Частина перша
Заповіт

Знахідка

Якщо хто думає, що робота працівника архіву нудна і нецікава, то той просто не був у цьому музеї зупиненого часу. Працюючи з документами, старими підшивками, рукописами, можна відшукати багато чого цікавого. У вправного архіваріуса папери оживають, розповідають про свій час, господарів, малюють свою епоху. Та навіть просто пройтися між височезними стелажами, заставленими пожовтілими від часу, пересипаними пилом століть паперами. І все це оточує тиша. Німотна тиша століть, яка заховалася у величезні паки паперу та чекає, коли до неї доторкнуться та попросять слова. Можливо, якийсь на перший погляд непотрібний папірець ховає у собі таку таємницю, за яку дехто не пожаліє віддати велику купу грошей.

Раджів працював вже майже рік помічником архіваріуса в одному з архівів Калькутти. Кожного ранку о дев’ятій приходив на роботу, отримував завдання і поринав у роботу. Він не просто перекладав та сортував папери, кожен папір був прочитаний, описаний і відправлений у відповідну секцію. Хлопець не просто читав, він намагався уявити автора документа, середовище, де він жив, оточення та друзів. Це хлопцеві не завжди вдавалося, та й хто перевірить події столітньої давнини? Де міг, дофантазовував, уявляв образи. Він міг цього не робити. Просто перекладати папери. Але ці роздуми допомагали Раджіву виконувати цю одноманітну рутинну роботу.

А нещодавно йому довірили першу самостійну роботу. В архіві встановили комп’ютер, і перед молодим помічником архіваріуса було поставлено завдання найбільш цінні матеріали архіву перевести на електронні носії. До комп’ютера був приєднаний сканер, і Раджів сканував відповідні документи та вводив у електронну базу архіву. Виконував одночасно дві роботи: сортував матеріали і переводив у електронний вигляд. Цінність документа визначав головний архіваріус, а хлопець виконував сугубо технічну роботу. Але і тепер Раджів намагався вникнути у суть документа або хоча би ознайомитися із його змістом.

Вже перед закінченням робочого дня молодий архіваріус відшукав на його думку цікавий документ, датований серединою минулого століття. Спочатку хлопець не звернув увагу на невеликий саморобний конверт, пожовтілий від тривалого зберігання. Але заставив звернути увагу сам напис. Майже вицвілим чорнилом навскоси через увесь конверт темніли два рядки. На конверті мовою хінді було написано: Відкрити та оприлюднити через сто років після моєї смерті.

Архіваріус відклав документ у сторону, дочекався кінця робочого дня. Хлопець спочатку хотів сам відкрити та прочитати вміст конверта, але щось його насторожило. Мабуть сам підпис? Яка це повинна бути велика таємниця, якщо заповідач вимагає зберегти цю таємницю аж сто років? Що це може бути за секрет?

Хлопець несміливо постукав у двері кабінету головного архіваріуса. Старий Абрахам Сінгх сидів за своїм не менш древнім столом та перечитував якийсь папір. Лікті лежали на протертій подушечці, а зсохлі руки обережно тримали папір. Підняв голову на стук, кивком голови наказав присісти на стілець. А сам продовжив вивчати документ. Аж коли прочитав до останнього слова, підняв погляд на хлопця:

– Цікавий, надзвичайно цікавий папір дістався мені. Ось ти тільки поглянь! – Архіваріус підсунув документ хлопцеві. Той наблизився, глянув на аркуш. Це був лист, написаний англійською мовою і датований початком минулого століття. Так як молодий архіваріус вчився у Англії то, бігло проглянувши текст, зрозумів, що мова йдеться про співвідносини між Індією, яка на той час була колонією та метрополією. Але, знаючи пристрасть головного архіваріуса до подій цього часу, почав підігравати старому:

– Так, дуже цікаво! І гляньте, у яких деталях описано! Як точно передано настрої суспільства! Адже вже тоді ми не припиняли спроб визволитися від колоніального гніту!

