Тяжка письменницька доля випала йому. Найталановитіший член літературного угруповання «Молода муза», яким опікувався і не раз батожив – заслужено і незаслужено – Іван Франко, завжди, проте, виділяючи на перше після Стефаника місце молодого модерного новеліста, Михайло Яцків у перші роки польської окупації в Галичині став несподівано для всіх колабораціоністом, за що його збойкотувала галицька громада, і він назавжди замовк, не написавши більше ні рядка не те що художньої прози – навіть підпису свого ніде не ставив.

Найдужче зневажав його посередній прозаїк Денис Лукіянович, про якого писала колись Леся Українка, що його твори читати – все одно що жувати вату, – він називав його «хрунем». Мені самому доводилося чути: маленький гном з довгою білою бородою, який завжди чомусь сидів у президії й іншого місця в залі засідань Львівської організації Спілки письменників для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцків: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумів, що сказав Лукіянович, Михайло Рудницький, який завжди сидів у передньому ряді, пояснював: «Він каже, що до нас зайшов хрунь».

Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик і літературний цинік, він водно глузував з молодих поетів, які читали в залі засідань свої поезії або виступали із роздумами про літературу; кидав з першого ряду в’їдливі репліки, які згодом усім приїлися й остогидли: «Назвіть хоча б двох французьких поетів», «Щоб говорити про „Варлаам і Йоасаф“ Франка, треба знати стільки мов, скільки знав він», а найулюбленішою його фразою було: «Ваші вершики можна читати знизу вверх і зверху вниз, і від того їх зміст не міняється».

Мав Рудницький необережність сказати це на адресу молодого Павличка, і той тяжко відомстив професорові. Переклав «Осінь» Пушкіна українською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад біля двору, Надходила нудна пора – і т. д.) і прочитав на засіданні поетичної секції, видаючи вірш за свій. Рудницькому поезія сподобалася, він схвально похитував головою й почісував пальцем борідку, а Павличко, закінчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вірша Пушкіна „Осінь“ у своєму перекладі». Пирснув у залі сміх, Михайло Рудницький вийшов, на засідання більше не приходив, і від цього ми, звісно, багато втратили.

Але – про Яцкова. Надходила відлига шістдесятих років, і молоді письменники потягнулися до чистих джерел, відшукуючи в літературній спадщині і в сучасній поезії те справжнє, що не було вражене фальшем і політичною спекуляцією. Знайшли молодого Тичину, Фальківського, Зерова; відкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконічності в Івана Керницького («Святоіванські вогні»), а зразком лапідарності була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».

Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп – «бенькартик» монопольки.

Звісно, всього цього я не знав, коли з тремтінням у серці переступав поріг його квартири по вулиці Мечникова. Зробив я це з лукавої намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Мені було запропоновано вступити до Спілки письменників – я збирав рекомендації. Мав уже їх дві – від Ірини Вільде і Дмитра Павличка, а за третьою зайшов до видавця моєї першої книжки Дмитра Цмокаленка. Цмокаленко мене не любив: я писав інакше, ніж його пристосовницьке покоління, він у нас, молодих, небезпідставно вбачав майбутню опозицію прокомуністичному письменницькому кланові і, звісно, рекомендації дати не хотів. Та щоб якось викрутитися, підступно порадив вдатися до Яикова («О, як він дасть рекомендацію, то тебе приймуть без жодного слова!»), знаючи наперед, що Яцків жодної цидули за своїм підписом нікому не дасть.

Мені відчинив двері старезний вісімдесятип’ятилітній дідуган з обвислим аж на груди жировим волом і довгим тонким носом, що хилитався, мов п’явка; чорні гострі очі, що збіглися до перенісся, пройняли мене недовірою, цікавістю і лукавим блиском; не маючи вже аж надто доброї пам’яті, старий подумав, певне, що це прийшов до нього Горинь або Лучук, постояв якусь мить – чистий тобі римський патрицій у банному халаті – і помахав сварливо пальцем:

«А бенькартика приніс?»

