Читать книгу «Сонцем стань!» онлайн полностью📖 — Сборника — MyBook.
image

Сонцем стань! Збірник поезій
Упорядкування та передмова Тетяна Панасенко

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Упорядник та автор передмови Т. М. Панасенко

Художник-оформлювач М. С. Мендор

В оформленні обкладинки використано картину Олекси Новаківського «Пробудження»

© Т. М. Панасенко, упорядкування та передмова, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Поезія – це завжди неповторність…

Художник малює фарбами, композитор із семи нот створює музичні шедеври, довга та кропітка робота майстринь перетворює різнокольорові нитки на розкішний вишитий візерунок… Письменник же користується словами, які складає у неповторні літературні витвори: вірші, поеми, оповідання, повісті, романи. Талановитий митець уміє так підібрати й розташувати свої лексичні засоби, що вони стають шедеврами літератури. Читаючи вірші, ми нібито зустрічаємо уже давно знайомі нам слова, ми знаємо їх значення і те, як вони пишуться, багато разів ми навіть уживали їх самі, чули від інших, але, сплетені у візерунок поезії, вони змушують нас посміхатися й замислюватися, радіти й гніватися, співчувати, сумувати, розмірковувати. Відгукується наше серце, окрилюється душа, пробуджуються приховані особисті почуття або чомусь давно замовклі патріотичні… Ліна Костенко неймовірно точно сказала, що поезія – це «безсмертний дотик до душі».

Представлений у цій збірці період охоплює понад сторіччя розвитку української поезії. Цей час припадає на злам ХІХ та ХХ століть. Складна, строката, неоднозначна доба в історії, звичайно, відбилася на літературному процесі. На зміну класикам прийшли молоді завзяті талановиті поети, кожен з яких по-своєму бачив розвиток мистецтва, по-своєму неповторно поєднував слова, мережачи прекрасні твори сміливими метаформи, епітетами, експериментуючи з формою та змістом: автори працювали в різних стилях і напрямках, торкалися тих проблем і питань, які їх найбільше хвилювали, використовували незвичайні віршові форми, які ще навіть не стали популярними у світі. На зміну великим класикам Івану Франку та Лесі Українці, зберігаючи й продовжуючи їхні традиції, приходять високоосвічені, блискучі «неокласики» Микола Зеров та Максим Рильський. Поруч із ними працює яскравий футурист Михайль Семенко, який шукає нових форм, відкидаючи класику попередників. Тут можна зустріти різнокольоровий і музично наповнений «кларнетизм» Павла Тичини та «залізні строфи» Євгена Маланюка. Патріотичні, сповнені віри й надії заклики Миколи Вороного, історичні розвідки Олександра Олеся, сумні мотиви Євгена Плужника, юнацькі окрилені поезії Богдана-Ігоря Антонича…

Події в країні мусили багатьох поетів виїхати за межи рідної землі. Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олег Ольжич працювали за кордоном, продовжували писати українською мовою. Вони зберігали й удосконалювали її, навіть на чужині демонстрували її красу й мелодійність, розмірковуючи про долю Батьківщини, сумуючи за Вітчизною, сподіваючись на краще майбутнє. Багато хто з митців цього періоду повірив у зміни в державі, у відродження, продовжував творити, намагаючись своїм словом, своїм талантом допомогти рідному краю. Однак сьогодні ми з сумом говоримо про період «Розстріляного Відродження», бо під жорстокий та безжальний радянський прес потрапили блискучі поети нашої Батьківщини: Микола Вороний, Микола Зеров, Михайль Семенко, Євген Плужник… Система зламала ніжного й яскравого Павла Тичину, який зійшов на свою «Голгофу слави»; перемолола неповторного лірика Володимира Сосюру, зігнула вихідця з дворянської родини Максима Рильського. На жаль, трагічних мистецьких доль так багато, що кількох томів не вистачить, аби розповісти про біль і відчай великих талантів, знищених або змушених писати те, що вимагали. Не можна забути й імена заборонених у радянські часи, викреслених з історії української літератури Олега Ольжича й Олени Теліги, які загинули під час Другої світової війни, захищаючи Батьківщину від загарбників.

Усі ці майстри слова на рідній землі й за кордоном у важкі й небезпечні часи, у хвилини радості й на порозі смерті, як наполегливі будівничі, по цеглинці складали неймовірної краси палац – українську лірику.

