Вродя

Капсула набула горизонтального положення і стала прозорою та звукопроникною. Минуло рівно-рівнісінько вісім хвилин від моменту затримання. Вродор Копицяя почув приємний жіночий голос від якого відразу запаморочилося в голові.

– Вітаю! Я суддя, Надя Безнадійнаа. Шануймося.

Над ним, діловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свідчила зелена фарба, якою було повністю вкрите її струнке тіло й довге, зібране на маківці в хвіст, волосся.

«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», – Копицяя полегшено зітхнув. Він випростав тіло й приготувався до проголошення вироку.

Він представ перед нею в природному блідо-рожевому кольорі. Як і всі порушники закону він був позбавлений привілею фарбувати шкіру згідно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого підсудного, неприховано милуючись його вродою. Відразу було помітно, що він їй сподобався. Але між ними не може бути навіть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обміну інформацією. Ситуація вимагала інших взаємин… Опанувавши себе, Безнадійнаа виголосила чітким, приємним голосом:

– Враховуючи всі ваші заслуги, суд передбачає помірне покарання з подальшою реабілітацією. В разі позитивної динаміки – відновлення на посаді. У випадку форс мажорних обставин…, – вона зробила багатозначну паузу. – Вам надається право вибору. Ви понад усе бажали так званих насолод земного життя. Тобто, опісля покарання, маєте змогу прожити повноцінним життям землянина. Один, але завершений фізіологічний цикл. В разі обрання цього варіанту, ви назавжди втрачаєте право займати керівні посади і бути зарахованим до складу груп наглядачів. Коротше…

Вродор уважно слухав. Він не мав права перебивати монолог цієї представниці Феміди, навіть якщо б це тривало цілу вічність.

– За систематичні порушення першого закону сингулярної рівноваги, суд планети Фаетон виніс вердикт: зняти повноваження начальника зміни станції транзитних телепортацій з громадянина Вродора Копицяя та запровадити термін відбування покарання строком на одну добу в реальному плині часу. Локація відбування покарання: планета Земля, місто Львів. Місце відбування покарання: скульптурний барельєф на будинку номер 13, що по вулиці Зелена. Обмеження волі проходитиме в кам’яній шкірі лева. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Вродор ще деякий час відчував відлуння останньої фрази: «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає». Навіть втрачаючи відчуття зв’язку зі своїм світом, він не міг викинути з голови цей приємний і водночас безжальний жіночий голос.

* * *

Того дня Вродор Копицяя з командою охоронців транзитного порталу на Кафедральній площі, проводили планову заміну коду доступу. Коли він її побачив вперше, відбулося щось неймовірне. Її замріяні, підняті до неба очі. Вологі, пухкі губки шепотіли щойно народжений вірш про кохання… Вродор категорично відхиляв варіант структурних змін в своїй свідомості. Останнім часом йому зачастило відчувати подібний стан. Але він вдало долав ці навали. Він своєчасно зупинявся і нейтралізував ланцюгову реакцію поки що контрольованого почуття. Цього разу все інакше, бо добровільно відмовився чинити опір нестримно приємному душевному лоскоту.

Вона звичайна людина! Інформаційна база структури ДНК в прийнятних межах Патологічні збої відсутні. Майже ангельська душа. Переглянув усі можливі варіанти змін її циклу життя у випадку його втручання. Абсолютна посередність з огляду на претензії переміщення на Фаетон в якості постійного колоніста чи хоча б гості з тимчасовою втратою пам’яті.

Оттоді все і почалося. Вірніше закінчилося не встигнувши дійти до точки кипіння, з огляду на ті два побачення, які перевернули, стабільний до нині уклад його безтермінового існування на станції Фаетон.

Вона ходила по площі, нашіптуючи одну й ту ж фразу. Мабуть не могла знайти достойної рими. Він стояв оддалік і любувався нею. Нарешті наважився… Проходячи мимо прошепотів їй на вушко:

– Кохання.

