Гаряче пиво

Він нарешті прокинувся від надокучливого сигналу будильника свого мобільного. Ранок. Останній день літа. Вікенд минув. Вчорашня викладка на повну давалася взнаки. Фізична праця – це не його коник. Цього разу він переконався на всі сто. Але брак грошей на ці вихідні і ситуація в якій він опинився примусили до виснаження тіла. Розвантажував фуру з цукром. Працював сам. Швидко, мов конвеєр. Мішки, мішки, мішки… окрім них більше нічого. Всі схожі один на одного, одної ваги, одного розміру. Він називав їх клонами. Безкінечна кількість клонів. Іноді йому здавалося, що в нього на плечах не мішок вагою 50 кілограмів, а якесь створіння. Воно зручно вмостилося на його шиї, звісило ноги та потішається над ним, чухаючи до саден шкіру. А він мусить терпіти. Він терпів. Боровся з бажанням негайно кинути всю цю свистопляску і піти геть. Аби хоч трохи відвести душу, доносив мішок до машини і жбурляв щосили, ніби намагався завдати шкоди нахабному створінню. Але це тривало недовго. Ця процедура потребувало зайвих затрат енергії. Він відчув втому. Ще й один клон, якого він кинув мимо цілі трішки розірвався. Цукор почав зрадницьки сипатися на землю. Добре, що цього не бачив бригадир. Швиденько підняв пораненого, трусонув його перед тим, як примостити діркою до кузова машини. А цукор акуратно зібрав у кишені спецівки. Він впорався. Сто клонів смирно лежали на кузові і цієї «Газелі».

Тіло… його неслухняне тіло не хотіло вставати. Воно воліло валятися одягненим, посеред асорті з постільної білизни з різного непотребом, який дивним чином опинився на цьому ліжку. А ще цукор. Все було пересипане білим, хрустким, солодким цукром із його кишень. Ті частини його одягу, які просякли потом найбільше, перетворилися на липкі острівці. Тіло було брудним, кволим, втомленим. Сидячи на ліжку, він скинув брудний одяг. Абсолютно голий він встав та спробував зробити декілька енергійних рухів руками. Спробував. Не зміг стриматися – розсміявся. Замість енергійних рухів, його тіло видало кволі посмикування. Холодний душ очистив тіло разом з кволими думки від цукру. Тепер він вже не був вкритий з ніг до голови солодким брудом. Все, що було на ліжку, згорнув у клубок і виніс за двері квартири. Консьєрж матиме втіху.

Із холодильника взяв пляшку не фільтрованого пива. А ще шматок соленого сала з прорістю, вже декілька раз ним надкушений. Мабуть вчора за вечерею… Це все, що він мав на сніданок. Він згадав, це вчора купив на здачу від квітів цю пляшку пива та сало. А ще, як дожував відкушений шматок і впав виснажений на ліжко.

Пиво: холодне, живе, не фільтроване. Він не любив пити холодне пиво. За звичай він трішки підігрівав його в гарячій воді. Ставив чайник з пляшкою на газову плиту. За декілька хвилин пиво нагрілося. А доки воно грілося він жував сало без хліба, відкушуючи його, мов хижий звір. Пиво підігрілося, а скоріше стало гарячим, як свіжий, щойно заварений чай, готовий до вживання.

Він полюбив віднедавна пити зранку, перед виходом в світ, гаряче пиво аби відновити сили, замість кави чи чаю, опісля виснажливої фізичної праці напередодні. Цей ранок не став виключенням. Відкрив пляшку об стіл. Кришечка дзвінко застрибала по підлозі. Завчасно закрив горлечко долонею, бо пивна піна почала бити напором, немов із вогнегасника. Налив із півлітрової пляшки гарячий напій у велику вазу для квітів. Воно заповнило її по вінця, ще й трохи збігло по стінках. Квіти, які він купив на зароблені гроші, довелося поки що покласти на стіл, а воду виплеснути на підлогу. Він не чекав доки воно трохи схолоне і поволі всядеться піна. Спрагло пив пінну консистенцію великими ковтками, не боячись обпекти собі все всередині. Це був особливий кайф. Напій мав неповторний смак.

Гарячий хміль дратував свідомість. Відчув знайомий стан. Тепер він вийде на балкон, обгорнутий білим простирадлом і милуватиметься навколишнім пейзажем з висоти третього поверху. Будівництво торгівельно-розважального комплексу навпроти його будинку мало для нього ритуальне значення. Воно нагадувало великий мурашник. Який кожного дня ріс, мов тісто, перетворюючись на монументальну споруду. Величезна, різнокольорова, неправильної форми, вона відображала всю суть сьогодення… Чудодійні дріжді у вигляді чималих грошей робили свою справу. Насолоджуючись цією феєрію, він допив пиво перехилився через балкон і щосили почав кричати нещодавно придуману мантру:

– Кобили!!! Кобили!!! Кобили!!!

