І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним обличчям він повернувся і, вайлуватий і незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як він знав, м-с Олден готувала якісь особливі страви для завтрашнього – недільного обіду. Але на порозі він спинився, в нього не вистачило мужності йти далі. Він був живим втіленням трагічної безпорадності людини перед безжальними, незбагненними і байдужими силами життя.

М-с Олден обернулась і, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провіщав недобре, зразу зігнав з її обличчя стомлений, але мирний і простодушний спокій.

– Тайтус, ради бога! Що сталось?

Зняті до неба руки, напіввідкритий рот, моторошні очі, які мимоволі і неприродно звузились і знову широко розкрились, і, нарешті, одно слово:

– Роберта!

– Що з нею? Що з нею, Тайтус? Що з нею?

Мовчання. Знову нервове сіпання рота, очей, рук… І потім:

– Померла! Вона… вона потонула! – І він без сил опустився на ослін, що стояв тут же, біля дверей.

М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розуміючи, потім зрозуміла і, не вимовивши ні слова, важко впала на підлогу. А Тайтус дивився на неї і кивав, немов кажучи: «От, от. Тільки так і могло бути. От вона й позбулася цього страхіття». Він поволі підвівся, підійшов до дружини і, ставши на коліна, спробував підняти її. Потім так само поволі випростався, вийшов з кухні і, обійшовши будинок, попрямував до напівзруйнованого ґанку, де сидів Орвіл Мейсон, дивлячись на призахідне сонце і міркуючи про те, яке горе повідав цей жалюгідний, безталанний фермер своїй дружині. Йому навіть захотілось на хвилину, щоб усе було інакше, – щоб цієї справи, хоч вона і вигідна йому, Мейсону, зовсім не було.

Але, помітивши схожу на скелет постать фермера, він схопився і, обігнавши Олдена, поспішив до прибудови. Побачивши на підлозі безмовну і непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку і тендітну, як і її дочка, він підняв її своїми міцними руками, проніс через їдальню у велику спільну кімнату і поклав тут на розхитану кушетку. Потім намацав її пульс і кинувся взяти води. При цьому він озирнувся навколо, – чи не видно поблизу сина, дочки, сусідки, кого-небудь, – але нікого не було, і він, поспішно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на її обличчя і руки.

– Є тут де-небудь лікар? – звернувся він до Тайтуса, якого застав на колінах біля дружини.

– В Більці є… лікар Крейн.

– А у вас чи у кого-небудь поблизу є телефон?

– У містера Уілкокса. – Він махнув рукою в напрямі до будинку Уілкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.

– Догляньте її. Я зараз повернусь.

Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого іншого лікаря, і майже зразу ж повернувся разом з м-с Уілкокс та її дочкою. А потім – нескінченне чекання, поки з’явились сусіди і, нарешті, лікар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогодні ж поговорити з м-с Олден про важливу і секретну справу, що привела його сюди. І лікар Крейн, на якого справили велике враження поважні, офіціальні манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неї навіть краще.

Ліки і дружні, співчутливі умовляння допомогли привести м-с Олден до тями, і вона поступово, весь час підбадьорювана і заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потім і відповісти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листі Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тільки про одного чоловіка, який виявляв їй особливу увагу, – та й говорила про нього тільки один раз, на минуле різдво. Це був Клайд Гріфітс, племінник багатого лікурзького фабриканта Семюела Гріфітса, завідуючий тим відділом, де працювала Роберта.

Але це, звичайно, зовсім не означало, як зразу відчули і Мейсон і Олден, що племінника такої поважної особи можна обвинуватити у вбивстві Роберти. Багатство! Становище в суспільстві! Зрозуміло, Мейсон бажав поміркувати і почекати, перш ніж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, різниця в суспільному становищі цього чоловіка і пото-нулої дівчини. А все ж могло бути і так. Чому ні? Справді, юнак, що здобув таке становище, скоріше ніж будь-хто інший, міг завести мимохідь таємничий роман з такою дівчиною, як Роберта, – адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабриці його дядька і була бідна. І до того ж, як повідомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дівчина була в годину своєї смерті, вона наважилася зійтися з ним до шлюбу. Хіба це не характерно для поводження багатого і розбещеного юнака з бідною дівчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударів і образ, стикаючись із щасливцями, які мали успіх, і тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Підлі багачі! Бездушні багачі! А мати й батько, звичайно, непохитно вірили в невинність і чесноти дочки.

З дальших розпитів виявилось, що м-с Олден ніколи не бачила цього юнака, але й ніколи не чула про будь-кого іншого. Вона і її чоловік могли додатково повідомити тільки, що останній раз, коли Роберта приїздила на місяць додому, вона почувала себе не зовсім здоровою, ходила млява і часто лягала відпочити. І ще одно: вона часто писала листи, які віддавала листоноші або сама опускала в ящик унизу на перехресті. Ні м-р, ні м-с Олден не знали, кому були адресовані ці листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знає це. Далі, за цей місяць Роберта пошила собі кілька платтів – здається, чотири. А останнім часом її кілька раз викликав до телефону якийсь містер Бейкер, – це Тайтус чув від м-ра Уілкокса. Виїжджаючи, вона взяла з собою тільки ті речі, з якими приїхала: невелику скриньку і чемодан. Скриньку вона сама здала на станції в багаж, але Тайтус не міг сказати, чи відправила вона її в Лікург чи деінде.

Мейсон обмірковував дуже важливе, на його погляд, повідомлення про Бейкера, і тут йому раптом спало на думку: «Кліфорд Голден – Карл Грехем – Клайд Гріфітс!»

