Книга перша
Син рабині

Розділ перший

1

Після загибелі князя Святослава воїн Микула добирався до Києва й рідного Любеча дуже довго.

Уночі на острові Хортиці, коли на руських воїв зрадою напали печеніги, коли загинула передня дружина, а на світанні Святослав з кількома воями почав останній бій з ворогами, воїн Микула до останку його захищав, волів життя віддати, щоб урятувати князя, але допомогти не міг, – Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посічений, порубаний, без пам’яті повалився поруч з ним.

Ніби уві сні пам’ятав Микула похорон князя, лодію з тілом Святослава, яку обіймав вогонь, дим над островом і дніпровими водами, воїв, що стояли серед холодних пісків, а там – темна ніч в очах, скуті руки й ноги, смерть…

Та це була не смерть. Дуже міцного кореня, живучий, як і батьки його та діди, був чоловік Микула-любечанин. Вої з княжої дружини після смерті Святослава взяли безтрепетне тіло Микули й інших поранених, на руках понесли мимо порогів, далі на веслах, а часом під вітрилами попливли вгору Дніпром.

Одного ранку Микула прийшов до пам’яті, сперся на руки, підвівся, сів. Він лежав у лодії, яку гнали супроти течії десяток жилавих рук; поперед, позаду, скрізь попід берегами вгору поволі посувалась сотня лодій – все, що лишилось від воїнства князя Святослава.

– От як судив Перун, – здригаючись від свіжого вітру, сказав Микула гребцям. – Кості зрослись, шкіру затягло – такий нібито я, як і був…

Дивний чоловік Микула! Хіба міг він знати, що був зовсім не таким, як колись, – волосся посивіло, тіло й обличчя затягли зморшки, очі вицвіли, червоні шрами на чолі й поготів змінили його.

– Гай-гай! – тихо говорив сам з собою Микула. – Бачу, що й щит мій та меч вціліли, – він доторкнувся до них рукою, – і дань моя не пропала, – Микула побачив під насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все ціле, аби тільки сили рукам і ногам… Додому, додому! – він глибоко вдихав дніпрове повітря, впивався пахощами квітів і трав.

Так повертались з далекого походу проти ромеїв вої князя Святослава. Їх було небагато – з Києва виходили десятки тисяч, тепер усі тулилися на сотні лодій, а багато з них були покалічені, мали тяжкі рани.

Навкруг буяла весна, на очах воїв росли, наливались, цвіли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Дніпром тяглось до сонця, пішло в колос, зацвіло, наливалось усяке жито; вони пливли попід кручами, де на кодолах, а де на веслах, від весі до весі, від города до города, з Переволоки на Воїнь, від Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вітичева попрямували до Києва.

Київ!!! О, як часто і з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рідний стольний город над Дніпром! На брані, коли доводилось стояти віч-на-віч з ворогами, у кривавих січах під Адріанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгі безсонні ночі, коли вони – закривавлені, посічені – лежали на холодній землі й не знали, що готує їм наступний день, – завжди і скрізь одна думка про отчину й город Київ підтримувала їх, давала силу й наснагу.

І от за Вітичівським поворотом, коли лодії проминули сліпучо-жовтий острів і випливли на широке плесо, вдалині відкрились синьо-зеленкуваті гори, чорні обриси довгої стіни на них і золотисті дахи, круті схили передграддя.

Усі на лодіях схопились. Над Дніпром настала велія тиша – гребці опустили в воду довжелезні свої весла, керманичі залишили стерна, тільки вода дзюркотіла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, підмита бистрею круча.

– Людіє! Київ! – залунало раптом на одній лодії, на другій, третій… І, правди ніде діти, у багатьох з цих бувалих воїв, що ніколи й ні перед чим у світі не здригались і не тремтіли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очі – о рідна земле, яка ти солодка єси!