Це безглузддя його неймовірно забавляло. Першими відреагували представниці слабкої половини людства, які стояли на зупинці маршрутного таксі. Деякі декілька разів покрутивши пальцем біля скроні. Знайшлися й більш балакучіші… можливо молодші та менш терплячі. Вони, навперебій, вигукували йому у відповідь:

– Козел! Козел! Козел!

Ці хвилини тішили його самолюбство. Бо цими своїми вигуками, як він вважав, вони погоджувалися з тим, що вони дійсно «кобили»… Не залишилася в стороні і чоловіча стать. Ці відповідали агресивніше. Пролунав відбірний мат, підкріплений недвозначними жестами. Якийсь здоровань погрожував вилізти на балкон і розправитися з ним фізично. Інтелігент в окулярах порадив викликати санітарну машину із психлікарні.

Він піймав себе на думці: «Невже серед чоловіків є кобили? Он, як воно. Чому вони так? Чи їх образила моя поведінка. Мої слова були в повітря. Мабуть більшість людей бачить у всьому загрозу і образу.»

Ескалацію конфлікту нейтралізував маршрутний автобус№ 103, який поглинув усіх невдоволених його новою мантрою.

Опісля такого відпочинку він заходив до кімнати, скидав простирадло. Хміль від пляшки гарячого пива почав зникати, звільняючи організм для більш продуктивної діяльності. Він нерухомо ставав посеред кімнати голим, перед великим, майже на всю стіну, люстром. Хвилинку спокійно дивився на своє тіло. Думки самі дали про себе знати: «А я багатим не народився. Гроші заробив без баласту і криміналу. Розум, кураж, трохи везіння. Ну і рятівна рука долі. Я таким сам став. Побуду ще й багатим. Життя різноманітне. Треба все понадкушувати більш-менш їстівне. Набридне – роздам все всім. Ніколи не жалітиму. Ні за чим. Ось таким я і є».

Дістав із шафи свій набір для ділового дрес-коду. Одягав на голе тіло білу сорочку. Старанно затягнув вузол на трьох червоних, довжелезних краватках, сплетених косичкою, кінці яких звисали нижче поясу. Труси він вважав зайвими в своєму вбранні. Поверх – строгий, чорний костюм без жодної кишені. На босі ноги, без шкарпеток, взув свої улюблені зелені, конопляні черевики, пошиті на індивідуальне замовлення. Весь його одяг пошитий на індивідуальне замовлення. Навіть краватки. На зап’ястя накинув розєднані декоративні платинові кайданки з написом: «Бранець капіталу». До лівої причепив мобільний телефон. Парфумами він не користувався. Задоволений, клацнув пальцями. Вихідні вдалися на славу. Потім викликав свого водія.

За десять хвилин він вже сидів на задньому сидінні жовтого Lexus з букетом синіх троянд. В авто він закурив кубинську сигару. Він їхав на роботу. За цей час встиг два рази струсити попіл з сигари, просто собі під ноги, скуривши одну десяту від неї, а це приблизно дорівнювало двом тисячам евро. Недокурену сигару за звичай віддавав потім охоронцю на вході в офіс. Дав про себе знати мобільний, заторохкотівши звуком розсипаного гороху. Він неквапом вів розмову:

– Привіт. Ти вже на роботі? Де був? Мала, розважався. Ні, вже не п’яний. Нормально все. Був на нашій першій квартирі. Пам’ятаєш? Які тьолочки? Квіти тобі подарую, твої улюблені – сині троянди. Все, як ти любиш. Так, заробив тяжкою працею. Та вони мені зараз тільки цукром і пахнуть. Мною? Сама нюхатимеш, розкажеш. Потім поясню. Кайф, повна викладка. Куди тим тренажерам. Вистачило якраз на три троянди. Літо, а бач ціни на ці троянди завжди зимні. Не п’ять. Дорогенька у нас темпи з тобою інші. П’ятирічку за три роки – це норма. Можеш поки що покерувати там за мене. Що? Вже підписала якийсь контракт? Добре розважся, як знаєш. Моє дітище росте? Мрія дитинства. Комплекс. Не росте? Любася, не жартуй. Я щойно дивися на нього. Росте, росте… Поцілую, як приїду. Вже приїхав. Зараз побачимось. Пока…