Ті самі ініціали і схоже звучання цих імен вразили його. Справді дивний збіг, якщо тільки цей самий Клайд Гріфітс ніяк не причетний до злочину! І йому вже не терпілось знайти листоношу і допитати його.

Але Тайтус Олден потрібен був не тільки як свідок, який упізнає тіло Роберти і встановить, що саме їй належали речі в чемодані, залишеному на станції Ган-Лодж, – він міг також умовити листоношу говорити відверто, і тому Мейсон попросив старого одягтись і поїхати з ним, запевняючи, що завтра ж відпустить його додому.

Попередивши м-с Олден, щоб вона нікому нічого не говорила, Мейсон пішов на пошту допитувати листоношу.

Листоношу розшукали і допитали в присутності Олдена, який стояв біля прокурора, схожий на гальванізований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кілька листів, – дванадцять або й усі п’ятнадцять, – і згадав навіть, що всі вони були адресовані в Лікург, якомусь… як його?.. так, вірно – Клайдові Гріфітсу, до запитання. Мейсон негайно пішов з листоношею до місцевого нотаріуса, який за всіма правилами закону запротоколював ці свідчення. Далі прокурор подзвонив до себе в канцелярію і, дізнавшись, що тіло Роберти вже доставлено в Брідж-бург, поспішив туди з усією швидкістю, якої тільки можна було досягти на його машині. О десятій годині вечора в приймальні «Похоронного бюро братів Луц» біля тіла зібрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямі, дивився в обличчя дочки. І тут Мейсон міг, по-перше, переконатися, що це справді Роберта Олден, і, по-друге, вирішити для себе питання: чи можна вважати її дівчиною з тих, які легко йдуть на недозволений зв’язок, що на нього вказував запис у готелі на озері Грасс. Ні, вирішив він, вона не така. Тут наявним є хитрий і злий замір – зведення і вбивство! От негідник! І досі його не спіймано! Політична значущість цієї справи відійшла в уявленні Мейсона на задній план, а на її місце прийшли гнів і ненависть до всіх багачів.

Але ці хвилини біля покійниці і вигляд Тайтуса Олде-на, який, упавши на коліна перед дочкою, палко притискав до губ її маленькі льодяні руки і невідривно, гарячковим, протестуючим поглядом вдивлявся в її воскове обличчя, обрамлене довгим каштановим волоссям, – усе говорило, що навряд чи громадськість формально і безсторонньо поставиться до цієї справи. Очі всіх присутніх були повні сліз.

І тут Тайтус Олден посилив драматизм усієї сцени. Тимчасом як брати Луц, троє їхніх приятелів – власники сусідньої автомобільної майстерні, Еверет Бікер, представник газети «Республіканець», і Сем Тексон, редактор газети «Демократ», стоячи в дверях, через голови один одного з шанобливим страхом заглядали в кімнату, він раптом схопився і несамовито кинувся до Мейсона, з криком:

– Знайдіть негідника, який винен у цьому, пане прокурор! Нехай його змусять страждати, як страждала моя добра, чиста дівчинка. Її вбили, от що! Тільки вбивця міг так завезти дівчину на озеро і так ударити, – він її ударив, це всякому ясно! – І Тайтус указав на обличчя мертвої дочки. – У мене немає грошей, щоб судитися з таким негідником, але я буду працювати… Я продам ферму…

Голос його урвався. Він знову повернувся до Роберти і мало не впав. І тоді Орвіл Мейсон, якому передався скорботний і мстивий порив бідолашного батька, виступив наперед і схвильовано сказав:

– Ходімо звідси, містер Олден. Ми знаємо тепер, що це ваша дочка. Закликаю всіх вас, джентльмени, у свідки: тіло впізнано. І якщо підтвердиться гадка, що вашу бідну дівчинку вбито, містер Олден, я як прокурор урочисто обіцяю вам: я не шкодуватиму ні часу, ні грошей, ні сил, щоб вистежити цього негідника і віддати його в руки влади. І якщо правосуддя в окрузі Катаракі стоїть на висоті, – а я в цьому певен, – ви можете покластися на будь-який склад присяжних, який буде добраний нашим тутешнім судом. І вам не доведеться продавати вашу ферму!

Щире, хоч і раптове хвилювання, а також присутність вражених слухачів привела до того, що ораторський талант м-ра Мейсона проявився в усій своїй силі і пишноті.

І один з братів Луц – Ед, який виконував усі справи похоронного бюро, зв’язані з раптовою і насильницькою смертю, – збуджено заявив:

– Вірно, Орвіл! Отакий прокурор нам і потрібен.

А Еверет Бікер закричав:

– Дійте, містер Мейсон! Ми вас підтримаємо всі, як один, коли треба буде.

Фред Хейт і його помічник, схвильовані драматичним виступом Мейсона і його надзвичайно ефектним, навіть героїчним виглядом, підійшли ближче. Хейт узяв друга за руку, а Ерл промовив схвильовано:

– Бажаю успіху, містер Мейсон! Ми все зробимо, що можемо, будьте певні. І не забудьте про чемодан, який вона залишила на станції Ган-Лодж. Він у вас в канцелярії. Я передав його Бертону дві години тому.

– Так, вірно… Я мало не забув про нього, – сказав Мейсон дуже спокійно і діловито. Недавній порив красномовності і розчуленості минув. Тепер Мейсон був під враженням незвичайних похвал: ніколи ще за всі роки своєї службової діяльності він не зазнавав нічого подібного.