А гребці вже опускали в воду весла, стернові скеровували тепер лодії просто на гори, закляклі руки ставали дужими, м’язи пружними, лодії вирівнювались, збирались у ключі, так полетіли вперед, що райдуги бризок іскрились над ними, за кермами кипіла вода.

До Києва вже давно, ще ранньої весни, долинула вість, що вої князя Святослава пливуть додому Дніпром. Це була смутна вість. Колись, п’ять літ тому, Київ проводжав у далекий похід воїв, їх вирушало тоді на п’ятистах лодіях двадцять тисяч, суходолом – через землі тиверців і угличів – ще тридцять тисяч, тепер усі вони пливуть на лодіях – скільки ж тих лодій вирвалось з чорної пащі Руського моря, скільки воїв – їхніх батьків, синів, братів – несуть на собі?!

У Києві чатували, з раннього ранку до ночі дивились на пониззя Дніпра – чи не видно там знайомих вітрил, чи не повертаються вої з походу?

І в той час, коли вої князя Святослава від Вітичева дивились на Київ, звідти з гір одразу побачили лодії, всюди покотилась вість, що лодії пливуть, вої повертаються додому.

Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни¹, ремісники й кузнеці з передграддя, купці, смерди, всякі ниці² люди з Подолу. Коли лодії стали наближатись до Києва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воєводами й боярами і князь Київського столу Ярополк.

Він зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всіх людей – у білому, золотом шитому платні, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза³ чоботях, з мечем біля пояса – молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.

Лодії наближались, ось вони розвернулись широким півколом, стали завертати до берега – червлені колись, зелені, голубі, а тепер темні, обпалені гарячим сонцем, обвіяні морськими вітрами, оздоблені різьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.

Рипів пісок. Лодії одна за одною зупинялись біля круч. У безмов’ї стояли люди на березі. Скільки їх, цих лодій, – десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Вої на лодіях підводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звідти за ними стежило безліч жіночих, чоловічих, дівочих очей.

Першою з лодій вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо піднятих руках? О, це меч і щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й вої.

Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своїх рідних і близьких, а стоять мовчазні й замислені? От хтось із старшої дружини, це воєвода Рубач, що дивиться нині на світ єдиним правим оком, хоч бачить, либонь, більше, ніж допреже, наказує:

– Приготуймося, вої!

І всі вони спроквола, поважно стають так, як і на полі битви: старшина із знаменами князя Святослава і земель попереду, живі вої – з списами, луками, пращами – десятками й сотнями за ними.

Першим рушає вперед воєвода Рубач, за ним крокує старша дружина, ідуть ринді⁴– вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещені списи, а під ним – меч його і щит.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтіли руки, коли він узяв, вийняв з піхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикуті тисячі очей воїв і киян, він мусив, як вимагав древній закон і покон, дати роту⁵ над зброєю князя Святослава.

– Спасибі вам, дружино, що чесно боролись за рідну землю й утвердили славу Русі, а сюди принесли знамено, меч і щит отця мого князя Святослава! – промовив, збліднувши, князь Ярополк. – Слухайте ж мене, дружино, мужі, людіє, і нехай це чує вся Русь… По завіту предків моїх і отця Святослава даю роту берегти мир і тишу в землі своїй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього ні сил своїх, ні самого життя! – Піднявши меч, він поцілував його пересохлими устами.

Воїв оточили люди київські. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нині спочиває у вирії, живі кинулись до живих, на березі Почайни зчинився великий плач – то плакали батьки, що не діждались синів, жони, що втратили своїх чоловіків, діти, що залишились без отців.

2

Раніше, ніж вирушити до Любеча, Микула пробув у Києві кілька днів. Він сходив до хижі ремісника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповів удові й дітям, як загинув у далекому Доростолі їх отець, разом з іншими воями сходив на Подол, де палахкотів вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипів торг, думав Микула побувати й на Горі – на цей раз він хотів дізнатись, де ж поділася дочка його Малуша, що працювала колись в княгині Ольги.

Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодій часто приходили ремісники з передграддя, ниці люди з Подолу, той ніс воям хлібину, той – корчагу молока, розпитували, як вої боролись з ромеями в далекій Болгарії, згадували мертвих, поминали їх душі.

А далі вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: «Князь Ярополк – неситий та хижий. Разом із своєю дружиною сидить на Горі, одгородився від передграддя й Подолу, ніхто з наших людей не може туди потрапити – якщо підіймуть міст, то зачиняють ворота, якщо відчиняють ворота, опускають міст. А чого ховається наш князь? Кажуть, що домовляється він з ромеями, інші – що посилає слів до поляків, німців. І це, може, й так – на Горі опущені мости для них. Рушиться старий закон і покон, до богів далеко, до князя Ярополка – ще далі…»

«А найгірше те, – стиха говорили люди воям, – що немає ладу між самими братами, синами Святослава. І винні в цьому не Олег і Володимир, – ні, кожен із них сидів у своїй землі, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився він з князем Олегом, пішов у Деревську землю, вбив рідного свого брата… А тепер куди збирається рушати, навіщо кличе полки з Чернігова, Переяслава, Родні, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руській землі!»

Смутними голосами розповідали ці новини кияни, поникнувши, сиділи й слухали їх вої князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немає ладу в отчині?.. А там брали свої убогі пожитки, мечі й щити, розтікались в усі боки до своїх домівок, і гіркі почуття огортали їхні душі.

Воїн Микула чув ці слова киян, і смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тільки йти додому, до Любеча, а все ж він хотів знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

«Як шкода, – думав він, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а він допоміг би мені знайти дочку, адже тоді, вночі на острові Хортиці, князь так сердечно говорив зі мною, обіцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмінно знайшов би її, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».

Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, він, безперечно, допоміг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулі. Та його не було, допомогти Микулі ніхто не міг.

Так прийшла ще одна ніч. Усі вої князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожні лодії темніли під кручами, один Микула залишався ще там, на світанні думав і він брати торбину на плечі, рушати до Любеча.

Проте не спалось. Далекий шлях його закінчувався. Хотілось по-людському посидіти, подумати. І він довго сидів у ріжку лодії в темряві, в тиші, аж доки небо за Дніпром пожовтіло, налилось багрянцем, над лісами й ріками лівого берега виплив великий червоний-червоний місяць, а ще один – набагато більший, але нерівний, рябуватий – виринув під кущами з води.

Враз ніч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вітрець, дужче запахло травами й квітами, прокинулись навіть птахи – Микула почув спів пізніх солов’їв у кущах, лемент сполоханих кряків на косах, тужні стогони самітних куликів, що ширяли десь над плесом.

А далі Микула почув кроки – хтось ішов стежкою серед дерев і кущів, кроки лунали все ближче й ближче, ось дві темні постаті окреслились на кручі біля човна.

Микула стиха кашлянув, щоб там, на березі, знали, що в лодії хтось є, і люди на кручі почули його кашель, стали спускатись вниз.

– Добрий вечір, чоловіче! – пролунав близько голос.

– Добрий вечір, людіє! – відповів Микула.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтіли руки, коли він узяв, вийняв з піхов меч свого батька.

Обернувшись до тих, що прийшли, він побачив високого, одягнутого в темне платно чоловіка, а позад нього ще одну постать, либонь, жінки.

– Чи не є ти воїн князя Святослава Микула? – запитав чоловік.

– Воїн Микула… А що?

– Ось ми принесли тобі поїсти, – сказав чоловік, – і платно принесли. Чули, що поранений.

– Навіщо ж? – щиро здивувався Микула. – Мені вже тієї їжі доста наносили… І платно я маю ще з походу.

– А тут нова сорочка й ногавиці, – почув тоді Микула жіночий голос. – Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.

– Спасибі, спасибі! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.

Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка – під насадом, де було зовсім темно, чоловік – проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.

– То й ти, бачу, помічений! – промовив він.

– Було таке, – махнув рукою чоловік. – Тільки давно, вже й забулося.

– О ні, – заперечив Микула і торкнувся свого чола, – таке, чоловіче, не забувається!

Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.

– Куди ж ти поїдеш? – запитав його чоловік. – І коли?

– А куди ж? – відповів Микула. – Додому, до Любеча.

Жінка зітхнула.

– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрі, далеко – за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими…

– І князя Святослава бачив? – запитав чоловік.

Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.

Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.

– Гай-гай! – відповів він чоловікові. – Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі – є такий город над Дунаєм – мій меч князеві Святославу життя врятував…

Жінка й чоловік напружено слухали, і Микула відчув, що міг би говорити про князя отак і до ранку.

– А в останню ніч, – вів він, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч і спочивали. Було тихо, як і нині, темно-темно, вої спали, тільки князь Святослав не лягав, та ще я сидів недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рідна земля, ніде кращої немає…»

– І більш нічого не говорив князь? – сухим голосом запитала жінка.

– О ні, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповів про себе, просив у гості приїхати, і він пообіцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тоді говорили… І про дочку я його просив.

– Про дочку? – насторожилась жінка.

– А я хіба не розповідав вам про неї?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечі, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ… Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село…

– Звідкіля ж ти, чоловіче, це знаєш? – тихо промовила жінка.

– А я, коли йшов на брань, був у Києві, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тоді мені одна жона – Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, – розповіла про Малушу… І молодого княжича Володимира тоді я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловіка й жінки, – може, щось чули про Малушу, так скажіть-бо, скажіть…

– Почекай, чоловіче, – суворо втрутилась жінка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

– Аякже, аякже! – відповів їй Микула. – Я ж йому все розповів так само, як і вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

– І що князь?

– «Ти не уболівай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Києві – знайдеш Малушу. І я сам допоможу – пошукаю її… Жива вона й здорова, де ж їй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловік й жінка нічого не відповідали.

– Тобі сказали правду про твою дочку Малушу, – нарешті промовила жінка. – Вона працювала тут, на Горі, потім княгиня Ольга послала її в село своє…

– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи мені, жоно, піду туди, знайду її, заберу в Любеч.

Жінка обернулась обличчям до Дніпра, довго дивилась на сріблясту мінливу доріжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її ніс, підборіддя, очі.

Щось дивне, незвичайно смутне і навіть більше – страшне, значиме, рідне відчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тільки мить, жінка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.

– Не шукай своєї дочки, воїне, – промовила жінка, – бо вона померла.

Він схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Ні, це мені, либонь, почулося! Жоно, жоно, – він зробив крок у лодії, – скажи мені правду, невже вона, моя Малуша…

Жінка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

– Так, чоловіче, твоя дочка Малуша померла.

– Коли?

– Навесні… Тоді, коли загинув і князь Святослав.

– Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.

Жінка промовила:

– Не знайдеш ти могилки Малуші… втонула вона в Дніпрі…

3

Обхопивши голову руками, сидів Микула, – він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду – жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.

– Боже мій, боже мій! – задихаючись, схопилась за груди жінка. – Бідний, нещасний мій батько Микула…

Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля неї. Розбита тим, що сталось цієї ночі, Малуша поклала голову на плече Тура, він обережно обняв її за плечі.

– Мабуть, не треба було нам ходити до нього, – промовив Тур.

– О ні, ні! – відповіла вона. – Відтоді як я побачила його між воїв, мої думки були тільки з ним, знала, що він мене шукатиме, мусила бачити його. Тепер стало легше – я почула все про Святослава, він думав про мене, хотів шукати.

Дуже бліда, зеленкувата навіть у примарному місячному сяйві, Малуша дивилась на небо, луг, Дніпро і говорила, ніби сама себе вмовляла: