Поштовхом до написання цієї повісті стала газетна замітка: «В селі К. згубила себе з романтичного причинення церковна хористка…» Ця замітка, поміщена у пролозі, і розпочинає твір, попереджаючи читача, про що у ньому йтиметься. А далі – справа творчої уяви С. Васильченка. Нещасну самогубицю він оживляє, зображаючи харизматичною дівчиною Тетяною, надає їй веселої вдачі та непересічного таланту до співу та акторської гри. Цим образом він намагається підняти питання нереалізованих талантів, яких і в його часи, і в наші – більш, ніж достатньо.
«Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю…»
Мало мати сам дар, потрібно ще й володіти неабиякою мужністю та силою, щоб витримати усі численні випробування, які випадають на його шляху. Адже
«Справжнє життя - з хріном, з кропивою жалючою, з полином»
, тим більше у людей, яким дано більше, ніж іншим. Від них більшого і вимагається.
Тетяна не змогла пройти випробування талантом. Не змогла також знести тягару зневаженого кохання, яке вона завдяки своїй чуттєвій душі проявляла виразніше та глибше, ніж інші. Її прикладом автор показує, як не варто зустрічати життєві труднощі. За будь-яких обставин потрібно покладатися на Бога, шукати в своїй душі віру, а спосіб вирішення проблем, який вибрала головна героїня, - «це ж ганьба, це ж гріх».