Хлопець декілька хвилин вислуховував коментарі Абрахама Сінха про цей період життя Індії. Лише коли архіваріус вичерпав свою енергію та із заплющеними очима відкинувся на спинку стільця, хлопець показав свою знахідку:

– Ось подивіться, що я сьогодні відшукав у двадцять сьомому секторі. Саме там ви доручили мені переглянути матеріали. Конверт я не розкривав, мене зацікавив сам напис. Тому я насмілився принести цей, на мою думку корисний документ вам.

Старий архіваріус простягнув висохлу руку, обережно взяв конверт, довго розглядав із різних сторін, потім для чогось звелів хлопцеві сфотографувати знахідку з обох сторін цифровим фотоапаратом. Аж після цього кістяним ножем обережно відкрив конверт.

У невміло склеєному пакеті лежали два аркуші дешевого паперу більш ніж сторічної давнини. Папір з обох сторін був списаний невідомою хлопцеві мовою. Архіваріус витягнув лупу та широкого пінцета, обережно взяв ним папір, став розглядати через лупу. Роздивився з обох сторін, це саме зробив з іншим аркушем.

– Санскрит! – архіваріус вклав папери у конверт, запакував все це у пластиковий файл і закрив скотчем. – Давній санскрит. Писалося великими буквами. Це мабуть для того, щоб напис довше зберігся. Папір дешевий. Про чорнило не скажу. Тут робота для спеціалістів. Але написано давнім санскритом, тепер це вже не вивчається. Потрібно терміново передати це фахівцям. Я, на жаль, не сильно розуміюся на цьому древньому письмі. Але є у мене товариш, що проживає у Бомбеї. Він володіє цим давнім письмом. Тому завтра відправляйся у Бомбей і передаси ці матеріали. Я передзвоню, домовлюся про зустріч.

Бомбей

Наступного дня Раджів виїхав у Бомбей. День ще тільки починався, але сонце вже добряче припікало. Від учорашньої грози, яка пробігла над містом та на деякий час порятувала його від немилосердної спеки, не залишилося і сліду. Хлопець сів у свій вагон, примостився біля самого вікна. Тут хоч трохи буде прохолодніше.

Перед самим від’їздом Раджів ще раз повернувся у двадцять сьомий сектор, відшукав реєстраційні матеріали по даному пакету. Там було написано, що конверт був переданий до архіву Калькутти із віддаленого села разом з іншими матеріалами на зберігання. Передав сам староста, якому залишив документ його попередник. Більше ніяких відомостей про власника запису відшукати не вдалося. Але хлопець вирішив по поверненні додому поїхати у те село та попробувати відшукати близьких чи знайомих цієї людини. Передчуття говорили, що знайдені матеріали можуть нести цінну інформацію.

Знайомий Абрахама Сінгха вже був повідомлений про приїзд хлопця. Той ще тільки намірявся стукати у двері будинку, як двері відкрилися і невисокий сивий чоловік у традиційному індійському вбранні відкрив двері.

– Прислуга пішла за продуктами, тому відкрив сам, – наче виправдовувався господар, запрошуючи хлопця до будинку. Передпокій був облаштований за європейськими стандартами. По середині кімнати стояв великий стіл, завалений книгами та паперами. Глуха стіна була заставлена шафами з книгами. Під вікнами розмістилися диван та декілька крісел. Віршан, як представився господар, показав хлопцеві на одне із крісел. Сам сів поряд, одягнув окуляри та простягнув руку за пакетом.

– Абрахам повідомив мене про твій приїзд. Я з вікна побачив, як ти підійшов. Давай подивимося на твою знахідку.

