Светлана Алексієвич
Цинкові хлопчики

© Светлана Алексиевич, 2013

© Дзвінка Торохтушко, Тетяна Комлик, переклад українською, 2016

© «Віват», переклад українською, 2016

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

* * *

Двадцятого січня тисяча вісімсот першого року козакам донського отамана Василя Орлова наказано іти в Індію. Місяць дано на просування до Оренбурга, а звідти три місяці «через Бухарію та Хиву до річки Індус». Невдовзі тридцять тисяч козаків перетнуть Волгу й вирушать у глиб казахських степів…

У боротьбі за владу. Сторінки політичної історії Росії XVII століття. М.: Мысль, 1988. – С. 475.

У грудні 1979 р. радянське керівництво постановило ввести війська до Афганістану. Війна тривала впродовж 1979—1989 рр. Вона точилася дев’ять років, один місяць і дев’ятнадцять днів. Через Афганістан пройшло понад півмільйон воїнів обмеженого контингенту радянських військ. Загальні людські втрати Радянських Збройних сил становили 15 051 особу. Зникли безвісти й потрапили в полон 417 військовослужбовців. Станом на 2000 р. з-поміж тих, хто не повернувся з полону і не знайдений, лишалося 287 осіб…

Полит.ру, 19 листопада 2005 р.

Пролог

– Я йду сама… Тепер мені довго доведеться йти в самотині…

Він убив людину… Мій син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо ділила. Повернувся з війни і тут убив… Приніс і поклав уранці сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберігається. Здається, того ж дня я йому відбивні приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечірній газеті написали, що рибалки виловили в міському озері труп… Шматками… Телефонує мені подруга:

– Читала? Професійне вбивство… Афганський почерк…

Син був удома, лежав на дивані, книжку читав. Я ще нічого не знала, ні про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце…

Чи ви чуєте собачий гавкіт? Ні? А я чую, щойно починаю про це розповідати, чую собаче гавкання. Як пси біжать… Там, у тюрмі, де він тепер сидить, великі чорні вівчарки… І люди всі в чорному, тільки в чорному… Повертаюся до Мінська, йду вулицею, повз хлібну крамницю, дитячий садок, несу батон і молоко та чую це гавкотіння. Заглушливе гавкотіння. Я від нього сліпну… Якось ледь під машину не втрапила…

Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як мені з цим жити… Я іноді до кухні боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуєте? Нічого не чуєте… Ні?!

Зараз не знаю, який він, мій син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять років? Йому п’ятнадцять років суворого режиму дали… Як я його виховувала? Він захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленінград до Ермітажу їздили. Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганістан відібрав у мене сина…

…Отримали з Ташкента телеграму: зустрічайте, літак такий-то… Я вибігла на балкон, хотіла щосили кричати: «Живий! Мій син живий повернувся з Афганістану! Ця жахлива війна для мене скінчилася!» – І зомліла. В аеропорт ми, звичайно, спізнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у сквері. Він лежав на землі й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вірив, що повернувся… Але радості в нього на обличчі не було…

Увечері до нас прийшли сусіди, у них маленька дівчинка, їй пов’язали яскраво-синього бантика. Він посадив її до себе на коліна, притискає та плаче, сльози течуть і течуть. Тому що вони там убивали. І він… Це я згодом збагнула.

На кордоні митники «підрізали» в нього плавки імпортні. Американські. Не годиться… Тож він приїхав без білизни. Віз для мене халат, мені того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Віз бабусі хустку – теж відібрали. Він приїхав тільки з квітами. З гладіолусами. Проте радості в нього на обличчі не було.

Уранці підводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечір обличчя темніє, очі важкі… Не опишу вам… Спочатку не пив ані краплі… Сидить і в стінку дивиться. Зірветься з дивана, ухопить куртку…

Стану у дверях:

– Ти куди, Валічку?

Він на мене гляне, як у простір. Пішов.

Повертаюся пізно з роботи, завод далеко, друга зміна, дзвоню у двері, а він не відчиняє. Він не впізнає мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзів не впізнає, але мій! Тим паче, «Валічок» – тільки я його так називала. Він ніби весь час чекав на когось, боявся.

Купила йому нову сорочку, почали міряти, дивлюся: у нього руки в порізах.

– Що це?

– Дрібниці, мамцю.

Потім уже дізналася. Після суду… В «учебці» різав собі вени… На показових навчаннях він був радистом і не встиг вчасно закинути рацію на дерево, не вклався у відведений час, і сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят відер і пронести перед шеренгою. Він почав носити і знепритомнів. У шпиталі поставили діагноз: легке нервове потрясіння. Тієї ж ночі він намагався порізати собі вени. Вдруге – в Афганістані… Перед тим як іти їм у рейд, перевірили: рація не працювала. Зникли дефіцитні деталі, хтось зі своїх поцупив… Хто? Командир звинуватив його в боягузтві, ніби це він деталі сховав, щоб не йти разом з усіма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканів, продавали. Купували наркотики… Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голодні.

По телевізору йшла передача про Едіт Піаф, ми разом дивилися.

– Мамо, – спитав він мене, – а ти знаєш, що таке наркотики?

– Ні, – сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурює бува?