Я не зрозумів. Вийняв із внутрішньої кишені піджака свою тоненьку книжечку «Прут несе кригу» і, подаючи йому, мовив затинаючись:

«Я… Я хочу вам подарувати…»

«Ого-го, пишеш! Це добре! – вигукнув Яцків, забираючи в мене книжечку. – А пляшечки не приніс?»

«З чим – пляшечки?» – запитав я, відчуваючи, як душа йде в п’яти.

«Таж не з водою… Не приніс? Ну, то принесеш другим разом».

Я втямив, що мені треба йти геть, але все ж наважився сказати, чого ж врешті-решт завітав до нього.

«Я вступаю в Спілку письменників і прошу вашої підтримки».

«А що, не приймають? О-о, вони такі, я їх знаю! То скажіть їм, що старий Яцків стоїть за вас по-козацьки – ого-го!»

«А ви мені це „ого-го“ напишіть», – випалив я.

Він глянув на мене, мов на ворога, і відказав коротко:

«Е ні. Щодо того – то ні!»

Я аж тепер зрозумів, що мене обдурено, і позадкував до дверей. А Яцків умить забув про мене, сів за бюрко в своє вольтерівське крісло і, покручуючись на ньому то в один, то в другий бік, розгорнув мою книжечку і почав читати новелу «Бузьків вогонь», якою збірка врозпочиналася.

Я затамував подих і стояв біля порога. Яцків читав, читав, потім шморгнув носом, взяв ручку, аркуш паперу і довго щось писав. Коли закінчив, сказав сам до себе: «О, я в молодості вмів ще краще писати! А тепер мене знають більше в Японії, ніж дома». Він глянув на двері й зовсім не здивувався, що я стою іще біля порога.

«На! – подав мені записаний папір. – Але на другий раз без бенькартика не приходь».

О, що то була за рекомендація! Й говорити незручно…

Мене прийняли до Спілки, як і передбачав Цмокаленко, – «без жодного слова». Я справив у ресторані бенкет, а Ірину Вільде попросив, щоб вона привела і Яцкова.

Яцків мене не впізнав. Він сидів за столом, попивав коньяк і був відсутній. За рік його не стало. А тоді, на бенкеті, Ірина Вільде вилила мені на голову чарку горілки і поблагословила в літературу. Я назвав її «нанашкою», і це ніжне прозвисько залишилося за нею назавжди: хотів назвати нанашком і Яцкова: виголосив тост за його здоров’я, подякував за рекомендацію, та він нетерпляче похитав носом-п’явкою і мовив:

«Юначе, я тридцять років нікому нічого не підписую і нічого не пишу, та й вас бачу вперше».

Нині, дякуючи Миколі Ільницькому, ми маємо опубліковані всі твори Яцкова і пишаємося знаменитим письменником. Чи додасть щось до його імені цей мій спогад? Можливо…

Про молодомузівського характерника можна – і варто – написати цілу книгу. Його образ я вивів у романі «Шрами на скалі», проте дуже фрагментарно – Яцків заслуговує на більше… Та ми й донині вражені комплексом неповноцінності. Вічно осміяні і чужим сміхом принижені, втратили почуття самоіронії, не вміємо кепкувати самі з себе, боїмося сказати звичайну правду про великих людей, творимо з них ідолів і залишаємося нудними, мов старі діви або монашки, і зрештою, будучи такими, створюємо й нудну літературу. А потім скаржимося, що нами не цікавляться чужинці…

Тут би годилося відвести цілий розділ для Ірини Вільде. Та боюся, що не зумію цього зробити: вона увійшла в моє життя як рідна, як справжній приятель. Я любив її і сперечався з нею, я навіть посмів одного разу не прийти до неї на багатолюдні посиденьки в день її народження: перед тим вона необачно скомпрометувала себе неприхильною, з політичною інкримінацією, статтею проти молодих письменників – було й таке, хай їй Бог гріха не пише… Якось з Романом Кудликом ми серед ночі втекли із її дачі в Дорі, не витримавши міщанської компанії. Вільде, у свою чергу, сварила мене, мов мама, коли я без рації задирався в суперечках, – та це були стосунки сина з матір’ю, а про маму що напишеш – тільки й те, що вона мама.

