та світлою. Тут гармонійно сполучалися білизна стін і м’який морок добротного темного дерева. Кімнату обігрівали кілька камінів, створюючи в приміщенні затишок і комфорт. Меблі з коштовних порід дерева виглядали добротно й витончено.

Незважаючи на денний час, зараз у бібліотеці було порожньо. І не дивно: адже сьогодні був батьківський день, тому багато учнів взагалі були відсутні у школі. Цим і скористався Стегман.

– Розташовуйся, Юрію, поближче до вогню, – запропонував він, присуваючи до палахкого каміна два величезних крісла. Хлопчик охоче скинув із себе мокрий жупан, залишившись у довгій вишиванці, штанятах і чобітках, після чого влаштувався в запропонованому кріслі (у якому вмістився легко, немовби невеличкий жучок у коробці).

– Я давно спостерігаю за тобою, – почав неспішно вчитель. – У нашій школі ти перебуваєш вже не перший місяць, але так ні з ким і не потоваришував. Більше того, особливого інтересу до навчання ти також не виявляєш. От взяти хоча б мій предмет – геометрію: наука ця важка, не заперечую. Можливо, тобі не все зрозуміло? Може, я погано пояснюю? Але ж ти жодного разу не задав мені бодай якогось запитання…

– Та що ви, пане вчителю! Я все розумію.

Юрій виглядав явно здивованим. Схоже, він щиро не розумів, чим викликане невдоволення вчителя.

– Тоді в чому причина твоєї байдужості?

– Але це ніяка не байдужість, пане вчителю…

– А що ж тоді?

– Я просто розгублений і не знаю, як поводитися.

– Тобто?! Поясни, будь ласка.

Всім своїм видом Стегман зобразив увагу. Юрій зміряв його довірливим поглядом янгольських оченят і заговорив, немов дорослий – повільно, виразно, з паузами в потрібних місцях:

– Річ у тім, що мої батьки – люди дуже зайняті. Окрім мене, у родині є ще й інші діти. Від трьох років я виховувався в будинку мого дядька – Романа Гойського. Саме завдяки йому я вільно володію латиною, давньогрецьким, а також побіжно розмовляю французькою й німецькою… Дядько ознайомив мене з основними засадами математики і граматики. А три місяці тому батько відправив мене сюди – у Раків. Я не розумію, навіщо він це зробив?! Я й зараз знаю більше, ніж будь-який тутешній учень… Тому я, правду кажучи, дуже збентежений і розгублений: адже за навчання в Академії маю платити розлукою з дорогими мені людьми! Я міг би продовжити навчання вдома чи у дядька, де є прекрасна бібліотека…

Стегману стало дуже шкода засмученого хлопчика, але він жодним чином не показав цього, коли заговорив у свою чергу:

– Знаєш, Юрію, ти вже достатньо великий і маєш розуміти, що сюди на навчання тебе віддали не просто так. Ти – найстарший княжич із магнатського роду Немиричів. Ти належиш до кола високошляхетної аріянської знаті. Тому в Академію тебе відправили не зовсім на навчання.

– А навіщо ж тоді? – здивувався хлопчик.

– Наша школа дає дітям не тільки різноманітні знання, але й відповідне виховання. На відміну від єзуїтських шкіл, тут немає тілесних покарань: социніяни не вважають за можливе вганяти знання в дітей різками, оскільки жага знань повинна виходити з ваших юних душ. До закінчення навчання ти, Юрію, разом з іншими маєш опанувати певні знання й загартувати тіло. А також усім вам належить подумати про те, яку користь ви принесете в майбутньому всій нашій аріянській спільноті. Зрозумів?

– Зрозумів, – тихо підтвердив хлопчик.

– А знаєш, хто оце? – поцікавився Йоахим і показав обкладинку книги, яку під час бесіди тримав у руках. Юний спадкоємець магнатського роду взяв книгу, уважно розглянув обкладинку і з найсерйознішим виглядом мовив:

– Цю книгу я не читав, але, зважаючи на все, на обкладинці зображений святий Юрій Змієборець.

– Вірно, це Юрій Змієборець, він же – Георгій Переможець, – підтвердив учитель, зрадівши непідробному інтересу, що спалахнув в очах хлопчика. – От бачиш, його звуть так само, як і тебе – Юрієм. Жив цей святий давно, але його життя і досі є зразком для наслідування багатьма поколіннями! Ім’я святого Георгія довгі століття не сходить з вуст багатьох народів, його зображення можна зустріти на прапорах і монетах. На честь його подвигів і славетних діянь складені легенди й пісні, побудовані храми. Його ім’ям навіть називають цілі держави… Хочеш, розповім про це?