Ця збірка не лише орієнтована на шкільну програму і враховує необхідність учнів ознайомитися з ліричними та ліро-епічними творами, але й знайде відгук у серцях і душах юних читачів, допоможе зрозуміти ту неповторну добу, продемонструє всю різнобарвність талантів, якими так щедро багата наша земля.

Т. Панасенко

Михайло Старицький
(1840–1904)

Виклик

 
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
 
 
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
Стелеться полем туман.
 
 
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.
 
 
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
 
 
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
 
 
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло – ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
 
 
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
 
 
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання – за гріх?
 

1870 р.

До молоді

 
На вас, завзятці-юнаки,
Борці за щастя України,
Кладу найкращії думки,
Мої сподіванки єдині.
 
 
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду..
 
 
Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світі всує,
Нехай вона ваш дух гартує
У чесній, славній боротьбі!
 
 
Бо стоголовий людський кат
Лютує, дужчає щоднини…
Не можна тратить і хвилини,
Поки ще стогне темний брат.
 
 
Поки живий, – мерщій несіть
Сліпому світиво просвіти,
І в серце, смертію повите,
Живу надію закропіть!
 
 
Вшануйте рідну його річ,
Назвіть без хитрощів своєю
І розженіте над землею
Ви непрозору, глупу ніч…
 
 
Най кат жене, а ви любіть
Свою окрадену родину, —
Й за неї сили до загину
І навіть душу положіть!
 

1876 р.

Монологи про кохання
(Уривок)

 
Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З’ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання – спів, зальот душі – не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…
Зі мною ти, моя красо-богине, —
Що мовити? Душа у нас одна —
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі…
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки…
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…
Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих.
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття —
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
 

1900 р.

Гетьман

(Посвята дорогій Люді1)



 
По синім волнам океана
 

 
У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилі холодній Дніпра;
 
 
Кінь рине насупроти виру…
Скалки аж довкола летять:
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять.
 
 
За ним бунчуки2 й хоруговки3
Аж мають4 у синявій млі,
І стеляться синім туманом
По мерзлій, німотній землі.
 
 
Де б’ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна, —
Стоїть серед «пекла» там скеля,
Під нею печера сумна.
 
 
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод5 кістяком…
 
 
Нема йому місця в родині:
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лихий ворог до краю
По полю кістки розметав.
 
 
Але ж їх до батька Славути
Скотили струмки весняні…
А той свого сина останки
Сховав у печері-труні.
 
 
Там хрест… то не хрест – удовиця
Кремніє від туги на вік,
І в ніч під водохреща6 ронить
Криваву сльозину щорік.
 
 
І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним огнем,
Прониже мерця потайного —
Підводиться гетьман живцем…
 
 
Здіймається маревом білим
На білім огнистім коні
І вихорем лине в клейнодах
По рідній своїй стороні…
 
 
Зорить7 і не може пізнати:
Де мрілись простори степів,
Тепер простяглись залізниці
Й повстали будови дворців;
 
 
Вбача він обдерті хатини,
Дівчат по сахарнях вбача —
І вітром спішиться у Канів,
На раду військову влуча.
 
 
Горить його серце нудьгою,
А очі палають стидом,
Що крів’ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.
 
 
І от він стає на майдані,
Здійма дорогого шлика8, —
І кличе козачество славне.
Усе Запоріжжя склика:
 
 
Зове Богуна9, Кривоноса10,
Зове і надію одну —
Свого безталанного сина,
Що рано поліг у труну…
 
 
До всіх він тепер присягає
І руки до Бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
 
 
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині.
І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
 
 
Але того клику не чують
Колишні чубаті брати:
Одні полягли на могилах,
Других повкладали кати,
 
 
А треті сього відцурались,
Чим перше святили слова,
І гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива:
 
 
«Вставайте, сині мої, квіти!
Не гніть перед катом спини,
Клянусь, розіб’ю ваші пута,
Свої поквитую11 вини».
 
 
Але перемучені діти
У лаву не сходяться тут…
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут12
 
 
Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання.
 
 
І там у печері глибокій
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у Бога
Та тяжко гіркими рида.
 
 
І б’є себе з розпачу в груди.
Кляне свій безщасний талан, —
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман.
 

1902 р.

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Сонцем стань!», автора Сборника. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанрам: «Cтихи и поэзия», «Зарубежная поэзия». Произведение затрагивает такие темы, как «украинская литература», «українська поезія». Книга «Сонцем стань!» была написана в 2019 и издана в 2019 году. Приятного чтения!