Хлопець подав вченому файл з документом. Той обережно розпечатав файл, двома пальцями взяв конверт, легенько витяг папери. Хвилину розглядав, потім піднявся, підійшов до столу та розмістив їх там. Хоча у кабінеті було достатньо світла, Віршан ввімкнув і настільну лампу. Хвилин з п’ять розглядав текст, потім повернувся до хлопця:

– Це дійсно санскрит. Але швидко я його не прочитаю. Потрібен час. Ми зробимо наступним чином. Я перефотографую матеріали. Оригінали забереш назад. А я попрацюю з копіями. Що прочитаю, листом передам вам. Згідний?

Хлопець кивнув на знак згоди головою.

– Тоді допоможи. Ти людина нової епохи, з цією технікою повинен бути знайомий краще. – Вчений показав на комп’ютер, який стояв на окремому столі. – Тут також фотоапарат. Знімеш та введеш у комп’ютер.

Раджів за хвилину зробив декілька фотознімків документа, все це скинув на робочий стіл комп’ютера. Вчений тим часом запакував матеріали у файл та передав хлопцеві.

– Вітання Абрахаму! Адресу я знаю. Чекайте листа.

Переклад рукопису

Відповідь від бомбейського вченого прийшла аж за місяць. За цей час Раджів встиг поїхати у те село, звідки листа передали у архів. Але, на жаль, щось конкретне хлопець не дізнався. Скільки часу минуло відтоді. Вдалося відшукати людей, які щось чули про адресата. Але відомості були надто скупі. Старий жив замкнуто, не мав ні знайомих, ні родичів. Тому, що це була за людина, чому залишила такий заповіт ніхто щось конкретно сказати не міг. Майже з нічим Раджів повернувся у Калькутту.

Абрахам запросив свого молодого помічника у кабінет, вказав на розкритий конверт. Хлопець прочитав адресу, зрозумів, що прийшла відповідь з Бомбея.

– Читай, бо я сьогодні втомився. Багато рукописів переглянув. А в тебе очі молоді. Та й зацікавленість маєш. По вигляду бачу.

Хлопець відкрив конверт, витяг листа. Лист був написаний від руки, гарним каліграфічним почерком. Раджів став читати:

– Бажаю здоров’я, дорогий друже Абрахаме. Зразу ж вибачаюся, що не зміг зразу відповісти. Текст виявився досить важким. Потрібно було довго попрацювати. Але розшифрував до кінця. Деякі слова важко давалися, але все таки вдалося відшукати відповідність. Спочатку загальна характеристика написаного. Писалося більше ста років тому людиною освіченою, я б навіть сказав, що дуже освіченою. Рукопис складається з двох частин: в одній автор пояснює, чому виник заповіт, в іншому текст самого заповіту. Суть самого заповіту я не зрозумів, але там покладена якась досить велика та вагома таємниця. Можливо, це стосується іншої місцевості, звідки предки заповітодавця прийшло багато роков тому сюди. Суть самої таємниці мені розшифрувати не вдалося. Це вже ваша справа. Наводжу текст рукопису.

«Я прийшов разом зі своїм народом на цю землю з півночі. І несу в собі таємницю. Таємниця залишилася там, на батьківщині наших предків. Я ніколи не був там, тому переказую слова попередника. Мені залишилося недовго на цьому світі. І я останній, який знає таємницю. Я останній посвячений. Піду я, і піде велика таємниця. Я сімдесят четвертий посвячений. Я повинен був передати таємницю іншому. Перед тим його підготувати. І я робив це. Але прикрий випадок забрав життя мого учня. Я не знаю, як поступити у цьому випадку. У посвяті цього не було. Я повинен був передати Таємницю наступному, сімдесят п’ятому. Але декілька днів тому він загинув. Я не можу розповісти це людям. Світ не готовий ще до цього. Світ загине, дізнавшись про це. Тому я залишаю заповіт, який розголосять через сто років після моєї кончини. Я думаю, через сто років світ трохи порозумнішає і зможе використати це для себе. Заповіт залишаю на зберігання із відповідним написом».

А зараз сам заповіт.