Жодних слідів. Але там вони наркотики вживали – це я знаю.

– Як там в Афганістані? – спитала якось.

– Мовчи, мамцю!

Коли він ішов з дому, я перечитувала його афганські листи, хотіла докопатися, зрозуміти, що з ним. Нічого особливого в них не знаходила, писав, що сумує за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снігу й вислати йому світлину. Але я ж бачила, відчувала, що з ним щось коїться. Мені повернули іншу людину… Це був не мій син. А я сама відправила його до армії, у нього було відтермінування. Я хотіла, щоб він став мужнім. Переконувала його і себе, що армія зробить його кращим, сильнішим. Я відправила його до Афганістану з гітарою, влаштувала на прощання солодкий стіл. Він друзів своїх покликав, дівчаток… Пам’ятаю, десять тортів купила.

Лише раз він заговорив про Афганістан. Надвечір… Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в крові. Він пальці в цю кров умочив і дивиться на неї. Роздивляється. І сам до себе промовляє:

– Привозять друга з перебитим животом… Він просить, щоб я його добив… І я його добив…

Пальці в крові… Від кролячого м’яса, воно свіже… Він цими пальцями хапає сигарету та йде на балкон. Більше зі мною того вечора ані слова.

Пішла я до лікарів. Поверніть мені сина! Врятуйте! Усе розповіла… Перевіряли вони його, оглядали, але, крім радикуліту, нічого не знайшли.

Приходжу якось додому: за столом – четверо незнайомих хлопців.

– Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалі їх знайшов. Їм ночувати ніде.

– Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, – чомусь зраділа я.

Вони жили в нас тиждень. Не лічила, але, мабуть, ящиків зо три горілки випили. Щовечора зустрічала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мій син… Я не хотіла слухати їхні розмови, мене це лякало. Проте в одній же хаті… Ненавмисне підслухала… Вони казали, що, коли сиділи в засідці по два тижні, їм давали стимулятори, щоб були сміливішими. Але це все втаємничено. Якою зброєю краще вбивати… З якої відстані… Потім я це згадала, коли все сталося… Я потім стала думати, гарячково згадувати. А до того був тільки страх: «Ой, – казала я собі, – вони всі якісь божевільні. Усі божевільні».

Уночі… За день до того… Коли він… Мені наснився сон, що я чекаю на сина, його немає й немає. І ось його до мне приводять… Приводять ті чотири «афганці». І кидають на брудну цементну долівку… Ви розумієте, у хаті цементна підлога… У нас на кухні… Підлога – як у тюрмі.

На той час він уже вступив на підготовчий факультет до радіотехнічного інституту. Гарний твір написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навіть спершу подумала, що він заспокоюється. Піде вчитися. Одружиться. Але настане вечір… Я боялася вечора… Він сидить і тупо в стіну дивиться. Засне в кріслі… Мені хочеться кинутись, затулити його собою і нікуди не відпускати. А тепер мені сниться син: він малесенький і просить їсточки… Він увесь час голодний. Ручки простягає… Завжди уві сні бачу його малесеньким і приниженим. А в житті?! Раз на два місяці – побачення. Чотири години розмови через скло…

На рік два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І ці собаки гавкають… Мені сниться цей гавкіт собачий. Він жене мене звідусіль.

До мене почав залицятися один чоловік… Квіти приніс… Коли він приніс мені квіти: «Відійдіть від мене, – закричала, – я мати вбивці». Спочатку я боялася когось із знайомих зустріти, у ванній зачинюся й чекаю, що стіни на мене впадуть. Мені здавалося, що на вулиці всі мене впізнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаєте той жахливий випадок… Це її син убив. Четвертував людину. Афганський почерк…» Я виходила на вулицю тільки вночі, усіх нічних птахів вивчила. Упізнавала за голосами.

Слідство тривало… Тривало кілька місяців… Він мовчав. Я поїхала до Москви у військовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопців, котрі служили в спецназі, як і він. Відкрилася їм…

– Хлопці, за що мій син міг убити людину?

– Певно, було за що.

Я мала сама переконатися, що він міг це зробити… Убити… Довго їх розпитувала і зрозуміла: міг! Питала про смерть… Ні, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттів, тих почуттів, які будь-яке вбивство зазвичай збуджує в нормальної людини, яка не бачила крові. Вони говорили про війну як про роботу, на якій потрібно вбивати. Потім я зустрічала хлопців, котрі теж були в Афганістані, і коли стався землетрус у Вірменії, поїхали туди з рятувальними загонами. Мене цікавило, я вже на цьому зациклилась: чи було їм страшно? Що вони відчували, коли бачили смерть? Ні, вони нічого не боялися, у них навіть почуття жалю притуплене. Розірвані… розплющені… черепи, кістки… Поховані під землею цілі школи… Класи… Як діти сиділи на уроці, так і пішли під землю. А вони згадували та розповідали про інше: які багаті склади вина відкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому місці, де виноград росте і роблять хороше вино… Вони що – здорові? У них нормальна психіка?

«Я його мертвим ненавиджу». Це він мені нещодавно написав. Через п’ять років… Що там відбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганістані багато чеків. А згодом з’ясувалося, що він в Ефіопії служив, прапорщик. Про Афганістан брехав…