...Нічого не має. Нікого не шкода...
От є книги, про які так і хочеться вигукнути: «Вау!» Але от саме для цього роману такий вислів буде недоречний. Тому просто скажу: Інтернат - одна із найкращих книг, прочитаних мною за кілька останніх років.
І не тому що вона про війну, яка ніби і не твоя, а все ж добре подумай, чия? І не тому що вона про байдужість, яка до фіналу поволі зникає і перетворюється майже на патріотизм, і навіть не тому, що це реалії, які відбуваються тут, з нами. З рештою, звикаєш до всього, навіть до того, що в твоїй країні йде війна, і це сумно.
Тут щось інше, щось таке, що не піддається поясненню, щось, що ховається в серці, стискає душу. І запалює вогонь. Українська - не латина. Варто було вчителю української мови і літератури потрапити в пекло на сході, щоб це зрозуміти. Зрозуміти і закарбувати у свідомості: «Як я не помітив, що мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив?»
Чому саме слова якогось американця (що йому до твоєї не твоєї війни?) так образили за мову?
Паша - типовий представник тих, кому байдуже. Байдуже на все, на людей, на країну, на події, що відбуваються навколо, навіть на свою родину, адже він не став на заваді, коли рідного племінника відправили до інтернату, при живій матері, дідусеві, та й врешті його, дядька. «Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті.» Так і живе, ніби чужинець, на рідній землі, ніби гість, у власній сім‘ї.
Та одного разу все зміниться. Одного разу прийде дивне усвідомлення - він інша людина, він уже не той, що ховається за своїм мовчанням, тобто не говорить зайвого, якость так вийшло, що його хата перестала бути з краю, а кордони свідомості стали ширші. І знадобиться всього-навсього три дні. Три дні дорогами справжньої, не з телебачення, війни. З вибухами снарядів і бомб, з обстрілами градів і снайперських гвинтівок, з вирвами на дорогах, скаліченими, спустошеними будинками і смертю, що чекає за кожним рогом.
Три дні і слова небайдужої дівчини: «… давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.»
Війна дихне Паші в обличчя справжнім, не бутафорським вогнем. І справжніми, не надуманими, не пафосними словами. І подивиться очима племінника-підлітка, презирливо-недовірливими, і щось станеться…
Ні, не диво, на жаль це не казка. Але раптом вчитель-каліка із примарного сновиди перетвориться на людину думаючу, власне такими ж нас задумав Господь. І Малий гляне на дядька другими очима, розуміючи, що той, хто вирушив за ним в інтернат, і той, хто привів його додому, одна, але повністю змінена людина. Паші тепер не байдуже. Скільки іще таких, як він?
Перевод.
Вот есть книги, о которых так и хочется воскликнуть: «Вау!» Но вот именно для этого романа такое выражение будет неуместно. Поэтому просто скажу: Интернат - одна из лучших книг, прочитанных мной за несколько последних лет.
И не потому что она о войне, которая вроде и не твоя , но все же хорошо подумай, чья? И не потому что она о равнодушии, которое к финалу медленно исчезает и превращается почти на патриотизм, и даже не потому, что это реалии, которые происходят здесь, с нами. В конце концов, привыкаешь ко всему, даже к тому, что в твоей стране идет война, и это печально.
Здесь что-то другое, что-то такое, что не поддается объяснению, то, что скрывается в сердце, сжимает душу. И зажигает огонь. Украинский - не латынь . Стоило учителю украинского языка и литературы попасть в ад на востоке, чтобы это понять. Понять и запечатлеть в сознании «Как я не заметил, что мои ученики теперь воюют против меня? Как я это пропустил? »
Почему слова какого-то американца (что ему до твоей не твоей войны?) так обидели за родной? язык?
Паша - типичный представитель тех, кто ко всему равнодушен. Равнодушен к людям, к тому, что происходит в стране, даже к своей семье, ведь он не помешал, когда родного племянника отправили в интернат, при живой матери, дедушке, и в конце его, дяди. «… на языке говорит лишь во время уроков, словно это какой-то медицинский термин, которому просто нет применения в повседневной жизни.» Так и живет, словно чужой, на родной земле, будто гость, в собственной семье.
Но однажды все изменится.Однажды придёт странное осознание - он другой человек, он уже не тот, кто прячется за своим молчанием, то есть не говорит лишнего , как-то так получилось, что его хата перестала быть с краю, а границы сознания стали шире. И понадобится всего лишь три дня. Три дня дорогами настоящей, не из телевидения, войны. Со взрывами снарядов и бомб, с обстрелами градов и снайперских винтовок, с воронками на дорогах, искалеченными, опустошенными домами, и смертью, что ждёт за каждым углом.
Три дня и слова неравнодушной девушки «... давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чем, что за вас всегда кто-то все решит, что кто-то все порешает. А вот не решит, а не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, - говорит Нина и решительно встает, - не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже будет тем, кто отвечать не привык. »
Война дохнет Паше в лицо настоящим, не бутафорским огнём. И настоящими, не надуманными, и не пафосными словами. И посмотрит глазами племянника-подростка, презрительно-недоверчивыми, и что-то случится ...
Нет, не чудо, к сожалению это не сказка. Но вдруг учитель-калека с призрачного лунатики превратится в человека думающего, собственно такими же нас задумал Господь. И Малой взглянет на дядю другими глазами, понимая, что тот, кто отправился за ним в интернат, и тот, кто привел его домой один, но полностью изменившийся человек. Паше теперь не безразлично. Сколько ещё таких, как он?