Вільде була єдиною особою серед львівських письменників, біля якої гуртувалася літературна молодь. Вона була енергійною, дотепною, деколи смішною – якщо брати до уваги її забудькуватість і недбалість щодо зовнішнього вигляду, але завжди цікавою і мудрою. Новаторка у прозі, сама чужі новації не завжди сприймала, і прикро не раз було Ніні Бічуї, яку Ірина Вільде називала донею і водночас зізнавалася, що не вміє читати її творів.

Не можу пробачити їй змарксищення знаменитої епопеї «Сестри Річинські» – як те все тепер відредагувати?

Але й не міг я натішитися її пожадливістю до життя: де тільки її не носило! То Японія, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись із своєю мамою на весілля до її далекої родини в селі Микитинцях на Косівщині – у той глухий закуток за річкою Пістинькою, через яку треба було вміти перейти хисткою кладкою і не запаморочитись, – побачив я за весільним столом на чільному місці свою «нанашку»!

«Хлопці, кудись поїдемо! Виберемося в гори на санки! Поїдемо бригадою в рідні села, і по тому, як нас там будуть приймати, дізнаємося, хто ми є! Хлопці, скільки я можу бути між вами наймолодшою?»

А на моїх сорок років вона принесла в подарунок свій п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть твоє й моє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – ніжна і сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогі читачі, уявити мій біль, коли настав такий страшний і несправедливий час, що Ірина Вільде мене не впізнала, і навіть моє прізвище нічого для неї більш не означало…

Постать Вільде буде присутня у моїх спогадах весь час. Хай буде благословенне її ім’я.

1961 року я перебрався зі Щирця до Львова. Довго не зустрічав однодумців, і мене загрозливо засмоктувала чужа компанія. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки і йому потрібні графомани, що плазували перед «вуйком» і тікали від нього й доносили кому треба, коли він, сп’янівши, затягував стрілецької «Вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!».

Любив я Юрія Мельничука: він так багато зробив для мене, публікуючи і всюди рекламуючи мої писання. Але не міг Юрко стати моїм другом – адже все своє коротке творче життя змарнував на блюзнірські памфлети, в яких очорнював історію Галичини і її стражденний народ. Не знаю, в ім’я чого робила це така талановита і вродлива людина. А задля кар’єри – більш нічого.

Тарас Мигаль, мій земляк і приятель, робив таке саме не задля кар’єри: через свою відданість Вакху жодного вивищення він здобути не міг. Коли п’янів, обзивав себе найгіршими словами, каявся, а потім переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинаціоналістичні памфлети задля популяризації заборонених імен та ідей. Можливо, так воно й було – але якою ціною! Письменник, який написав найкращий і найправдивіший твір про часи німецької окупації у Львові «Шинок „Оселедець на ланцюзі“», людина енциклопедичних знань, сердечний і добрий чоловік – свідомо йшов із світу з неславою.

Найстрашніше те, що вороття до національної порядності цим людям не було. Хто вкусив плоду із комуністичного дерева пізнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не міг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе діло. Хто раз піддався спокусі більшовицької змії, тому ворота у світ порядності назавжди закривалися.

У таке оточення потрапив я, переїхавши із Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей – вони були жертвами комуністичної системи. Та між ними залишатися мені було б смерті подібно. Що сталося із здібними людьми Богданом Василишиним і Аркадієм Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод і сумнівної популярності, ці молоді й енергійні люди пішли далі за своє оточення…

Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзів – чистих, мов кришталь, згуртував їх біля себе і з ними – окремою міцною ланкою – увійшов у гурт Ірини Вільде, з ними перебув лихоліття сімдесятих років, і сьогодні у незалежній Українській державі йдемо ми разом визначеним нам відрізком життєвої дороги.