– Звісно, хочу!

– Тоді слухай і запам’ятовуй… Народився Юрій в 270 році від Різдва Христового, у сім’ї багатих і благочестивих батьків – зовсім як ти, хлопче.

– А де він народився?

– Цього ніхто не знає точно: одні кажуть, що в місті Лідді у Палестині. Інші стверджують, що в Білиті біля підніжжя Ліванських гір. Втім, це не має особливого значення…

Важливо інше: у вісім років Юрій розпочав військову службу у імператора Діоклетіана. І ще важливо, що з юного віку він виділявся з-поміж однолітків розвиненим розумом, незвичайною хоробрістю й величезною фізичною силою. Виявляючи неабияку запопадливість до військової служби, Юрій дуже швидко зробився тисячником. Багато ратних подвигів і перемог було за плечима юного полководця. От про одну з таких перемог я тобі й розповім.

Давні літописи стверджують, що неподалік місця, де народився Юрій, було глибоке озеро. Жив у цьому озері древній змій, який розорював довколишні селища й убивав жителів. Щоб задобрити чудовисько, тамтешні жителі почали регулярно, за жеребом приносити йому в жертву юнака або дівицю. І от настала черга красуні Ніни – дочки місцевого правителя. Горопашну дівчину відвели на берег озера і прив’язали до розлогого дерева, де вона стала очікувати смерті, тремтячи від жаху.

Та коли змій виповз із вод озера й почав наближатися до красуні, на березі казна-звідки з’явився прекрасний воїн на білому коні, який довгим списом уразив чудовисько і таким чином врятував дівицю. Цим юнаком і був Юрій! Відтоді сміливця почали зображувати на іконах як уособлення перемоги над древнім змієм – тобто над злом. За переказом, Юрій Змієборець доводився родичем святій рівноапостольній Ніні. Перший храм на його честь був збудований царем Міріаном саме на місці її поховання – це в Грузії. І сталося це через шістдесят п’ять років після народження героя.

Ще через кілька століть Георгій Святогорець, або у перекладі – «Великий Синаксар», відкрив світові й житіє святого Юрія. В добу правління грузинської цариці Тамари образ святого Юрія, який вражає списом змія, з’явився на грузинських прапорах, а спеціальний георгіївський хрест залишається на прапорах і корогвах грузинської церкви дотепер. Цього святого вшановували скрізь на Русі, засновували монастирі на його честь не тільки в Києві, але також і в Новгороді. Дмитро Донськой зробив Георгія Переможця небесним заступником столиці Московського царства: адже місто це заснував київський князь Юрій Долгорукий. А московський князь Іоанн ІІІ включив зображення святого Георгія в герб міста Москви.

Учитель пильно подивився на завмерлого в кріслі учня й докінчив:

– Отак, хлопче! Тому кажу тобі: по праву пишайся своїм славетним ім’ям і зроби все можливе, щоб бути гідним його.

* * *

Ця розмова докорінно змінила як світогляд юного аристократа, так і його ставлення до навчання й до життя в цілому. Від того дня Юрій Немирич ніколи не засмучувався, ні на що більш не скаржився й навіть не плакав. Він успішно долав усі складнощі навчання в аріянській Академії, безупинно розвивав свої природні здібності й таланти.

За його зовнішністю можна було вирішити, що це простий, можливо, трохи дивакуватий хлопець, яких у світі безліч. Але перше враження було оманливим. Юрій вирізнявся залізним характером, прагнув скрізь бути першим і домагатися поставленої мети. Захоплювався верховою їздою й фехтуванням. Був увічливим, вихованим, мав гарні манери, неординарне мислення, загострене почуття справедливості й відповідальності.

Не за віком самостійний, вже на другому році навчання він вільно спілкувався і писав польською, латиною, італійською, німецькою, голландською, французькою, розумів і грецьку, і діалект московитів. Подальше навчання дозволило юному Немиричу вигострити абстрактний інтелект, він успішно вивчав такі дисципліни, як логіка, етика, риторика, теологія, основи правознавства й природничі науки, а також виявив неабиякі математичні здібності. Надзвичайно задоволений такими результатами, Йоахим Стегман усіляко заохочував Юрія до подальшого вдосконалення знань у цій царині. До одинадцяти років Юрій показав у математиці надзвичайні результати. Він доволі легко здолав низку трактатів, написаних корифеями, і зовсім вже зібрався присвятити життя вивченню цієї шляхетної науки, як раптом…

Несподівана подія 1623 року докорінним чином змінила погляди юного Немирича, відповідно змінилося й усе його подальше життя: вміло розохочені місцевими католиками, загони агресивно налаштованих «лісовчиків» на очах переляканих учнів улаштували моторошний погром в аріянській Академії міста Ракова, при цьому майже повністю знищили бібліотеку – чи не найціннішу в тутешніх землях.