Вона відповіла:

– Тут воно не римується…

– Римується. Я знаю. Мене звати Вродор. Можна просто Вродя. Ти божественна…

– Я звичайна і звати мене Секлетка. Ти красивий… Вродя. Незвичайне ім’я. Ти, що інопланетянин? – Її посмішка остаточно його обеззброїла.

Вродор скористався службовим становищем, аби знову побачити Секлетку. На другому побаченні вони продовжили складати вірша і… цілувалися до сходу сонця.

* * *

Термін покарання добігав кінця. Залишалися лічені хвилини. Він так собі міркував: «Якщо все буде, так, як я спланував, то вона має прийти за лічені хвилини. Тоді… Головне зачепитися за фізіологічний цикл. Тоді отримаю шанс, хоч і примарний, повернутися на Фаетон, але вже не одному, а з Секлеткою. До сих пір не вірю, що все це зі мною. Відбуваю покарання в кам’яній шкірі. Я свідомо йшов на порушення закону, керуючись давно забутими мотивами. Нарешті, ось і вона…»

* * *

Домовилися зустрітися на Зеленій вулиці. За словами Вроді, там нещодавно відкрили цікаву кав’ярню «Фаетон» з напрочуд гарним левом на фасаді. Для закоханих парочок там за спеціальним рецептом безкоштовно готують одну порцію кави, яку подають у одній, великій філіжанці.

Спекотний літній день. Невблаганне сонце нмагається випалити на поверхні землі свій автограф. Повітря потроху перетворювалося на вакуум. Порятунок прийшов вчасно. Мов за чиєюсь командою, посеред ясного неба, зненацька виникли з десяток пухнастих хмар, що нагадували казкових велетнів, які відразу заходилися кидати пригоршнями воду на спрагле, розпечене місто.

На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.

Невеличкий балкончик під яким вона вчасно знайшла порятунок ледве міг прикрити її від зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетці довелося вмоститися на лева в чудернацькій позі. Ноги й руки обхопили гарячу кам’яну тварину, мов рятівну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очі своїм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу і гарячий лев, такого незвичайного контрасту годі й чекати.

Вона навіть трішки впріла від нагрітого каменю. Груди з краплинками поту, прикриті коротким топіком, неслухняно вислизали назовні через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткої кам’яної гриви і їй стало лоскотно. Від такої пози коротка спідничка підскочила вище стегон. Сороміцькі місця Секлетки від повного контакту з кам’яною шкірою відділяла лишень тонка смужка трусиків…

Як не дивно, але вона примудрилася задрімати під заспокійливий шум падаючої з неба вологи. Чи то вві сні, чи наяву, але незчулася, як кам’яний лев лизнув її обличчя своїм великим, теплим язиком. Вона чітко бачила, як відкрилася його паща…

* * *

Вродор навіть не сподівався, що останні хвилини перебування у кам’яній шкірі будуть напрочуд емоційно і… еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свідомо.

Разом з цим скінчилася й злива, так раптово, як і почалася. Зненацька Секлетка відчула, як сповзає з лева. Руки хапають повітря. Вона закриває очі і падає… Але, що це? Її хтось вправно підхопив на руки і ніжно поцілував. Знайомий голос, прошепотів на вушко:

– Назвемо новий вірш «Кам’яна шкіра». Дощ скінчився. Кав’ярня вже відчинена.

Лише тепер Секлетка відкрила очі. Кам’яний лев зник, ніби його ніколи й не було. Натомість Вродя несе її на руках до кав’ярні. Вона на ходу, сором’язливо, поправляє піддиркану спідничку.

– Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той лев – ти? – вона грайливо чмокнула його в щічку.

– Так, Секлетко, в це складно повірити, але…

– Жартуєш, левчику?

– Як би ж то… Тепер я твій. На все життя!

