– Мої вуха нічого не чують. Чуєш? Я нічого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надією припинити цей потік запитань.

Її майже бігла за матусею, але не припиняла «чомукати»:

– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Він повторив декілька разів: «Бери більше. Кидай далі. Тікай швидше».

– Що за ранок сьогодні? Мабуть дається взнаки оце безкінечне і безглузде переведення часу на літній період. Догралися. Ось вам… – занепокоєно промовила мама Фаня.

– Ма, а чого це дядя Вася не підмітає двір? Коли ми вранці йдемо до бабусі він зажди вітається з нами.

– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогодні в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.

– Він, що робот? Роботи з високим рівнем свідомості поміж людей не живуть. У нас на Землі, екологічна недоторканна територія. А наше місто – музей. Роботи тільки на Місяці працюють в шкідливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосі виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всі вісімнадцять серій, – протараторила Її.

– Мультики? Бо я вже було подумала… Її, дядя Вася вже впорався зі своєю роботою. Це ми так запізнюємося. Тепер він займається мистецтвом. Створює арт-шедеври зі сміття на міському звалищі.

– Не сердься. Біжи на роботу. До бабусі я сама дострибаю.

Мама вже не досить лагідно сказала:

– Ти думаєш мені легко йти в туфельках на шпильці, не звертати уваги на вирячені очі перехожих, відповідати на твої питання і налаштовуватися на робочий день? Заспокоїлася?

– Добре зараз зупинюся. Заспокоюся. Сяду прямо на тротуар і буду спокійною.

Її вирішила пожаліти маму, але по своєму:

– Вибач. Я ж маленька і дурненька, нічого не знаю… Ти почала жартувати зі мною, як з дорослою.

– ? – у відповідь мама здивовано подивилася на Її.

Замість говорити, вона підхопила балакучу неслухняну на руки. Далі вони йшли мовчки.

Її уважно дивилася із-за маминої спини, як віддаляється їхній будинок по мірі їх наближення до двору бабусі. Він не тільки віддалявся, а ще й злегенька підстрибував в такт маминих кроків.

* * *

Затишний бабусин дворик зустрів їх дзвінким голосками дітей. Справа в тому, що будинки в цьому дворі дуже старі. Деяким було аж за двісті років. Їх навіть оголосили пам’ятками архітектури. Опісля реставрації все тут нагадувало побут часів розквіту механіки. Та й жили тут переважно люди пенсійного віку, яких діти радували онуками. Поки батьки на роботі за малечею приглядали бабусі і дідусі.

Костика не було… Її похнюпила носика. Це означало, що нічого цікавого не відбудеться. Найкраща подружка Льолька вже сперечалася з хлопцями. Мабуть знову буде з нею гратися в перукарів.

Бабуся Оля чекала біля під’їзду. Її, перша, випередивши маму, чемно привіталася з бабусею:

– Доброго ранку! Ба, а я завтра в школу! А де Костик?

– Доброго ранку, Ольго Філімонівно. Ось твоя помічниця, – навмисне офіційно, але не без ноток іронії, сказала мама Фаня. – Сподіваюсь вона не дасть тобі нудьгувати. – Її, щоб без бійок і всього такого. Не вистачало ще синців перед школою, і, пока. Я побігла, бо вже здається запізнилася.

Не на роки моложава бабуся, вчителька історії на пенсії, з дуже екстравагантною зовнішністю та не менш незвичайним барвистим вбранням із минулої епохи, ні на мить не забарилася діловито відповісти, таки діждавшись можливості говорити, терпляче вислухавши привітання.

– Доню, привіт-пока. Біжи. Вперше чи що? А тобі, моя люба онучко, доброго ранку.

Не даремно її колеги в школі, позаочі, жартома, величали княгинею Ольгою.

Бабуся поцілувала в щічку свою онуку. Ця парочка дружньо сіла на лавку біля під’їзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за ріг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскільки їй дозволяли тонесенькі високі підбори рожевих босоніжок. Відійшовши метрів з п’ятнадцять обернулася і дала забуту настанову:

– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самі знаєте, що з ангінами ми не дружимо! І зміряєш їй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобі вчора купила. Чуєте!

– Чуємо! – відповіла за бабусю Її.

Мала притулилася до бабусі Олі і тоненьким голосочком запитала:

– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?

– Буде. Я вчора купила. З горішками. Поласуємо.

– Я буду їсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру міряти не треба. Хіба, що трішки.

– Не будемо. Ні трутним, ні електронним.

– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаєш. Вони розклеюються у моїх руках.

– Гаразд. Що новенького у світі? – змовницьки підморгнувши, продовжила розмову бабуся.

– Щойно тут були разом дві мами, дві доні і одна бабуся. П’ять. А нас всього троє. Рахувати я вже вмію. Ось така новина.

– Ого… Розсмішила. – Бабуся щиро, голосно розсміялася, аж сусіди почали визирати з вікон. – Тепер моя черга. Дідусь передавав привіт. З плавання він повернеться за тиждень, але поштою прислав тобі справжній морський подарунок. На кораблі без цього ніяк. Казав щось дуже цікаве і корисне.

– А де ж мій подарунок?

– Завтра отримаємо. А твій Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переїхав до іншого міста. Його тато отримав нову роботу. Підвищення. От добре. Все обійшлося. Ми всі тут у дворі почокались. Навіть я трішки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла ім’я Ктататик, ніби підкреслювала своє особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неї з’явився в зв’язку з приходом Її.

Мала намагалася їй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.

– Спокійний, розумний хлопчик.