У наступні роки Раків ще не раз зазнавав подібних нападів, але тепер учні Академії вже почали організовувати летючим ескадронам далеко не привітний прийом! Втім, у відповідь католики розширили царину зіткнень, нападаючи вже не тільки на школи й академії протестантів, але також грабуючи садиби й будинки відомих адептів протестантизму і православ’я. Вони калічили, вбивали супротивників католицизму, незважаючи на вік і стать жертв. Через сутички між католиками і протестантами загинули такі відомі унітаріанські діячі, як Валента Шмальц і Анджей Лубенецький. Ця поведінка заохочувалася королівською владою: його величність виконував те, що колись поставив за мету – винищити будь-яку «єресь»…

Особливі гоніння інакомислячих почастішали в 1625 році під час нападу Швеції на Річ Посполиту. Єзуїти нишпорили країною й поширювали чутки, що війну нібито спровокували та підтримують «польські брати». Це спричинило непоодинокі бунти і повстання. А на початку 1627 року влада Кракова видала указ, відповідно до якого повноправними громадянами міста могли стати лише ті іновірці, які навернуться у католицизм.

Через усі ці події численна родина Немиричів була змушена полишити зруйнований католиками Черняхів і переселитися в один із другорядних своїх маєтків, розташований подалі від Кракова. І звісно ж, молодий Юрій дуже гостро пережив такі потрясіння. Його світосприйняття перевернулося неповоротно, трансформація зачепила найпотаємніші глибини душі. Княжич зрозумів, що Річ Посполита потребує докорінної зміни застарілого державного устрою і що без військових сутичок у такій справі не обійдеться. Саме тому Юрій вирішив зайнятися політикою та військовою справою. Для цього було потрібно продовжити подальше навчання вже за кордоном.

Відтепер спадкоємець магнатського роду Немиричів вивчав переважно юриспруденцію й основні засади державної влади, штудіював праці Мартіна Руара, який підтримував тісні зв’язки з Гуго Гроцієм. Коли юнак відправився на навчання за кордон, то мав при собі цінні рекомендаційні листи до цього світоча міжнародного права.

Хотілось би приділити бодай трохи уваги раківській Академії: адже саме тут Юрій Немирич дістав середню освіту, тому, маючи відомості про навчальний заклад, можна краще зрозуміти особистість майбутнього пана генерального писаря.

Отже, розквіт раківської Академії припав на 1616–1630 роки: тоді в ній навчалося понад 1000 студентів, серед яких було багато іноземців. Прикметною рисою цього навчального закладу була законодавчо закріплена релігійна толерантність – дуже характерна риса социніянства як такого. Один з пунктів статуту Академії чітко проголошував: «Кожен учень нехай молиться вільно таким чином, як підказує йому власна совість і релігія, у якій він виховувався». В навчальному процесі Академії не застосовувалися широко розповсюджені в тогочасній освітянській традиції тілесні покарання, все обмежувалося виключно моральними настановами. Статут також вимагав від учнів дотримуватись чистоти тіла й одягу, підтримувати порядок у приміщеннях, де вони проживали.

У Ракові також працювала одна з найкращих друкарень тієї доби, що належала Себастьяну Стернацькому. У період 1602–1638 років у ній вийшли у світ 246 книг. Деякі з цих видань були розраховані на руських (українських) читачів, зокрема «Антапологія…» (її ймовірним автором був Остап Кисіль, він же – Євстафій Гизель, який критикував ідею унії православних з католиками), драматичний твір «Трагедія руська» – перше відоме в історії видання, надруковане розмовною українською мовою.

Після ліквідації Раківського центру аріянства завдяки социніянським педагогам Матвію Твердохлібу, Якову Гриневичу-Гижановському (Яну Трембицькому) й Луці (Юхиму) Рупневському майбутня кисилинська школа перетворилася у вищий навчальний заклад (академію) з філією в Береску (тепер село в Рожищенському районі Волинської області). Як засвідчують документи, тут навчалися молоді люди з різних верств. Рівень студій в академії був досить високим. Окрім класів поетики й риторики, у ній існував ще один вищий клас, у якому вивчалися філософія й теологія.