Тринадцята гора

– Тут і зараз. Нічого не питай, – впевнено сказав мольфар Тринда.

– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.

* * *

Петро Чорт – письменник початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ вісім токів тому, опісля того, як прийшов до тями в лікарні… Він сім діб перебував у глибокій комі. Хоча своє ім’я згадав відразу. Тільки от звідки сам та хто його батьки, ніяк не міг пригадати. Перше, що попросив у лікарів щойно «народившись», так це дати йому папір і олівця, аби записати казки, які він бачив у своїх снах…

Знайшли його у Києві, на Хрещатику. Чорт ходив босоніж, серед літа одягнений в чорного, вивернутого кожуха і питав у перехожих: «Хто я?» А якийсь жартівник візьми та й скажи йому: «Ти – чорт!» Щойно почувши це слово, Петро відразу втратив свідомість.

Лікарська комісія визнала його цілком нормальним і життєздатним. Згодом він отримав паспорт, в якому було записане його нове ім’я: Петро Петрович Чорт. Прописку дали йому в гуртожитку заводу залізобетонних конструкцій. Після проходження всіх необхідних процедур був зарахований на посаду контролера в метрополітені… У вільний від роботи час він писав досить цікаві казки. Навіть вийшло друком декілька його книжок. Вони так і називалися: «Казки Чорта».

Щороку, восени, Петро брав відпустку та подорожував країною.

Цієї весни він вирішив податися в Карпатські гори за новими сюжетами для своїх казок. Нічого путнього поки що не знаходив, бо всі історії вже писані-переписані до нього. Хоча йому все ж пощастило. Однієї погожої днини, блукаючи лісом, Петро зайшов дуже високо в гори. Він не сподівався когось тут зустріти, а даремно. Може й не випадково натрапив на закинуту землянку, в якій цієї пори року поселявся місцевий мольфар Тринда.

* * *

Вже добряче набравшись, письменник уважно слухав розповідь не менш п’яного мольфара, одягненого у сучасний спортивний костюм зеленого кольору. Довгі штани з широкими холошами, оздоблені трьома білими смужками по боках, що скоріше нагадували брюки-кльош бравого моряка, закривали його босі ноги. Неприкритими залишалися тільки довгі пальці. Всі дванадцять… Начищені до блиску чорні мешти, стояли справа від дверей носками до виходу. Колоритності образу додавала дуже старий гуцульський капелюх з білою пір’їною.

Мольфар Тринда покурював глиняну люльку, поважно відаючи, своєму гостю, дуже правдиву історію Тринадцятої гори. Зрідка він замовкав аби випити з Петром чергову порцію самогону. Дим він випускав, якимись чудернацькими фігурками, схожими на звірів і дерева, щоразу посміхаючись прищуреними, хитрими очима. Тільки вони видавали настрій старого, бо густа, довга борода приховувала майже все його обличчя. Петро було намагався записувати розповідь на мобільний, але безуспішно. Техніка відмовлялася працювати.

* * *

«Ти в Карпатах, синку. Жива магія гір. Тут ще й не таке буває. Тринадцята гора. Проведу я тебе туди. Не переживай, напишеш ти свою казку. Чому тринадцята? Ця гора час від часу вибухає вулканом. Зникає безслідно, а на її місці – нова – точна копія попередньої. Була вона і Другою, і П’ятою, і Десятою… А от коли Першою стала нікому невідомо. Навіть я не знаю хто придумав її так називати.