– Та він цим спокоєм усіх дітей в дворі причарував. Грали у якісь божевільні ігри. Як то кажуть в тихому болоті чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?

– Буду! Вже сумую. Він найкращий!

– Не сумуй. Мабуть він тобі подобається… Підростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобі правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоїти свою онучку мудра бабуся-княгиня.

– Ктататик – мій найкращий і єдиний друг. Хоча й дражнив мене ірискою, але він добрий і не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказівним пальцем, промовляючи чарівне слово. Одного разу ми спостерігали, крізь паркан, як на вулиці дядько сперечався з тьотею. Може вона його наречена, чи ще хтось. Дуже кричав і хотів вдарити, а вона плакала. Костик показав на нього своїм вказівним пальчиком і сказав: «Жхсцчшщ!». Той відразу й замовк, аж принишк. Став посміхатися. Потім поцілував ту тьотю.

– Молодець… Як добре, що він переїхав. А я й не знала, – хитаючи головою, занепокоєно прошепотіла баба Оля.

Її продовжила розповідати бабуні свої плани на найближче майбутнє:

– Я буду вчитися дуже швидко. Закінчу школу за вісім… ні, за сім років. Відразу стану дорослою і гайда шукати Ктататика. Знайду його. Потім буде видно. Головне знайти його.

– Чого доброго, а такі рано чи пізно дають самі про себе знати. Аби тільки він не почав тебе шукати…

– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно і обов’язково знайдемося.

– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалімонівна.

– Ми одружимося. Потім у нас народиться донечка. Назвемо її Ірою, як мене. Ми будемо жити в казці, яку самі придумаємо. Ось. Будемо жити-поживати і все буде краще ніж ви можете собі уявити.

– Вірно. А поки що тобі треба рости і набиратися сили, то ж підемо снідати. Спочатку помий руки.

– Скільки можна мити ці руки? Ба, а мої руки вже не хворі. Не кольоровішають. Тільки коли мене дістають всілякі дурні.

– От і добре. Лікарі правильно попередили, що це вікове і згодом минеться. Переростаєш.

– А снідати не хочу. Я вже дома їла вівсянку.

– Я все зрозуміла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Філімонівна. – Не хочеш їсти? Добре. Тоді чекай морозива. Посидимо ще трішки. Чудовий ранок.

Вони сиділи на лавці. Її бовтала ніжками і посміхалася. У них обох був гарний настрій.

– Бабуню, розкажи мені будь-ласочка. Чому мене називають Її?

Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотій оправі:

– Все просто. Невже тобі тато не розповідав?

– Розповідав. І мама. А ти сьогодні ще не розповідала, – мала так щиро посміхнулася, не залишивши бабусі іншого вибору, як в соте переповісти знайому історію. – Ну, будь-ласочка. Тільки не кажи, як татко: «Не їж мій мозок своїми питаннями».

– Моя версія така. Тато хотів назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свідоцтві так і записали подвійне ім’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезів схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й поміняли твоє свідоцтво, хоча цього не варто робити. Навіщо таке затіяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свідоцтві залишили тільки ім’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсім маленькою і тільки-тільки почала вимовляти більш-менш зрозумілі слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, відповідала, щось схоже на: «Її».

– Майже, як у тата з мамою. А можна змінити своє ім’я чи повернути перше?

– Можна. Підростеш. Отримаєш паспорт. Тільки міняй не міняй, а по батькові залишишся тою ж…

– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Її. – Чому мама його іноді, коли сердиться, називає конюхом?

– Отакої. Всі були б такими конюхами. Він керує племінним коне-заводом… Підростеш, тоді все знатимеш. А дорослих треба слухати, – діловито сказала бабуся.

Її заперечила:

– Треба, але ж не всіх. Вони бувають і п’яними, і хворими, і дурними. Своїх рідних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.

– Молодець. Тільки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходімо викинемо контейнер зі сміттям.

– Бабуню, домовилися. А де ти береш сміття?

– Воно саме десь береться. Або ж… Іноді доводиться купувати щось вкрай необхідне, а згодом воно саме стає непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалімонівна.

– Чур, викидати буду я.

– Кидати не треба. Сьогодні поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро має приїхати сміттєвоз.

Бабуня загадково посміхалася. Вона знала майже всі секрети своєї онуки. А окрім морозива мала ще дуже багато цікавинок:

– Тепер гайда до кактусів. Час їх поливати. Вони всі, як один, цієї ночі розцвіли. Справжнє веселкове диво.

– А мій? Опунція розцвіла? Її сьогодні не треба. Я вчора полила її медом, – сором’язливо зізналася Її.

– Яким медом? – не приховуючи цікавості запитала бабуся.

– Горіховим, – хіхікнула у відповідь Її. – Мені Ктататик казав, що від меду кактуси вночі світяться, а потім на них з’являються смарагдові горіхові іриски.

– Що мені з тобою робити? Тільки любити. Ходімо, сама побачиш. Твій кактус – найкращий. Розцвів, розцвів. Синя квітка. Чарівна, і пахне казкою… Буде смачнючий плід. Іриска…

Її за лічені секунди, здолала шістнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсі, біля бабусиної квартири № 7.

– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.

Першим їй відповіло відлуння під’їзду:

– Синя! Синя! Синя!..

– Синя, – підтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволі швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тільки душею. Її фізичній формі заздрили всі сусіди пенсіонери.

– Скажу тобі по секрету… Сьогодні ввечері, аж із Японії, привезуть твої улюблені сині троянди. Тато замовив на перше вересня.

– Троянди! – Її подобалося гостювати у бабусі, бо та ніколи не втомлювалася відповідати на її питання.