відповідно, принадним бюстом і таким оксамитовим голосом, що серце його знову озвалося з небуття. Хочеш відпочити? – запитала тріска довірливо. А що ти робиш? – запитав її у відповідь Боб, із завмиранням серця прислухаючись до западання її голосу. За півсотні зроблю тобі добре, – пообіцяла вона, роблячи рукою такі рухи, ніби чистила зуби. – За двісті – все інше. Не бійся, усе чесно, усе легально, тут поруч. Тебе як звати? Боб відповів, вона не запам’ятала. Своєю чергою повідомила, що її звати Мел. Мем? – перепитав він. Забудь, – сказала вона, – неважливо. Зійшлися на півсотні. Мел-Мем упевнено взяла його під руку. Повела вулицею. Подружки її відводили від них очі. Далеко ще? – запитав Боб. Триста метрів, – заспокоїла вона. – Але мені важко йти. Боб нарешті звернув увагу на її високі підбори. Іти їй, мабуть, справді було нелегко. А йти було потрібно. Я викличу таксі, – запропонувала вона. Боб напружився, проте не заперечував. Вона махнула рукою. Таксі ніби на це й чекало. Сіли, проїхали два будинки, зупинились. Заплати