Оселилася під нею якось нечиста сила, за часів, як звалася вона Дванадцятою. Краще не згадувати… Мабуть тому передчасно і сталося все. Гора вибухнула вулканом з такою силою, аж земля порепалася. Трусилося все навкруги, палало… Що було – загуло. Ойо-ййой. Тепер там навіть найменшого сліду нема того армагедону: лісом поросло, травою вкрило, водою змило… Тоді з-під землі всі чорти повистрибували. Гарминували пакосні по всій окрузі…

З’їхалося, відразу з усього світу на порятунок, сила-силена мольфарів. Мабуть сто, а може й більше. Ледве вгамували харцизяк. Загнали таки назад нечистих до пекла. А одного чорта, самого смирного, залишили. Зробили з нього добру людину, та так майстерно, щоб він сам не знав ким раніше був. Охрестили його Петром та пустили поміж людей казки розповідати. Тепер Чорт міг не тільки хитрувати і ненавидіти, а ще й кохати і бути коханим. Опісля порішили мольфари більше не давати горі нових імен. Перейменувати востаннє на Тринадцяту і наклали печатку від нечистого всього аби вже ніколи не вибухала. Не віриш? На ось нашу місцеву газету „Гора“. Там про все це написано. Потім прочитаєш. Поклади її до рюкзака, а поки що слухай.

Я наглядаю тепер за всим тутечки. Ото ж… не ображайся, ти ж не винен. Таке в тебе прізвище – Чорт. Просто співпало, а може й ні.

Знайдеш ти там своє диво. Не переживай. Скільки я вас, отаких, туди-сюди кидаю. Вже давненько сюди ніхто не приходив за казкою. Перед тобою був один чоловік. Того насправді, як він сам казав, інше цікавило. Що він шукав? Мабуть сам не знав до пуття. І прізвище в нього відповідне – Шукевич. Мабуть таки знайшов щось, бо записав, чорним по білому, все побачене тут в якийсь зошит.

Та наразі не про це. Гора тепер має величезну печеру. Вершиною, цій горі, слугує дно озера. Все там перевернуте догори низом. Ось. Чим вище ти на неї підніматимешся, тим глибше опускатимешся, а чим глибше опускатися, тим вище підніматимешся. Отака ото колізія. Не бійся, нижче дна озера не піднімешся. Дно завжди буде зверху. Побудеш там деякий час, роздивишся, що до чого. Якщо ти чистий чоловік казка вийде добра…

В печері вічний ранок. Ніч не відступила, а день не почався… Ще там є відображення верхнього озера зі справжнісінької срібної води. Назване Сльозою вершини. А в ньому риби, як бліх у бродячого пса. Знаю, ти рибалка ще той. Риболовля буде знатна. Човник біля берега припнутий. В ньому сіть. Наловиш… Розпалиш багаття і юшка тобі, і запекти рибку можна. Тільки от забув, як її ловити правильно. Пий, пий. Тепер я. Будьмо!»

Отак вони сиділи на земляній підлозі, встеленій смерековими гілочками, передавали один одному літрову пляшку скажено-міцного самогону, аж поки не осушили її до дна.

«Залиш свою мобілку. Повернешся – забереш. Не знадобиться вона там. Мабуть куртку залиш і кросівки – теж зайве. Там тепло. Літо буде для тебе. А ще тримай шматочок зеленого олівчика», – сказавши це, він дістав з кишені олівця, відламав третину та передав Чорту.

* * *

Петро Чорт знову сидів у човнику посеред озерця. Він вже вкотре згадував історію Тринадцятої гори, говорив сам до себе, але вже особливо цим не переймався:

«Знущався. Якесь безглуздя. Чи я казав йому що? До чого тут оця рибалка? Яке багаття? З чого? З каміння чи з водорості? Напився сам, мене споїв. Завів до чорта на роги. Зник без сліду і запаху. От пройдисвіт. Не хочу я вже ніякого дива. Бажань у мене нема. Казку я й так напишу без дідових витребеньок.»

Чорт був у тій самій величезній печері, біля невеличкого озерця… Що разу, переступаючи її поріг, щоб піти звідси, опинявся в човнику. Тринадцята гора не хотіла випускати його без подарунку на згадку.

Дивне відображення дивилося на нього з поверхні водойми. Чи то вода була такою прозорою чи й справді замість вершини гори він бачив дно озерця, яке було на самісінькій вершині гори.